Львів. Пам’яті Здоровеги
І.Л. Михайлин
професор кафедри журналістики

проф. І.Л. Михайлин Сідаючи вкотре писати подорожній нарис про свою участь у науковій конференції, я раптом замислився: для чого я це роблю? Разом з тим згадалося, що цього жанру не цуралися видатні вчені: Дмитро Багалій, Микола Сумцов, Михайло Грушевський. Повертаючись з літніх відпусток, вони охоче писали нотатки про свої подорожі. Наприклад, Дмитро Багалій під колоритним псевдонімом Д. Чепурний опублікував в «Харьковских губернских ведомостях» (1891. – 10, 12, 24, 31 липня) розлогий цикл з чотирьох листів «По півдню Росії». Окрасою газети «Южный край» були подорожні нариси Миколи Сумцова. Відправляючись з Харкова в дорогу в службове відрядження чи на відпочинок, він вважав своїм обов’язком розповісти читачам газети про все цікаве й варте уваги в інших містах Росії. Так виникли подорожні нариси: «З московських вражень» (1902. – 22, 24 квітня); «З полтавських заміток» (1903. – 14 вересня); «День в Сумах» (1906. – 3 серпня). Закордонні враження лягли в основу серії публікацій «Із записника» (1908. – 6, 10, 13, 15, 20, 30 серпня; 18 вересня; 2 жовтня; 8 листопада), де описано закордонну подорож по Австрії, Швейцарії, Італії; та нарису «З баварського курорту» (1913. – 22 липня). У «Літературно-науковому віснику» був опублікований у вісім подач (!!!) подорожній нарис Михайла Грушевського «По світу» (1908, №№ 10–12; 1909, №№ 1–5), у якому докладно описувалася мандрівка по півдню Європи. Отже, подумалося, я опинився в непоганій компанії. Але питання лишилося: а чому ж і вони? чому ми всі тягнемося до цього жанру? Витрачаємо на нього свій дорогоцінний час, який могли б приділити новим науковим працям?

Думаю, що справа тут у солодкому повторному переживанні щасливих миттєвостей і опануванні досвіду, здобутого уже один раз, уперше, у подорожі. А ще – у прагненні розповісти про гарних людей, про побачені дива, про свої враження від красот природи, архітектури. Подорожній нарис – це різновид мемуарів. Я зловив себе на думці, що й ці записки стануть незабаром частиною історії журналістського наукового життя, бо тільки в тексті можна залишити пам’ять про ту неповторну ат-мосферу, що панує на зібраннях журналістів-освітян і яку я не зустрічав більше ні на яких інших подібних заходах.

Хоча коло вищих закладів освіти, що ведуть підготовку студентів у галузі, яка віднедавна нази-вається «Журналістика та інформація», невпинно розширюється, все ж кількість активних репрезе-нтантів цієї галузі залишається настільки вузькою, що ми добре знаємо одне одного, взаємно стежимо за науковою творчістю, даруємо один одному книжки і – головне! – ще й читаємо праці одне одного. Наукових конференцій з журналістики в Україні проводиться багато. Так багато, що я щоразу обіцяю собі: все, більше нікуди не поїду, треба ж пожити і вдома, доредагувати, нарешті, дисертацію, що лежить, чекаючи, від літа. Але вкотре дзвонить телефон (як у К. Чуковського)... і все міняється.

Отож: у мене задзвонив телефон... І професор Юрій Едуардович Фінклер – завідувач кафедри видавничої справи та редагування Галицького інституту імені В’ячеслава Чорновола Національного університету «Києво-Могилянська академія» – обізвався добре знайомим голосом, ніби сидів поруч. І приїздіть – не пошкодуєте... І конференція пройде в «Медоборах», серед чудовної природи... І в культурній програмі – екскурсія в Збараж... І до нас з’їдеться вся журналістська еліта... Я міняю плани ігнорувати конференцію «Творчі та організаційні особливості функціонування сучасного медійного простору» (8–9 листопада 2007 року) в Тернополі і погоджуюсь, щоб мені вислали запрошення.

