До стор.«Студентська»

Відкриваючи рубрику "Рефлексія",
пропонуємо аудиторні творчі роботи студентів українського відділення.
У текстах цієї рубрики збережено стиль оригиналів (студентських робіт).
Рубрику веде доц. Кудряшова М. В.


«Коли я не люблю, а шукаю підстав для любові – це дефект особистості» (О. Забужко)

Ще в барокові часи Сковорода писав про те, що умова любові до тебе – це твоя любов до інших. Безкорислива. Така, що нічого не вимагає й ні до чого не примушує. Любов, яка не перероблює на свій лад іншу людину, а приймає її – цілісно, з усіма недоліками й перевагами.

Більшість дорослих людей ковтає, ходить, пише, читає, довівши усі ці дії до рефлексів, хоча маленькими дітьми вчилися цього. Але любов –це не рефлекс, «такому не навчаються ніколи» (О. Забужко). Можна виховати у собі будь-що: терпимість, добре ставлення, повагу. Але не любов. Тут її можна порівняти із зором, слухом, що або є або ж людина – незряча, глуха. Цікаво, що людей, які не відчувають запахів, майже немає. Любов – це аромат, що поглинає.

Сучасний світ, проте, – індивідуалістичний. У ньому слова «люблю», «кохаю» часто – порожні, просто набір звуків, сказаних задля власної вигоди, користі – матеріальної або душевної. Любити, бо так правильно, бо так повелося, бо так зручно, з «безриб’я», з «безтеб’я » – значить мати дефект серця. Хтозна, чи є лікарі й бормашини, які можуть такий дефект усунути?

Не руште кіл справжньої любові, щоб не кружляти колами Данте.

ВГОРУ


Мудрий цінує всіх, адже в кожному помічає хороше

Софія – мудрість. Вона зійшла на землю сотні років тому, щоб допомогти людям знайти відповіді на різноманітні питання, подивитися на себе зі сторони. Та головна її заслуга в тому, що вона навчила бачити в чорному біле, в калюжі – зорі. Чи справді абсолютно кожна деталь нашого життя має щось хороше?

Я знаю одну історію. Маленька дівчинка Софійка попрохала у перехожого хліба, щоб нагодувати старого собаку. Чоловік відмовив. Тоді вона пішла до церкви й попросила у Бога, щоб він пом’якшив серце того перехожого, адже й у нього були гарні риси характеру, як-то: любов до сина, старанність у праці. Всевишнього вразило це маленьке дитя з таким незвичайним проханням. Він вирішив подарувати їй найцінніший дар – мудрість. Дівчинка стала вчити людей радіти життю, помічати в поганому хороше. Всі звали її Софією – мудрою…

Бути мудрим – значить бачити те, на що не звертають уваги інші. До такого ідеалу людини прагнули й українські письменники. Варто лише згадати Мавку з «Лісової казки» Лесі Українки, старого Захара Беркута з однойменного твору Івана Франка.

Помічав у людях лише хороше й гуморист Остап Вишня. Після повернення з багаторічного заслання він одразу ж пише «Зенітку» і ні словом не обмовлюється щодо несправедливості пережитого ним покарання.

Отже, все у цьому світі наділене позитивними якостями, і щоб побачити їх варто лише відкрити очі, відкрити мудрість.

ВГОРУ


Все ж таки кожен знає, як прийде час

Все ж таки кожен знає, як прийде час:

Треба сказати слово – або мовчати;

Треба зробити вчинок – хоч тільки раз;

Треба себе віддати і треба взяти. (Н. Білоцерківець)

Кімнату наповнюють темрява і монотонний стукіт годинника. Чиясь стареча, зморшкувата, воскова рука перегортає старий альбом. Ці пожовклі, зі слідами часу відрізки життя тепер здаються чужими. Це було не її життя, його пережив хтось інший. Перша усмішка, перші кроки, турботи батьків, шкільні друзі, щасливі моменти – усього цього ніби не було… І це життя, якого наче не було. Лише самотність поглядає із кутка зеленими очима і своєю кігтистою лапою вистукує хвилини.

Вона прожила життя, так і не живши. Хвилини, дні, роки біжать перед очима…шалений коловорот, а далі – порожнеча. Порожнеча із присмаком свинцю.

Не зробила вчинок. Невже? Усе життя планувала, прагнула, поспішала, мріяла. Не зробила! Боялася бути не такою, як інші, боялася жити, боялася бути людиною. А треба було… Та блакитноока, весела, з відкритим серцем, повним надій, дівчина тепер лише тінь. Так, тепер тільки вона збагнула, що то її тінь пережила усе життя, залишивши на згадку зморшки, стукіт годинника і нестерпні зелені очі самотності, яка в’їдається в серце і всю істоту.

Вона боялася жити, зробити вчинок – хай тільки один. Тепер ці пожовклі фотографії і темрява залишились єдиною її розрадою. Вона може лише згадувати і танути, як свічка на столі. Останні краплі воску… і знову темрява.

ВГОРУ


Все ж таки кожен знає, як прийде час

Все ж таки кожен знає, як прийде час:

Треба сказати слово – або мовчати;

Треба зробити вчинок – хоч тільки раз;

Треба себе віддати і треба взяти. (Н. Білоцерківець)

Сьогодні в Україні відзначають День свободи. Символічна дата – сім років з моменту, коли люди вийшли на Майдан захищати свої інтереси. Вже пережиті події Майдану 2004-го, але чи зроблені висновки?

