Журналістика в колі філології й медіаосвіти
І.Л. Михайлин
професор кафедри журналістики


Сім років, які минули відтоді, як наука про журналістику вилучена з філологічних наук і включена до наукової галузі «Соціальні комунікації» під назвою «Теорія та історія журналістики», науковці пояснюють один одному, що таке «Соціальні комунікації», як їх слід розуміти і що таке журналістика в складі соціальних комунікацій. Беззмістовність кроку семирічної давнини стає все більш очевидною. Журналістика — інтердисциплінарна галузь знання, її широта визначається предметом журналістики, до якого увіходить усе відображуване в ній життя. Правильним кроком було б включити спеціальність «Журналістика» до складу й філологічних, і історичних, і соціологічних наук. Усім би робота знайшлася. І що важливо — реальність така, що дисертації з вивчення журналістики захищаються в усіх цих (та ще й певних інших) науках. Але обмеженість вивчення журналістики соціальними комунікаціями приводить до того, що фахівці з інших наукових галузей просто не враховують їхніх здобутків. Адже це не історія для історика, не філологія для філолога, не соціологія для соціолога і т. д.

У Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка, який саме відзначає соті роковини свого існування, не переймаються науковим пуризмом і від часу відкриття тут спеціальності «Журналістика» проводять уже втретє всеукраїнську науково-практичну конференцію «Журналістика. Філологія. Медіаосвіта». Цього разу вона відбувалася 2–3 жовтня 2014 року. На конференцію було подано понад сто заявок. У планах було зібрати учених, які розглядають журналістику не у вузьких межах соціальних комунікацій, а розуміють її як універсальний спосіб відображення й пізнання світу й людини в суспільно-політичній діяльності.

Я відкривав пленарне засідання, але не за правом найбільш видатного ученого, а за волею алфавіту. Моя доповідь цілком конкретно диференційована з погляду історії журналістики — «Публіцистика та літературна критика І. Нечуя-Левицького в журналі «Дніпрові хвилі» — насправді розгорталася як міждисциплінарна. І. С. Нечуй-Левицький у «Дніпрових хвилях» публікував рецензії й статті з різної тематики: захищав ідею національної школи, полемізував з російськими націоналістами, до числа яких відносив редактора «Русской мысли» Петра Струве, оцінював доробок сучасних українських письменників, аналізував книжки ужиткового змісту (про виготовлення черепиць, про успішне ведення селянського господарства). Таким чином, у доповіді йшлося про багатогранні явища життя, відображені в журналістиці. Власне, тут немає нічого дивного. Якби ми взяли іншого публіциста, то, можливо, мали б справу з іншим колом питань, але з усе тією ж широтою відображення життя. А відтак, інтердисциплінарність — іманентна риса журналістикознавства. Пригадалася назва книжки моїх вибраних медіадосліджень, — «Журналістика як Всесвіт» (2008). Я тоді й назву довго не шукав, вона прийшла сама собою як результат пошуку заголовку, який би об’єднав різноманітні праці, доцентрові до журналістики.

Ідея інтердисциплінарності панувала й у наступній доповіді, яку виголосила професор Ганна Володимирівна Онкович — завідувач відділу теорії та методології гуманітарної освіти Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України. Зупинившись на традиційному питанні про розрізнення понять «журналістська освіта» та «медіаосвіта», Ганна Володимирівна далі розглянула три вектори медіаосвіти: журналістську освіту, медіапедагогіку та медіапсихологію. Ці напрямки поставали як цілком усамостійнені галузі знання. І що важливо — репрезентовані нашими українськими вченими. Мені, зокрема, було приємно почути про успіхи полтавчанки ж О. В. Орлової у вивченні медіапсихології. Успіхи, засвідчені міжнародним визнанням.

Але й названих трьох нових наукових дисциплін, цілком за предметом дослідження пов'язаних із журналістикою, мас-медіа, Ганні Володимирівні виявилося замало. У кінці доповіді вона заговорила ще й про медіаекологію й про медіасоціологію, назвавши їх «набухаючими бруньками» на розкішному древі медіаосвіти.

«Критерії обґрунтованості захищуваних положень у дисертаціях з мистецтвознавчих наук» розглянув у доповіді на пленарному засіданні професор Зіновій Васильович Партико з Класичного приватного університету (м. Запоріжжя). Він підкреслив, що мистецтвознавство розуміє широко, у цілому як гуманітарну галузь знань, де критерії обґрунтованості не визначені кількісно, як у природничих чи технічних науках. Тут не можна застосувати критерій повторюваності, бо кожний мистецькій твір одиничний за визначенням. Неправильно вважати, що ці поняття не стосуються журналістики. Інформаційна діяльність — так само індивідуальна. У даному випадку мистецтвознавчі науки взяті як крайній вияв одиничного продукту й суб’єктивного його поцінування при сприйнятті. Зіновій Васильович запропонував користуватися методом експертних оцінок.

Мені пригадалася думка П?єра Бурдьє з його книжки «Про телебачення і журналістику», у якій він відзначив: «Гарний історик — це такий, якого вважають гарним істориком гарні історики. Гарний математик — це такий, якого вважають гарним математиком гарні математики». Потім він перевів цей критерій у площину журналістики. І виходило, за П'єром Бурдьє, що цей критерій розмивається; у журналістиці якість визначала юрба, масовий споживач. Для професійного кола — це було смерті подібне. Не фахівці високого класу визначають тут якість кінцевого продукту, а юрба, яка якраз нічого не тямить у якісному рівні журналістики. Тоді, власне, й народжується спочатку масова, а потім і жовта преса.