Далі події розгортаються так, як це можливо тільки серед нас, освітян-журналістів. Знову дзво-нить телефон... і... Він дзвонить саме тоді, коли я з жахом з’ясував, що з Харкова через Тернопіль йде лише один потяг № 115 (Харків–Трускавець) і прибуває він на місце о 1.40 ночі. Так от: дзвонить телефон, і Юрій Едуардович говорить: я повивчав розклад, ваш поїзд приходить уночі, так ви ним і їдьте сміливо – ми вас зустрінемо, тільки нехай усі харків’яни їдуть з вами.

Я негайно віддав розпорядження: усім, хто подав заявку на конференцію в Тернополі, брати квитки на 115-й поїзд, на 7 листопада. Коли з’ясувалося, скільки членів кафедри виїздить на цю конференцію, ... з деканом мало не трапився удар. Виявилося, що виїздить половина кафедри. Зі мною їхали всі доценти: Т. В. Казакова, Л. М. Хавкіна, М. А. Балаклицький, О. В. Лаврик, аспірант Н. В. Суржик. І «примкнувший к ним» доцент з кафедри загального мовознавства В. О. Гуторов. Керувати кафедрою на три дні довелося залишити викладача. Останнього учасника конференції доц. Ю. М. Снурнікову, яка прийшла підписувати відрядження, декан зупинив і наказав усій кафедрі скласти графік замін і негайно подати йому. Що й було зроблено, але Юлія Михайлівна змушена була залишитися в Харкові. Її не відпустили ще й з академії Культури, де вона працює за сумісництвом. Проте я довідався про це лише в поїзді.

Потяг запізнювався ще з Києва на 40 хвилин. На спільній нараді ми все ж вирішили не турбувати цим повідомленням Юрія Едуардовича заздалегідь – раптом відставання буде подолане в дорозі. Але коли ми під’їздили до Тернополя, різниця все ж залишалася хвилин у двадцять. Рівно о 1.30 у мене задзвонив телефон... Я ходив у сорочці по коридору в гарно натопленому вагоні, і мені винесли піджак, у якому, в кишені, старанно награвала мобілка.

– Ігор Леонідович? – обізвалася слухавка.

– Так, це я...

– Мене звуть Шандрук Сергій Костянтинович, я проректор Галицького інституту. Мені доручено вас зустріти.

Я здивувався такій увазі до себе і своїх колег. Але було приємно. Ще більше довелося здивува-тися, коли на пероні до нас підійшли четверо доволі молодих людей. А коли я почав рекомендувати проректору своїх доцентів, то й він назвав своїх супутників – ними виявилися декан і завідувачі кафедр Галицького інституту. Харківську делегацію (ви порахували) з семи (!!!) чоловік посадили в легкові автомобілі і через двадцять хвилин привезли в санаторій «Медобори», що розташовувався в селі Конопківка на південь від Тернополя.

Ми були швидко розподілені по кімнатах для житла і ще встигли добре виспатися до сніданку.

Під час реєстрації учасників конференції, яких з’їхалося з різних освітніх центрів України 110 осіб, а заявлено було взагалі 270, працювала виставка вишивок (вишиваних ікон) «Хресна дорога» родини Ликтей. Я поговорив з її представником – батьком – і довідався, що задум і перші кроки в цьому мистецькому заході були зроблені його сином, який трагічно загинув; у пам’ять про нього родина довершила його задум і тепер демонструє виставку в різних колективах і на різноманітних заходах.

Початок конференції Конференція для мене розпочалася 8 листопада об 11.00 з прес-конференції, яка була організована для тернопільських журналістів. Прес-конференцію проводили: ректор НаУКМА професор Сергій Квіт, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка професор Василь Лизанчук, завідувач кафедри міжнародної журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка професор Олександр Мелещенко, завідувач кафедри видавничої справи та редагування того ж університету професор Микола Тимошик і я.