Свобода… П’янке, як біле вино, слово Свобода. Світова історія не знає чогось вар тіснішого за неї – через неї зчинялися бунти і революції, велася боротьба й війни, як сказав Ґете: «Лиш той життя й свободи вартий, хто йде щодня за них у бій». Але чомусь у світі так повелося, що люди бояться свободи, бояться «йти у бій», лишаючись байдужими за принципом «моя хата скраю». Так, у 2004 році в українському суспільстві з’явилася якась внутрішня потреба висловити свою думку, потреба змін на шляху до демократичних цінностей, треба було «зробити вчинок – хай тільки раз». Певно, настав момент, коли суспільство усвідомило свою спроможність щось змінити, за висловом С. Жадана, «пустити потяги іншими коліями». Відтак, усвідомивши це, люди вийшли на Майдан. Ставши на шлях свободи, а значить відповідальності. Інша справа ті, хто були представниками суспільної думки, народні обранці. Вони, налякані свободою, тягарем відповідальності за свої вчинки, бездарно змарнували романтичний і світлий шанс демократичних змін. Тепер українське суспільство, навчене цим досвідом, ніби остерігається боротьби, віддавати жертви на олтар змін. Еріх Фромм, досліджуючи феномен «втечі від свободи», говорив про один із можливих шляхів «втечі» – конформізм, своєрідну відстороненість від громадського життя. Вірю, що все ж настане в житті українця момент, коли Свобода стане потребою і необхідністю кожного, коли хата перестане бути крайньою.

ВГОРУ


Мудрий цінує всіх, адже в кожному помічає хороше

Напевно, я не помилюсь, якщо зазначу, що в кожного носія почесного звання людина хоч раз у житті виникало нестримне бажання потрапити на безлюдний острів, убезпечивши себе тим самим від вирішення нагальних міжособистісних проблем та розрубавши, як говорять, одним махом найзаплутаніше гордієві вузли. «Людина – істота соціальна», – читаємо в підручнику з психології, а отже, її взаємодія з соціумом є обов’язковою передумовою гармонійного існування та реалізації свого життєвого потенціалу. Звичайно, це факт, сперечатися з яким не маємо снаги чи, точніше б сказати, достатніх підстав. Але й при цьому, хоч і хочеться, щоб, повторюючи класика – «хай буде легко», стало й справді простіше орієнтуватися в заплутаній бездні людських душ, – так багато сполучників «і» потребують своїх крапок. «Мій новий колега страшний зануда», «а наш новий очільник нагадує східного тирана-деспота зі своєю надвимогливістю» – згадала нещодавній діалог маминих знайомих, у якому прозвучав ще не один у характеристиці чергових «жертв» обговорення. Відповідно, будь-які контакти з подібними «екземплярами» розцінювалися як згаяний час чи ж фатальна втрата можливості знайомства з іншими, так би мовити достойнішими, представниками соціуму. Дивно, але чомусь абсолютно нехтувались інші якості, такі як ерудованість, енциклопедизм знань та молодечий ентузіазм так званого зануди, що виявлялися при ближчому спілкуванні та інтересі до його діяльності, а новохрещений східний тиран був дуже толерантною людиною, відзначаючись при цьому помірною вимогливістю (що виявилося під час наступної розмови з батьками). Прикро, що такий погляд на життя та його діячів є не поодиноким сценарним ходом щоденних життєвих вистав. Невипадково Т. Прохасько писав, що «не буває досвіду хибного», як і випадкових знайомств, зустрічей, навіть роздоріж і падінь. Кожне нове «я», що входить у наше життя, доповнює його новими ілюстраціями, чогось учить, щось демонструє. І побачити в людині за звичною маскою, певною роллю хорошу сторону її медалі, розглядіти в її образі домінування світлих тонів, почути мінорну музику її слів, що в ній бринить чиста, незаплямована струна в руках умілого майстра душі, – це справжнє життєве мистецтво, осягнути яке – пріоритет життєвої мудрості.

А щоб розповідь ця не здавалась ідеально-нереальною, розкрию вам секрет успіху Б. Франкліна, який мав постій підтримку виборців, отримуючи неодноразові блискучі перемоги під час голосувань. В одному з інтерв’ю він, відповідаючи на питання про домінанти спілкування з людьми, завоювання успіху та авторитету серед них, сказав: «Я завжди говорю лише про те хороше, що є в людині. Поганого достатньо в кожному». Сподіваюсь, що шлях політика до його політичних зірок не викличе у вас заперечень…

ВГОРУ



Як тебе не любити, Харкове мій?

Виходжу з дому й поринаю з головою у моське життя. Зранку усі скрізь поспішають, створюють затори, панікують, піднімається вереск… Якщо сказати коротше, то ранок у великому місті нічим не гірше ранку в лікарні для психічно хворих, неврівноважених людей. Але вечер, який восени досить стрімко перестрибує у тьмяну ніч, зовсім не такий. Место охоплює туга за солнцем, теплом. Повітря сповнене свіжості й часто вологи… (може, це моє место плаче за Тим, що вже не зможе повернути, збагнути щось у сучасному житті, відчуваючи себе самотнім?).