Головний предмет повідомлення – становище сучасної української журналістики, стан свободи слова в Україні, українська журналістська освіта. Загалом, слід сказати, що в кожного з цих, безу-мовно, значних учених є своя тема, якої вони й дотримувалися у своїх виступах. Сергій Квіт апе-лював до міжнародного досвіду і міжнародних стандартів розвитку журналістики; Василь Лизанчук – до ідеї патріотизму й почуття моральної відповідальності журналіста за свою діяльність; Олександр Мелещенко говорив про необхідність участі держави в розвитку журналістики; Микола Тимошик – про деградацію влади, деструктивний вплив журналістики на суспільство; я порівняв журналіста з адвокатом, у якого немає своїх інтересів, а є інтереси клієнта, про можливість порятунку суспільства від патогенної журналістики за допомогою Університету, де молодим фахівцям прищеплюватимуть світові стандарти діяльності, виховуватимуть чесність, патріотизм і відповідальність. Журналісти встигли поставити лише кілька запитань – час було розпочинати пленарне засідання.

Незважаючи на те, що конференція була винесена для проведення з міста, привітати її і виступити на відкритті прибула обласна і міська влада. Хоча вона й була представлена на рівні заступників голів інформаційних відомств, але приємним було те, що науковий захід не був цілком проігнорований, як те завжди буває у великих містах: Києві, Харкові, Львові... Вітала конференцію і ректор Галицького інституту імені В’ячеслава Чорновола НаУКМА Марія Баб’юк – гарна, уважна, енергійна жінка, яка всю конференцію провела разом з її учасниками, що (знову ж таки) рідко трапляється у великих вищих навчальних закладах. У президію конференції були запрошені всі професори, що з’їхалися в «Медобори».

Після привітань розпочалася наукова частина пленарного засідання. Господарі намагалися ор-ганізувати конференцію так, щоб дати учасникам послухати доповіді провідних професорів. Сергій Квіт прочитав доповідь «Нові медіа і журналістська освіта», яку присвятив проблемі оволодіння студентами новітніми мережевими технологіями. 15 % населення України, – сказав він, – вже є ко-ристувачами Інтернет, ця цифра повсякчас зростає, світ повертається до явища персональної жур-налістики, до якої можна віднести, крім професійних Інтернет-газет і журналів, Інтернет-щоденники, блоги та ін. Вони відкриваються щосекунди. Разом з тим ці процеси ведуть до заниження професійного рівня інформаційної діяльності. Тому майбутні журналісти мають добре розумітися на новітніх технологіях роботи з інформацією, а університети – підвищувати стандарти мереживої підготовки.

Професор Василь Лизанчук прочитав доповідь «Фундаментальні засади функціонування сучас-них ЗМІ в Україні». Власне з публіцистичним запалом і дивовижною наполегливістю, зриваючи оплески, він завжди говорить про одну фундаментальну засаду: патріотизм, необхідність для жур-наліста любити свою батьківщину – Україну. Правда від цієї засади – похідна. Як приклад доповідач навів численні малозначимі деталі й подробиці, які висвітлюються в подіях, тоді як їх головний зміст залишається поза увагою журналістів. Тиждень тому, – наголосив він, – Президент провів нараду в Харкові з проблем вшанування пам’яті жертв голодомору. Але хто з журналістів про це змістовно розповів?

проф. І.Л. Михайлин Далі виступав я. Моя доповідь називалася «Національна ідентифікація українців і журналістика». Її можна прочитати поруч на моїй сторінці. Сумарно її зміст: Україна перебуває в стані неоколонії, влада залишилася в руках старої партноменклатури, у Верховній Раді України V скликання лише 38 % українців, тому марно чекати на участь такої держави в розбудові української культури й зміцненні національної ідентичності. Лишилася надія на громадянське суспільство, яке мусить справити потужний вплив на державні інститути. Національна ідентичність мусить розумітися в двох аспектах: етнічному й політичному (громадянському). Складність ситуації полягає в необхідності одночасно формувати етнічну й політичну українську націю. Далі я запропонував типологію національних ідентичностей у сучасній Україні.

Це була остання доповідь перед перервою на обід. Пленарне засідання відбувалося в актовій залі, вона була погано натоплена, попросту – у ній було холодно. Аби витримати марку, я був одягнутий офіційно: у сорочку з галстуком і піджак. Під кінець засідання в мене від холоду потроху почала боліти голова, і в перерві я побіг утеплятися – піддіти під піджак ще й светр.

Після перерви пленарне засідання було продовжене. Доповідь «Декларація правдивості й толе-рантності в східноукраїнській пресі початку ХХ століття: випробування історією» прочитала заві-дувачка кафедри історії журналістики ІЖ КНУ професор Наталя Сидоренко. Вона почала з такої думки: проблеми, про які ми говоримо, народилися не сьогодні. Далі вона висвітлила ситуацію в журналістиці зрізу ХІХ і ХХ століть, яка виявляла свою дивовижну подібність до ситуації зрізу ХХ і ХХІ століть. Те ж саме засилля російської журналістики, війна української журналістики з ворожою щодо неї державою, прагнення журналістики бути складником громадянського суспільства і впливати на ситуацію в поліцейській державі.

Професор Микола Тимошик прочитав доповідь «Видавнича справа – це не журналістика: до проблеми спільного й відмінного між двома спеціальностями одного напряму». Він прибув у Тер-нопіль за три дні до початку конференції для роботи над освітніми стандартами, які необхідно роз-робити у зв’язку із запровадженням нової галузі освіти – «Журналістика та інформація». Ще до групи розробників увійшли Н. В. Зелінська і О. В. Тріщук. У кулуарах Микола Степанович розповів, що мав острах: чи вдасться дійти згоди в цьому невеличкому колективі щодо базових понять і уявлень спеціальності, адже голос одного з трьох надзвичайно важливий. Виявляється в Україні змагаються дві концепції розуміння редакторської діяльності. Перша концепція пропонує бачити в редакторі макрофігуру у видавничому процесі; це й головний редактор періодичного видання, і редактор напрямку в газеті, і, зрозуміло ж, редактор у видавництві, який працює над книжками. Іншими словами, це інформаційна особистість, яка за масштабом діяльності аж ніяк не поступається журналістові, а в багатьох випадках і спрямовує його діяльність. Друга концепція вбачає в редакторі технолога виробництва книжки; до журналістики він не має стосунку, під редагуванням у цій концепції розуміється механічне виправлення помилок; відповідно і якість підготовки такого фахівця має бути зорієнтована на ужиткові потреби. Микола Тимошик виступав як прихильник першої концепції, що й складало зміст його доповіді.

Завершав пленарне засідання, як і годиться за етикетом, господар – професор Юрій Фінклер, якому я надав слово, оскільки сидів поруч з ним на цій другій частині зібрання. У доповіді «Нови-нарні пріоритети медіа як виборча технологія» він розвивав ідеї своєї книжки «Мас-медіа та влада: технологія взаємин» (2003), яка лягла в основу захищеної ним докторської дисертації. Його конце-пція полягає в тому, що журналістика – це управлінська сфера. Той, хто володіє медіа, здатний управляти суспільством. При чому робити це так, що суспільство й не здогадається, що ним прихо-вано керують. Головне в медіа не реклама, а новини. На думку доповідача, найбільш збалансовані новини в Україні пропонує глядачам канал СТБ.