Люди стають якось добріші, веселіші, виявляють ту свою сутність. про яку ніколи не потрібно забувати (навіть уранці). Вони кожний вечір знову й знову закохуються у красу міста, в якому живуть, яке дало їм усе, що вони мають: батьків, друзів, коханих, дітей, а ще місце навчання та місце роботи, можливість показати себе, подивитися на інших, не менш цікавих людей, – усе тут, у Харкові – романтичному, на мій погляд, неформальному центрі, а краще, епіцентрі контрастів життя.

Розуміючи все і думаючи над цим під час прогулянки рідним містом, я запитую Вас: «Як можна не любити, не кохати (мій, твій, наш, ваш та їхній) Харків?».


Все відняли у нас заліки й іспити –
Місячні ночі і сонячні дні
(М. Зеров)


З тих пір, як М.Зеров написав ці рядки, минув певний час, однак все залишилося в такому ж стані. («Оболонська» система зробила вигляд, ілюзію привнесення змін до навчального процесу, на мою думку). Адже у студентському житті так само. як і тоді, іспити і заліки, готування до них, власне навчання займають багато часу, який можна було б провести інакше. Цікавіше (якщо у студента немає зацікавленості в його майбутній професії і в універ його «запхнули» або сам «запхнувся»). Можна подивитися новий блокбастер, сходити до «пивнухи» з френдами, сходити на диско з тими самими френдами, просто поплювати в стелю, і ще багато-багато чого можна. Але чи справді це потрібно – ота стеля, бойовик чи що там ще є? Ви, певно, думаєте, що я напишу, що ні, не потрібно. Ми повинні, за заповітом В.І. Леніна, вчитися, вчитися, та ще раз вчитися. А потім ще раз вчитися. І знову вчитися. А потім ще і ще, і ще, і ще вчитися і вчитися, а потім – бац! – і ти розумієш, що тобі 20 років і ти ні фіга, окрім того «вчитися» не знаєш і не можеш і не вмієш. Так буває, якщо все на світі сприймати буквально і категорично. Так, навчання забирає у нас цінний, хоча б для творчості, нічний час (доведено «Зануссі» та науковцями, що вночі мозок людини найкраще продукує витвори мистецтва) і не менш цінний денний час, коли хочеться просто відіспатися. Та разом з тим, іспити, заліки та все, що так чи інакше пов’язане з універом, насправді, дає найцінніший досвід і матеріал для тієї самої творчості.


Навіщо я вступила на філологічний факультет?

Справді, навіщо? Я часто думаю про те, яким може бути, а може й буде моє життя настпної хвилини, наступного тисня, через 10, 20, 30 років. Чи буде моє життя продовжуатись через ці 10, 20 або 30 років, чи, може, воно закончиться прямо сьогодні. Я вийду з университету, поїду подавати свої роботи у художню школу імені Рєпіна і … щось станеться і мене не стане… Раньше можна було з легкістю формулювати вголос досить банальні відповіді на це, здавалось би, легке запитання. Щось на зразок такої:

1. Щоб отримати філологічну освіту.
2. Щоб отримати хоч якусь освіту.
3. Щоб навчитися правильно формулювати думки, писати, читати.
4. Щоб отримати диплом.
5. Щоб хоч чимось зайнятися.
6. Щоб догодити батькам, учителям української мови та літератури (останні чомусь були впевнені у тому, що я добряче пишу твори. Я не можу з цим погодитися. Твір… Так, ТВІР! Не може бути поганим/добрим. Він або є, або його немає. Оскільки всі люди різні, а підводити усіх під певні стандарти – це, як мінімум, негуманно).
7. Щоб стати мислячим журналістом, який, окрім того, що може знайти цікавий матеріал, може ще й грамотно й логічно його викласти (чим і забирає кусень роботи в редактора і коректора, а це означає, що й претендує на кар’єрне зростання).
8. Щоб бути вчителем (Оце вже точно БРЕХНЯ! Я ніколи не хотіла мати справу з дітьми, виховувати їх, чогось навчати. Мені здається, що вони для мене інопланетяни, особливо діти до 12-15 років, а після 15 років – це вже не діти, хоча й не всі так вважають. Не уявляю себе людиною, яка передає свої знання комусь маленькому, хитрющо-довірливому, коротше, – дитині).
Отже, Ви можете з цих восьми варіантів обрати той, який Вам найбільше імпонує. А я … Навряд чи скажу Вам, який із них буде правильним, достовірним.

P. S. Марино Володимирівно, як Ви гадаєте, «Ким Ви хочете стати / бути?” це актуальна тема для студентського твору?

КУДРЯШОВА М.В.: Думаю, про це Ви вже написали в резюме.

ВГОРУ


Триптих про молодість.
Ти молода – яке сумне випробування.
Людмила Таран

І
Востаннє в музеї дитинства,
Де ми – десять літ – експонатом.
Там юності крила барвисті
Тріпочуть об сонячний атом.
Там нашої долі чернетка
І перших очей заглядання…
Там нашого щастя портрети
Висіли вже, мабуть, востаннє.
ІІ
(Акровірш)
То не наша вина, що вродилися
з лицями гордими,
Й жодний ідол не вартий , щоб бити об нього чоло.
Може, нам на роду не написано інших випробувань,
Окрім того, щоб сонце під віями вічно жило.
Ластовиння на носі, а губи палають яріннями –
Отакими були в нас усі Чураї й Баглаї.
Досить мати випробувань – бути настільки наївними,
Аби нам не сказати, які вони сиві були.
ІІІ
Боюсь, щоб кожна пісня
Не стала лебединою,
І поки ще не пізно,
Я задзвоню малиново,
Щоб завжди молодою
Мій молодий лиш згадував.
Пливе все за водою,
А я б лишаюсь Ладою.

ВГОРУ


Увертюра
Ти молода – яке сумне випробування.
(Лірично-психологічні нотатки для того, хто ніколи мене не почує)

І

Грають колеса. Потяг вирушає…в майбутнє…або в ніколи… Це залежить від пасажирів. У купе сидять двоє – дівчина, яка дуже боїться стати дорослою і серйозною, гарною і жіночною, і чоловік, у якого за плечима великий рюкзак зі стосами років, кожен з яких списаний дрібним почерком досвіду.

Жінка/дівчина мовчить, рахує краплі на склі вікна. Мабуть, вона боїться сказати щось чоловікові, бо знову буде недоречно і смішно. Він їй подобається, вона майже кохає його, і тому не хоче бути в його очах ще смішнішою і ще не доречнішою. Чоловік мовчить, рахує краплі на склі вікна. Мабуть, він боїться сказати щось дівчині/жінці, бо це буде недоречно і смішно. Вона подобається йому. він майже кохає її, тому не хоче бути в її очах ще нуднішим і суворішим. Вони мовчать довго-довго, а потяг мчить кудись. Навіщо так багато років?..

ВГОРУ


Кожен фонтан у Римі брудний і прекрасний. Фонтан – то наша душа. Віра Вовк

І

Замислююсь, як часто ми не розумуємо один одного, кипимо і психуємо, відчуваючи при цьому, як щось живе, тремтить і плаче всередині, хоче сказати, не знаходячи слів, хоче відкрити нам горизонти, «Америку свого я», свого ЕГО. Саме Его, для якого, здавалося б, егоїзм є природним, бо всесвіт живе у нас, але наскільки ми можемо стримувати свої стихії, вулкани, холодні гори, для того, щоб зрозуміти одне: ми просто різні й не може бути порівнянь.

Прозорим птахом бється душа, пульсує світ своїх законів у власному неповторному ритмі: палкому, як самбо чи танго, або мрійливо-стихійному, ніжному, мов зоряна ніч над рікою… Неважливо. Яким би не був цей ритм, що б за світ не йшов за його ударами, він залишається неповторним, найзагадковішим твором мистецтва – людською душею. Закохатися в неї, у кожну часточку цього творіння, як у геніальне полотно , чи музику, чи скульптуру… Просто спробувати впустити в себе цю любов й хоча б на мить збагнути: «А ця людина не така вже й погана, а, може, в неї можна чогось навчитися, бо вона – просто інша, не я і не повинна бути мною, а має свій бруд, але має й свою красу душі.

Ми пропускаємо світ крізь м’ясорубку свого світогляду, але як важливо іноді зупинити ці гострі леза, щоб не поранити чиюсь душу, таку ж шукачку, втікачку, несинхронну, але по-своєму прекрасну, як і наша.

Фонтан чи тихе озерце, а може, вулкан, що зачаївся. Але це душа. Її струни безцінні.

ВГОРУ


Навіщо я вступила на філологічний факультет

Моя мама закінчила медичне училище. З самого малечку робила лялькам щеплення, дбайливо намотувала бинти на хворі лапки кошенят і цуценят, засинала перед телевізором увечері у «білому халаті», старанно зшитому зі старих простирадл. Вона отримала червоний диплом. Дала клятву Гіппократа. Працювала в анестезіології. А ще мріяла про вищу освіту. Хотіла стати лікарем…

Моя мама і зараз медсестра, сімейна медсестра амбулаторії сімейного типу села Кислівка. Так склалося. У мами є я. У дитсадку у мене був особливий статус: моя мама завжди робила щеплення, старанно намотувала бинти на пошкоджені ручки й ніжки, приходила в білому халаті, від одного виду якого маленьких людей переймали одночасно жах і повага.

У мами є я. Я її надія. З самого малечку ходжу по хаті в її накрохмаленому халаті, не боюся щеплень, знаю всі види шприців і голок, не боюся виду крові. Тепер ще й у гуртожитку всіх лікую: чи то горло в кого болить, чи запаморочення, чи нежить…

Пам’ятаю: у шостому класі почали вивчати біологію. Були олімпіади й конкурси. Був мамин білий халат. Була мрія: я хотіла стати лікарем, кардіологом. Морально до цього готувалася… Зараз сиджу в аудиторії ІІ-67. Я на четвертому курсі філологічного факультету (спеціальність – українська мова та література) Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Що я тут роблю? ..

Улітку тата забрали в лікарню. Діагноз: предінфаркт.

Навіщо я вступила на філологічний факультет?


Про мудрість. Чи боляче ставати мудрим?