О 17.00 розпочалися секційні засідання. Я вирішив брати участь в роботі об’єднаних першої і третьої секцій, тому що вони мали відбуватися в конференц-залі, де було тепло. Перша секція мала назву «Трансформація теорії журналістики в контексті новітніх масовокомунікаційних процесів». Третя – «Сучасні редакторські технології в книговиданні та журналістиці». Попри цілком зрозумілий зміст предметів секцій, організаторам і тут (маю на увазі, що практично цього ніколи не вдається досягти) не вдалося тематично розвести (чи зібрати до купи) доповіді спорідненого напряму. Але я до цього вже так звик, що навіть не помічаю тематичного різнобою. Зрештою, на всіх секціях мова йде про журналістику, освітні технології, ставиться багато запитань до доповідачів, спалахують бліц-обговорення, а відтак – буває дуже цікаво. Так було і тут.

Головував на засіданні завідувач кафедри видавничої справи та редагування Інституту журна-лістики та масової комунікації Гуманітарного університету «Запорізький інститут державного та муніципального управління» професор Зіновій Партико. Він потрапив у скрутну ситуацію: секція мала працювати півтори години 8 листопада і одну годину 9 листопада. За цей час, як підрахували у підсумку, було зачитано 19 доповідей. На доповідь, таким чином, голова міг відвести 5 хвилин. Плюс час на запитання, зауваження, обговорення. Менше 10 хвилин не виходило. Тому Зіновій Васильович часто витрачав час на марні суперечки з присутніми, аби не дати їм слово для запитань чи обговонення, хоча, здавалося, що час був би зекономлений, якби він їм слово надав. Зрештою, всі розуміли, що час треба берегти і бути максимально лаконічним.

Деякі доповідачі використовували технічні засоби, демонстрували з флешок на екран таблиці, схеми, текстові висновкові фрагменти. Такою була доповідь Сергія Блавацького – аспіранта кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Іван Франка. Він довів до абсурду регламент, говорив так швидко, що думка слухачів не встигала за його мовленням. Відтак після закінчення доповіді виникло багато запитань. Очевидно, я був у них особливо наполегливим, і він подарував мені текст доповіді з дарчим написом. Уночі я прочитав його уважно. Проаналізувавши кількісні показники якісних англійських газет, він побачив тенденцію до збільшення числа зображальних елементів, скорочення обсягів аналітичних матеріалів і прийшов до висновку, що якісна преса таблоїдизується, тобто знижує свій саме якісний рівень. На його думку, цим шляхом через кілька років піде й українська журналістика, бо досліджені тенденції мають загальний характер. Власне, я відчув, що доповідь Сергія Блавацького виводила дослідження журналістики на такий методологічний рівень, який недостатньо опанований українською наукою. Теоретична ідея: засіб – то є повідомлення (М. Маклюен), з озвученого постулату переведений у практичну площину: як саме сучасні інформаційні технології впливають на традиційні друковані медіа.

Зрештою, багато доповідей викликало інтерес. Принаймні жодна з них не залишилася без запи-тань, які ставили найбільш активні учасники секцій В. В. Лизанчук, І. М. Лубкович, З. В. Партико. Відзначу доповідь аспіранта професора В. В. Лизанчука громадянина Сирії Шейхо Камірана, який запропонував порівняльну типологію українських і сирійських газет, знайшовши тут багато спіль-ного. Запам’яталася доповідь Лариси Масімової – здобувачки Інституту журналістики КНУ у якій вона досить аргументовано на прикладі творчості У. Еко розмежувала наукову публіцистику і пуб-ліцистику на наукові теми.