Сьогодні в мене почав прорізуватися зуб мудрості. Ніколи не вірила своїм знайомим, які із сіро-змученим виглядом розповідали про свої «нестерпні муки з цими зовсім непотрібними зубами ( і так уже маю чим жувати!)», що це так боляче. Моя порада: краще вже повірте розповідям, аніж провокуйте долю. Цього жаху не бажаю пережити навіть своїм сусідкам із верхнього поверху в гуртожитку.

Ранок твій починається о третій ночі: зубу не спиться. Навіть і не мрій про тепле ліжко, м’яку подушку і свою найкращу у світі ковдру. Вони тебе, зрештою, тепер довго не хвилюватимуть. Сенсом твого життя тепер стане новоспечений зуб, який уже потурбується про те, що таке цікавеньке вигадати, щоб тобі не було нудно, щоб твоє життя сповнилося новими емоціями, переживаннями, враженнями, а ще відчуттями, запахами і смаками (не всі знеболювальні засоби приємні на смак і вражають божественними ароматами). Але що не робиться у житті, усе лише на краще. Тепер можна вставати раніше за всіх членів родини й готувати їм приємні сюрпризи. Наприклад, зварити натуральну каву (розчинна вже остогидла, хоча економить багато твого часу) і насмажити млинців із маслом, медом, корицею… Або навіть спекти рогаликів із чорною смородиною чи абрикосовим джемом. Рідні будуть щасливі! Але не треба так поспішати. Не факт, що ти ще зможеш адекватно оцінити смак страви. Через цей амбітний зуб навіть язик терпне, тому смаки світу цього можуть стати для тебе чужими. Дивись, щоб млинці з варенням до чаю не перетворилися … на солоні коржики до пива!

Поганий фізичний стан – це не найстрашніше, що на тебе може чекати. Звичайно, доведеться звикнути до свого нового, мило припухлого на один бік обличчя. Рука, яка постійно підпиратиме хвору щоку, поступово атрофується. Я не кажу вже про те, що доведеться мені, безвольній, трохи схуднути, бо процес пережовування стає аналогічним найстрашнішим тортурам. Та, нічого, скоригувати фігуру ніколи не зайве. Правда, живіт трохи приклеїться до спини, але ти його просто категорично нікому не показуй! І нехай тебе видають тільки голодні очі! Худнути зараз модно. З фізичним станом змиришся. Інша справа – твій новий психологічний стан. Доведеться звикнути і до нових думок. Здається, цей зуб всюдисущий. Він підкорює навіть твій мозок. Тому думки про те, щоб вирвати собі щелепу, зарити голову в землю, є зовсім нормальними для твого стану.

Цікаво, а зуб мудрості може якось впливати на інші органи? Наприклад, нирки… печінку… хребет… спинний мозок чи … серце. Чи може боліти від того креативного зуба серце? А очі? Може, той біль здатний і на сльози впливати, ненароком провокувати тоненькі струмки вологи на щоках? Який нестерпний біль! Та чи від зуба? Точно від зуба?.. Просто ми розлучилися. Так – не по-людськи – по телефону. І тепер він мені не телефонує Повідомлень не надсилає. Зовсім… Мабуть, я, правда, стала мудрішою. Хто ж знав, що це так боляче?


Інтелектуальний портрет філологині четвертого курсу Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Сьогодні восьме листопада. Завтра День української писемності й мови. Велике свято для філолога-україніста. А особливо – для філологині. Треба якось виділити цю дату в своєму календарі буденних клопотів. Яскраво! Щоб запам’яталося!..

Від природи я брюнетка. І очі карі. І брови чорні. Стереотипний портрет україночки. Сьогодні йду до перукарні. Висвітлю волосся. А може, пофарбуюся в рудий колір, щоб личити осені. Завтра ж День української писемності й мови! Треба старанно підготуватися: підкорегувати зовнішність. Буду блондинка-філолог чи руда бестія-українознавець. Цікаво, як сприймуть мої метаморфози друзі, батьки? А викладачі? Чи залишусь я тією ж студенткою четвертого курсу філологічного факультету, змінивши колір волосся? І, зрештою, чи вплине колір волосся на мій інтелектуальний портрет? Говорять, у блондинок в голові таргани… А я піду й висвітлю волосся. Треба змінити стереотип. Я буду блондинкою-відмінницею. Хай подивляться заліковку! У мене навіть українська література середини ХІХ – початку ХХ століття складена на «відмінно».

Складно нам, філологиням. Навіть волосся не перефарбуєш, щоб часом не зіпсувати свій інтелектуальний портрет.

ВГОРУ


Все відняли у нас заліки й іспити –
Місячні ночі і сонячні дні
(М. Зеров)

Ранкове напівпрозоре повітря вранішнього листопаду холодом щипало під колінами. Підстрибуючи перебігаю площу, намагаюся пригадати сьогоднішню дату. Ба, вже другий тиждень третього осіннього синка! Ще півтора місяці – і все, баста. Сесія, любі мої, іспити там, заліки всякі, зриви нервові, сміх істеричний у куточку. І два тижні суцільного ?????????? у нагороду. Хех… де мої сімнадцять літ… Я ж іще від літньої екзекуції не відійшла, а тут знову заліковий тиждень на носі. Задумливо дивлюся на флакончик валеріани. Ет, не діє на мене ця зараза. Хіба що чимось важеньким по голові додати.

Нічого, от прийдуть до нас заліки, а ми їх – автоматами, автоматами, якщо набоїв вистачить, хе! І от, добіжить кінця листопад, і піду я до аптеки по «Новопасит». Зараз не купиш, то в грудні пусті полиці будуть. Так, дивись, і поздаю потихеньку (тишком-нишком), і знову матиму спокій, і спатиму, спатиму, спатиму… ф-ф…


Слово – срібло. Мовчання – золото.

Вічна істина, огидна, бридка, заяложена. Хто й коли виголосив цю дурню? О, він, певно, так і не збагнув усієї підступності своєї думки. Певно, він досхочу міг говорити. І ніколи, певно, ніколи не мовчав, не затискав собі рота, з якого готовий був вирватися розпачливий крик. «Мовчання – золото», – вдовблювали мені щоденно, щогодино. Але я ненавиджу золото – цей липкий жовтий блиск. Я – срібло, срібло місячного сяйва, що відбилося у воді.

Я так довго вчилася мовчати, так довго пила розтоплене золото тієї дурнуватої істини, що срібний дзвоник, дарований невідомо ким і навіщо, просто замовк, вже не силкуючись дарувати дзвінку мелодію.

Домовчалася…Відкриваю рота, а з нього надсадний хрип залитого золотом дзвоника. А так хочеться крикнути, зірвати шибки найвищими децибелами болю і волі, замкненої у чорну скриньку. Навчилася кричати мовчки, до крові закусуючи нижню губу. Погодилася із вимушеним мовчанням. Виростила крила – великі і сірі, щоб шугати в небесах. А він злякався, спробував зламати їх. І тоді я закричала, вперше за десять років, голосно – й прокинулась…

Місяць кидає своє срібло на моє сіре хутро, на блакитні очі, попелясті крила, і я дякую йому, виливаючи свій смуток у переливчастій вовчій пісні.

Срібло буває різне…


Харків, Харків, де твоє обличчя? П. Тичина

А на вулиці мрякає дощ.
Старе місто в осіннім тумані.
Старе місто – поранений звір –
Помирає й ніколи не встане.
А на вулиці крапає дощ,
Зависа в павутинні антен.
Старе місто ще п’є нашу кров,
Що ріками зливається з вен.
Мокре місто… Дивись у вікно!
Наїжачившись, п’єш теплий чай.
Але дощ все мрячить і мрячить.
Знову місту не скажеш: «Прощай!».


Любий друже!

Я бачу, як з’являються на базарі обскубані ялинки, а вулицями пролітають скажені Санта Клауси. Певно, скоро вже буде Новий рік – треба писати привітання. Як кажуть, час писати листівки, і час їх дарувати (хе-хе).

Отже, вітаю тебе з цим дивовижним святом, що прилетить, прибіжить, причвалає і навіть приповзе за кілька тижнів у наші оселі. Що побажать тобі, я не знаю. Гарного тобі й без мене набажають, а поганого – якось не теє…

А бажаю тобі:

а) не проспати Новий рік;

б) не заснути: * у тарілці з олів’є;

* у кріслі;
* за столом;
* під столом;
* на котячому килимку;

в) не вмикати у ніч з 31.12 на 1.01 телевізор.

Просто вимкни світло, запали товстезну свічку, візьми гітару та заспівай щось для мене.

Завжди твоя, Нетлінна Душа.


ВГОРУ


Роздуми білявки

Якщо запитати звичайну середньостатистичну людину про те, яка пора року їй більше до вподоби, відповідь навряд здивує вас своєю оригінальністю. Зазвичай ви почуєте: «Літо або зима». Це звично і не викликає жодних заперечень, оскільки, обираючи такі сезони, ваш співрозмовник керуватиметься або спогадами про спекотні південні дні, безмежні морські простори й шалені враження від літньої відпустки, або улюбленими з дитинства новорічними святами, подарунками й ароматами ялинки. Лише виняткові особистості (а в народі – просто диваки) дадуть іншу відповідь. Згадаймо хрестоматійного Олександра Сергійовича, який дуже ускладнив життя школярів та додав роботи дослідникам своїми творами, в яких оспівував «осеннюю пору, очей очарованье». Але таких «екстремалів» небагато, тому зупинимося на найгарячішій порі року. Звичайно, мова піде про літо.

Унікальність і неймовірна привабливість цього періоду особливо гостро починає відчуватися, коли дитина досягає шкільного віку. Літо для школяра – це відсутність учителів і домашніх завдань, щоденників і шкільної форми, це поїздки до моря і відвідини милої бабусі, а головне – можливість із легким серцем і чистою совістю забути про все, чим з такою заповзятістю протягом усього року забивали його голову педагоги.