Після завершення секційного засідання відбулася, як те було записано в програмі конференції, «дружня вечеря». Уявіть собі 110 гостей плюс господарі в залі! Жінки прийшли у вечірніх сукнях. Організатори подбали про ансамбль живої музики. Від мікрофона виголошувалися тости, змістовні й кучеряві. Добре повечерявши публіка захоплено танцювала. Співав свої улюблені пісні Василь Васильович Лизанчук. Пробував голос Зіновій Партико. Танцював Степан Андрійович Кость з На-талкою Трохим, Ігор Паславський з Неонілою Суржик, Борис Потятиник з Марією Баб’юк. Жодна людина не лишалася сидіти байдуже. Мені, щоправда, так і не вдалося витягти до танцю Олену Щербакову, Наталю Яблоновську і Олену Школьну. Можливо, вони боялися відтоптати мені ноги або щоб я їм не відтоптав. За подіями спостерігав широко розплющеними очима доцент В. О. Гуторов, який уперше потрапив на журналістську конференцію. О дванадцятій годині, коли переважна більшість гостей розійшлася по кімнатах (я, наприклад, пішов читати доповідь С. Блавацького), він, нарешті, запросив до танцю Любов Марківну Хавкіну, а потім на запрошення Бориса Потятиника відправився з нею до нього в гості; там вони до третьої години ночі (улітку це б уже був світанок) обговорювали вплив патогенного тексту на українське суспільство.

Після сніданку наступного дня знову завирувало секційне засідання. Голова вирішив не припи-няти його у відведений час, бо доповідачі все підходили й підходили. У цей день мало відбутися заключне пленарне засідання, на яке планувався приїзд директора Інституту журналістики КНУ професора Володимира Різуна і завідувача кафедри реклами і зв’язків з громадськістю ІЖ КНУ Ва-лерія Іванова. Вони трохи запізнювалися і секція працювала далі, час від часу висилаючи розвідників в актову залу. Аж раптом задзвони телефон у Василя Васильовича Лизанчука і йому повідомили, що пленарне засідання не тільки розпочалося, а що на ньому вже виступає В. В. Різун. Голова негайно закрив секцію, і ми пішли на заключне пленарне.

Володимир Володимирович говорив про важливі речі. Про те, що освіта журналістів мусить моделювати виробничі ситуації, викладачі мусять робити із студентами те, що випускникам дове-деться робити самим після закінчення університету. Відтак, гаслом журналістської освіти повинне стати набуття не тільки знань, але й практичних навичок. Разом з тим, він дуже слушно нагадав, що журналістська освіта вимагає й процедури виховання. Суспільство не потребує брехливого жу-рналіста, який працює на шкоду своєму народові, неспроможний розібратися в подіях.

У мене в цей час особливо розболілася голова. Знову від холоду в актовій залі. І я пішов по залу в пошуках таблетки від голови. Олена Дмитрівна Школьна розчахнула свою чарівну сумочку і дістала звідти цитрамон. Запивати таблетки я пішов на сцену, бо тільки там на столі президії стояла у пляшках вода. Потім конференція довго сушила собі голову: чого б то Михайлин піднімався на сцену, випив стаканчик води й повернувся в зал. Але голова через якийсь час пройшла.

Володимир Володимирович погоджувався, що з журналістів не бувають гарні педагоги, а відтак запрошенням практиків не можна розв’язати проблеми посилення практичної складової навчального процесу. Вихід один, – говорив він, – педагогам іти в журналістику, опановувати новинки фаху, технологічні і організаційні.

Валерій Іванов читав доповідь «Сучасний стан українських медіа». В основу доповіді були по-кладені матеріали моніторингу, який постійно здійснює за нашими медіа Академія української преси, що працює під його керівництвом. Щедро демонструвалися відеоматеріали – схеми і графіки, – у яких не відразу можна було розібратися. З його доповіді випливав неухильний висновок: незважаючи на в цілому оптимістичні заяви про розширення території свободи слова в Україні, аналіз медіа свідчить про наявність тоталітарного дискурсу в їх контенті. Наприклад, запам’яталося (краще сказати: з того, що запам’яталося, бо збірник доповідей вийде після конференції): у демократичних суспільствах політичні події коментують експерти, а у нас – самі політики; це позбавляє читача можливості дістати об’єктивні пояснення і не викривлену оптику бачення подій, бо політики – це учасники політичного життя і не можуть бути незалежними від нього, інша справа, що, відповідно до ідеологічної орієнтації, вони їх сприймають із знаком плюс чи мінус.