Схожа ситуація й зі студентами, для яких, на жаль, найкраща пора у світі починається зловісним словом «сесія». Але від того літо стає для них ще бажанішим, і, коли оцінки виставлені, а шпаргалки віддані менш успішним колегам, коли викладачі здаються наймилішими людьми на планеті, а заліковка дбайливо покладена на полицю до наступного бою з власними лінощами за самовдосконалення і професійне зростання, студент починає «жити», забуваючи про все на світі. Але чим старшою стає людина, тим менш яскравим і неймовірним стає для неї літо. Чарівне слово «канікули» поступається місцем двотижневій відпустці, замість безтурботних розваг приходять повсякденні клопоти, а спекотний офіс з кондиціонером та делікатесами із закладу «швидкої» їжі аж ніяк не нагадує затишну сільську хатку на березі тихої річки і хліб зі свіжим молоком на сніданок. проза дорослого життя змушує нас перегорнути сторінку казки нашого дитинства. Але підсвідомість назавжди фіксує отримані враження, і ми не припиняємо мріяти про літо. Доводиться ходити на роботу? Зате у вихідні нас прийме у свої обійми приміський ліс чи брудненька річечка! Від спеки асфальт стає м‘який Зате не треба носити колючі светри й важкі пальта! Шкідлива дія ультрафіолету? Зате не треба витрачатися на солярій! Одним словом, літо – це суцільна перевага. ми чекаємо на літо, плануємо схуднути на п‘ять кілограмів, змінити зачіску, засмагнути й познайомитися з неймовірним красенем, а повертаємося такі ж пухкенькі, з вигорілим волоссям і посіченими кінчиками, місцями обгорілою шкірою і слідами від укусів комарів, а пошуки принців, звичайно, переносяться на потім. Але все одно ми з приємністю згадуємо сонячні дні, хоча й жалкуємо про нездійсненні плани. Коротше кажучи, літо – особливий період рокуй життя людини: воно дозволяє мріяти й бути дитиною, виходити заміж і знаходити своє кохання, отримувати нові враження й забувати про старі негаразди. Тому нам слід з нетерпінням чекати літа, намагаючись кожен день прожити з користю, і від щирого серця заздрити тим, для кого воно поки що означає три місяці абсолютної свободи!


Все відняли у нас заліки й іспити –
Місячні ночі і сонячні дні
(М. Зеров)

Лікарня… білий халат… холодні руки в гумових рукавичках… Грубим від багаторічного паління, але досить м’яким голосом повідомляють: п’ятий тиждень. П’ятий тиждень дива, п’ятий тиждень нового життя!

Господи, що це: винагорода чи покарання? Що тепер? Він? Батьки?

Телефон… гучна музика й незрозумілі англійські слова… до болю рідне й омріяне логопедами [ао], а потім… Паморочиться голова, прискорюється серцебиття, вуха чують, а мозок відмовляється розуміти:

«Ти ж знаєш, мала, ми нічого одне одному не винні. Хочеш погратися – бери його собі».

І після паузи:

«Та хоч дай якесь людське ім’я, щоб гарно звучало з моїм. Чи буде інше по батькові?»

Життя промайнуло перед очима… боляче, пече біля серця, а під серцем – … Що тепер? Повіситись тягарем на шию батькам? Кинути навчання? Взяти академку? Перевестись на заочне? А гроші? А може… Так, так, лише мить: ін’єкція, світло, інструменти – і прокинутися порожньою… Ні! Моє дитя буде схоже на НЬОГО. Ні! Моє дитя просто БУДЕ. А сесії, заліки, іспити, курсові – впораємося, бо ж доросла дівчинка. Так, він правду казав, доросла дівчинка, сама все вирішу.

Торкаюся живота… Мені буде гарно з ним. Мені буде добре… Все буде добре…

«Кохаю, кохаю, кохаю», –
Кажи, не спиняйся, повторюй
Одну з тих фальшивих історій,
Та байдуже: вірю, хоч знаю…
«Єдина, єдина, єдина…»
Так, так, вся твоя, як безмежність.
До чорта пішла обережність:
Під серцем ношу твого сина…


Навіщо я вступила на філологічний факультет?

Маленька дівчинка народилася не в той день, не в той рік, не в те століття. Вона, наче той герой «Червоно й чорного», відчувала себе білою вороною, зайвою і непотрібною у світі прискорених темпів і високих технологій. Дівчинка була патологічно правдивою. тому мала небагато друзів, дівчинка не мріяла стати манекенницею або лялькою Барбі, дівчинка будувала свій окремий світ. Але одного разу вона втомилася опиратися і піддалася загальній моді. Ким хоче стати випускниця школи? Про яку професію е соромно розповідати цікавим? Дівчинка задумала стати журналістом, хоча підсвідомо весь час відчувала внутрішній спротив. Здавалося. все в неї виходить якнайкраще, та постійно переслідувало відчуття помилки. Її майбутні колеги були такі різні, такі яскраві, а вона… Вона була звичайною, як на її думку, і дивною, з погляду сучасної дійсності. Дякувати Богові, це стало зрозуміло їй самій. Прокинувшись зранку, дівчинка немов опритомніла: вона любить писати, створювати тексти, але нізащо в світі не хоче лізти людям у душу, дізнаватися, розпитувати. Дівчинка хоче бути мамою і дружиною, а тому цілодобова біганина в пошуках гарячих новин не для неї. Дівчинка любить бути спокійною, врівноваженою, тому вона не стане журналістом. А ким вона буде? Мабуть, ще є час подумати…

P.S. Дівчинка вступила на філологічний факультет (спеціальність – українська мова та література) – і ще жодного разу їй не довелося шкодувати про це. Дівчинка зможе стати науковцем, викладачем, редактором, коректором чи навіть домогосподаркою з п’ятьма дітьми. Перед нею цілий світ можливостей. Дівчинка посміхається…


Як тебе не любити, Харкове мій?