Зізнаюся: я з великим інтересом і нетерпінням очікував доповіді «Нові і старі медіа: співвідно-шення в інформаційному просторі України» професора Львівського національного університету імені Івана Франка Бориса Потятиника, який став моїм улюбленим автором серед українських медіа-дослідників після своєї книжки «Медіа: ключі до розуміння» (2004). На жаль, він вийшов на трибуну і сказав, що з огляду на ліміт часу зможе говорити лише 5 хвилин. За цей час він не встиг сказати ніяких програмових ідей... Хіба що розвинув думку про цінність традицій інформаційної діяльності, напрацьованих в українському медіа-просторі в попередні роки і періоди, наголосив на тому, що новітні технології – це засоби поширення інформації, а не процес її збирання й обробки. Насправді процес творчості (творення тексту) залишається стабільно незмінним і прив’язаним до константних можливостей людини.

Заключну доповідь «Особливості роботи регіонального комерційного телебачення: практичний аспект» на пленарному засіданні виголосила директор Тернопільської регіональної телекомпанії «ТV-4» Юлія Винокур. Вона розповіла про народження свого телеканалу, його становлення, сучасне життя, методи будування телевізійних програм. У її доповіді була висловлена дуже симпатична думка про те, що в основу своєї праці канал кладе ідею самодостатньої цінності людини, висуваючи її на місце головного предмета інформаційних повідомлень і медіа-діяльності.

Після закінчення доповідей слово було надано керівникам секцій. З приємністю відзначу, що звітувала, поруч з професорами Зіновієм Партиком і Наталією Яблоновською, і доцент нашої кафе-дри Любов Марківна Хавкіна, зарахована вже, щоправда, в докторантуру ІЖ КНУ. Вдруге вона ви-ступала в цій ролі. Вперше вона головувала на секції в червні цього року на конференції в Черка-ському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Звіти показали, що секції працювали продуктивно. Майже всі присутні гості виголосили свої доповіді. При цій нагоді відзначу, що є серед наукової спільноти й такі «митці», які регулярно за-являють про свою участь у конференціях і навіть подають тексти доповідей, але, коли доводиться їх читати, зникають з конференції. Пам’ятною з цього погляду була конференція в Запорізькому національному університеті «Глобалізація та проблеми вітчизняного медіа простору», яка проходила 10–13 травня 2005 року. Після пленарного засідання вона розпалася. Для секційних засідань усі вісім секцій були об’єднані в одну, на яку зійшлися двоє львів’ян (професор В. В. Лизанчук, доцент І. М. Лубкович), троє харків’ян (я, Т. В. Казакова, Л. М. Хавкіна) і троє «примкнувши к ним» місцевих мешканців. Тут, у Мендоборах, подітися було нікуди, «окресности» можна було оглянути за півгодини, дехто робив це з вікон корпусів, тому наукова спільнота стійко відвідувала і пленарні, і секційні засідання. Не буду заперечувати: невелика частина все ж гайнула автобусом (рейсовим) у Тернопіль, але зовсім невелика.

Збаразький замок. Брама Після обіду організатори запропонували учасникам конференції екскурсію в Збаразький замок. Конференція ледве вмістилася в два великі автобуси. Збараж знаходився з іншого боку Тернополя – північного, тимчасом, як ми були з південного його боку. До Збаразького замку ми прибули в сутінках. На екскурсію було відведено, як мені здалося, 1,5–2 години. Не можу сказати, що цього було забагато. У таких музейних центрах можна провести цілий день і не побачити всього. Відзначу, що ми не побачили з огляду на час дня місцевого краєвиду, який мав би відкриватися з місця розташування замку. Екскурсоводи старалися. Ми були поділені аж на три групи і час від часу пересікалися з колегами в коридорах. Жваво зблискували фотоапарати. Шейхо Каміран, який посилався в своїй доповіді на деякі думки з моєї «Історії української журналістики», зажадав сфотографуватися зі мною біля гармати в казематі.

Після екскурсії конференцію чекала заключна вечеря в ресторані «Київська Русь» у Збаражі. Прикметою цієї вечері був виступ артиста В’ячеслава Хом’яка з читанням віршів Тараса Шевченка, Ліни Костенко, Володимира Сосюри. Журналістська спільнота, яка багато бачили і чула і яку важко чимось здивувати, завмерла і приголомшено слухала поезію. За столом він зізнався, що змалку мріяв стати журналістом. Потім уже в кулуарах професори журналістики вважали за честь сказати приємні слова подяки артистові за його мистецтво.

Після вечері конференцію повезли в Тернопіль на вокзал. Увечері переважна части на учасників роз’їжджалася по домівках. Лише харків’яни мали потяг наступного дня і повернулися на ніч у Медобори.

На наступний день окремому колу VIP-персон була запропонована подорож у Зарваницю, до собору Зарваницької Божої Матері. Папа Римський ще в 1867 році надав Зарваниці статус відпус-тового місця. Відтоді невеличке село, розташоване на берегах річки Стрипи, стало місцем палом-ництва великої кількості прочан. Я можу його порівняти хіба що із Святогорським монастирем, як найвидатнішою святинею Слобожанщини. На подвір’ї нового храму стоїть невеличкий поміст – сцена. На ній правиться служба Божа перед тисячами (їх може бути до ста) паломників, які сходяться (і з’їжджаються) на це місце у двунадесяті й храмові свята. Приймав нас і давав пояснення настоятель храму Пресвятої Тройці і Покрови Матері Божої отець Димитрій. Його розповідь мала не лише інформаційний характер, але й особистісно-духовний, моральний. Він докладно відповідав на запитання, захоплювався деталями віри й богослужіння. Учасникам екскурсії він дозволив по два рази вдарити в трьохтонні дзвони, чим із задоволенням скористалася найбільш енергійна частина присутніх. Під передзвін на подвір’я входила чергова група прочан – діти класу сьомого–восьмого з учителем... На Тернопіллі виділити автобус класові для поїздки до Святого місця – звичайна річ.

Ночував я в готелі «Тернопіль» у центрі міста, над Тернопільським ставом. Завдавши найбіль-шого клопоту господарям, я від’їздив лише наступного дня. Проводжали мене професор Юрій Еду-ардович Фінклер, проректор Галицького інституту імені В’ячеслава Чорновола Сергій Костянтино-вич Шандрук і ректор Марія Петрівна Баб’юк. Сто шістнадцятий поїзд стояв у Тернополі п’ять хвилин. Ось він і відплив від перону.

Листопад я традиційно вважав найгіршим місяцем року. Небо хмарне, ночі довгі, дні короткі, більшу частини доби стоїть темрява, снігу ще немає, від чого чорнота просто висить у повітрі. Дощі, які часто йдуть у цю пору, вже не вбирає стужавіла земля, і вони калюжаться під ногами. Після тернопільської конференції я переглянув свої погляди на листопад. Я полюбив цей місяць. Адже він приніс нові зустрічі з старими друзями, нові знайомства з щирими чемними людьми, нові ідеї, на які була багата конференція. Якщо після конференції виникає нетерпляче почуття очікування публікації матеріалів, щоб очима прочитати те, що чув вухами, то така конференція вдалася, стала подією в науковому житті, збагатила медіа-освіту.

Організатори обнадійливо поставили в назву: «Перша Всеукраїнська науково-теоретична кон-ференція». Що ж, лишилося сподіватися, що буде і Друга, і Третя... І будуть вони не менш захоп-люючі, відкривавчі, продуктивні, багаті на ідеї й думки.