Справді, за що любити тебе, Харкове? За твоїх вічно непривітних мешканців, які е помітять мене, навіть якщо я лежатиму в брудній калюжі під час нападу епілепсії? Чи, може, любити тебе, Харкове за твої брудні вулиці, за одноманітну «совкову» архітектуру? Або ж згадати твоє славетне минуле і звання першої столиці незалежної України: що з цього, місто моє? Дійсно, на початку двадцятого століття ти був центром духовного життя країни, осередком відродження нації, а що тепер? Що тепер тобі сказати? І якою мовою? Харкове, ти місто, в якому почуту українську мову – це те саме, що привітатися з прибульцями: однаково нереально. То що ж, Харкове? Що нам з тобою робити? Невже все так погано? Я все ж таки маю за щось тебе любити тебе, Харкове. Невже за двадцять років я навчилася бачити лише зворотній бік медалі? За що любити тебе? Може, за дитинство під твоїм сонячним небом чи за перший поцілунок у присмерковому світлі твоїх проспектів? А може, за батьків. яких ти познайомив, чи за маленький будинок на Журавлівці? Я люблю тебе за весільну атмосферу Дзеркального струменя і величну гордість Кобзаря. який суворо поглядає з постаменту на «мертвих. і живих. і ненарожденних»… Я люблю тебе, Харкове. за зустрічі і розставання. за успіхи і поразки. Так, я люблю тебе, Харкове! Люблю за відчуття дому і за те, що не хочу жити в іншому місці. І ти знаєш про це, моє місто, хоча і не дізнаєшся, як я тобі потрібна…


ВГОРУ


Як тебе не любити, Харкове мій…

Харків – це там, де життя прискорюється в десятки разів, де «яскравий і натхненний світ утилізує пластикову тару» (Р. Трифонов), де зірок вночі не видно, але вони відчуваються навіть крізь ілюмінацію Сумської. Це мегаполістичне, а тому егоїстичне і жорстке створіння. Та навіть такий він буває добрим і гостинним. І якщо хоч трохи полюбити, Він вам усміхнеться. Усміхнеться будівлею Університету, якщо подивитися на центральну площу міста з неба.

Цей факт усвідомлювати особливо приємно, адже зі мною ота посмішка пов’язана якнайбільше. Тут проходить частина мого життя, тут я сповнююся позитивом, тут я почала відчувати свої сили і можливості.

Пожити в Харкові ще трохи – і стануть чіткішими інші риси його образу. А доти намагаюся зрозуміти, про що розповідає мені мозаїка з людських, але не менш важливих облич. Бо сказано ж, що світ навколо віддзеркалює тебе. Значить, і моя сутність змінилася, прискорилася, щось на кшталт зірок, може, потемніло… Та це зовсім не лякає, бо в мене з‘явилася ще одна рідна душа, ще одна домівка, яку я люблю не менш за рідну. Дякую тобі, друже, за все.

Все відняли у нас заліки й іспити –
Місячні ночі і сонячні дні
(М. Зеров)

Так, ми віддали багато часу і зусиль готуванню до іспиту, нервували і заспокоювали одна одну, виготовляли мікроскопічні шпаргалки і щиро сподівалися, що «Все буде добре!» Адже ми заслужили: чесно відксерили чужі конспекти, чесно шукали в Інтернеті вже готові відповіді і навіть щось вчили напам‘ять. О сьомій п’ятдесят призначеного дня тремтять дівочі коліна й долоні.

Наче, все йде за планом: сидимо, тихенько підглядаємо до маленьких папірців, створюємо образ активно думаючого студента. Та раптом серед мертвої тиші чується недвозначний шурхіт: сусідчина шпаргалки прегарно застелили аудиторну долівку. Що тут робити? Сусідка почервоніла, зацепеніла, боїться й дихнути. Відважуюся на мужній вчинок і збираю все докупи. Дякувати Богові, викладач нас розуміє і обмежує покарання суворим виразом очей. Ну, от і склали! Стипендію зароблено, можна і відпочити.

То чи все забрав у нас іспит? Витрачений час первинно і призначався для навчання, тож годі шкодувати! А крім знань (можливо, не кришталево чистих, але все ж своїх), навчилися ще й допомагати друзям у скрутні моменти, переживати лихо удвох, а потім – і щастя. Тож, іспит – незамінний етап у формуванні наших людських якостей. Не завадить нам іще кілька – щоб стати людьми з великої літери!

Заповіт

Затягнули все небо хмари,
І химери кличуть нестримно.
Та невже я так сильно винна,
Що роки вже своє відспівали?
Що вогонь щез в зелених очах,
Що потьмарились щоки і губи,
Що частіше долають застуди,
І чорніє з косою страх.
Замість мене живе хай онука.
А вінок уплету їй у коси.
Нехай бавлять її ранні роси
І моя золотава обручка.
А душа хай залишиться тут –
Біля кицьки і образа Божого.
Захищатиму їх від ворожого –
Це останній в житті мій статут.

ВГОРУ


До стор.«Студентська»