Особливу увагу З. В. Партико приділив тим вимогам, що ним повинен відповідати експерт, якого відбирають для участі в проведенні експертного оцінювання. Доповідач поставив високу планку. Він розповів про обговорення своїх пропозицій з фахівцями. Частина з них його просто не розуміла, що свідчило про відсутність серед їхніх знань методологічних дискурсів. Інша частина сприйняла його критерії як такі високі, які чи й можуть бути задоволені, принаймні на українських теренах. Обговорення доповіді вже в кулуарах дало Зіновію Васильовичу думку про те, що в його проекті слід передбачити певну частку невизначеного залишку, похибки, яка є наслідком суб’єктивності оцінок з причини врахування експертами лише свого досвіду й можливості спертися завжди на обмежене коло власних знань. Додамо від себе: для того ж і створюються експертні групи (а не експерти діють самостійно й відокремлено), — щоб максимально зменшити цей невизначений залишок і домогтися прийнятних, адекватних оцінок.

Сенсаційну доповідь прочитала професор Наталя Миколаївна Сидоренко, завідувач кафедри історії журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка. Вона її назвала «Паралелі історії української журналістики на перехрестях наук». Вона розглянула численні дисертаційні дослідження (за авторефератами) з історії України, історіографії та джерелознавства, української культури, державного управління, політичної культури та ідеології, предметом дослідження в яких є журналістика (найчастіше преса, але дедалі частіше — й інші види медіа). Що ж їй вдалося встановити? А те, що історики враховують тільки історичну наукову літературу, культурологи — культурологічну, політологи — політологічну і т. д. Відсутність уявлення про синтетичність предмета обертається часто кричущим невіглаством здобувачів.

Наприклад, Наталя Миколаївна докладно (й старанно) розглянула дослідження С. В. Мірошниченко «Становлення та розвиток періодичного друку на Слобожанщині та його вплив на освітньо-культурні процеси в регіоні в ХІХ — на початку ХХ століття» У доповіді відзначалося, що авторці лишилася невідомою моя книжка «Нарис історії журналістики Харківської губернії (1812—1917)», яка найближче співпадала з предметом дослідження дисертації. Викликав зауваження термінологічний апарат С. В. Мірошниченко. Що це за «періодичний друк», винесений у заголовок? Коли усі джерела (довідкові й законодавчі) такого поняття не знають; натомість в українській науці прийнято вживати термін «друковані ЗМІ (преса)», «періодика», «періодичні видання». Можливо, авторка обґрунтувала запровадження нового терміну? Зовсім ні. Вона навіть не збагнула, що вона порушила традицію, бо вона про неї не знала й не чула, а набивши в електронному перекладачі російські слова «периодическая печать» і отримала отой «періодичний друк», про який до неї ніхто не чув. Ще кращий приклад, який пролунав у доповіді, — термін «шляховий нарис», якого не знає українська наука про журналістику. Його запровадив інший автор-невіглас, набивши в перекладачі російський термін «путевой очерк» і отримавши у перекладі покруч. Насправді українська наука користується терміном «подорожній нарис».

Висновок: журналістика була, є і буде вільною професією, куди приходитимуть не тільки фахівці з дипломом журналіста, але й усі, кому є що сказати людям. Цю думку особливо палко захищав Володимир Здоровега. Так само вільною наукою було, є і буде вивчення журналістики, до якого приступатимуть різні наукові галузі й спеціальності зі своїми школами, традиціями, методологічними напрацюваннями. Перешкодити цьому процесові журналістикознавство неспроможне. Вихід з цієї ситуації можливий такий — передбачити спеціальність «Журналістика» в кількох наукових галузях. Це дозволить фахівцям розуміти синтетичність, інтердисциплінарність усіх знань, пов?язаних із журналістикою, вироблятиме потребу використовувати здобутки не тільки своєї, але й суміжних наук.

Наступна доповідь лише підкреслила багатовекторність досліджень журналістики. Її авторами були дві професорки з філологічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського (м. Одеса) — Світлана Вікторівна Форманова і Евеліна Володимирівна Боєва. Доповідь називалася «Лінгвальні особливості теледискурсу: прагматичний аспект». Це була доповідь з галузі знання, яке ще на минулій конференції в Полтаві дотепно нарекли «Помилкознавством». Сучасна журналістика надає для цієї галузі дуже багато прикладів. Мова дикторів і телеведучих в нас далека від ідеальної. Її розгляд — то вічний предмет для науковців. Найцікавіше те, що самі журналісти слухають такі доповіді з величезним інтересом, що називається — у контексті «прагматичного аспекту». Не дарма існує приказка: на помилках навчаються. Найкраще — на чужих.

Суголосною із загальним настроєм конференції виявилася й доповідь «Людиномірність постмодерної медіа реальності в теорії і практиці» Василя Івановича Теремка — видатного видавця навчальної літератури, завідувача кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Людина — це об?єкт багатьох наук, кожна з яких виокремлює в ній свій предмет. Наука про журналістику належить до цього кола антропологічних наук. Василь Іванович назвав це явище «антропологія медіа», включивши її в «трансдисциплінарну підсистему науки, зосереджену на пізнанні ролі медій у життєдіяльності людини і людиномірності медіареальності».

Початкова теза в цьому логічному ланцюжку: «Людина — міра усіх речей». Вона приписувалася раніше Сократові, але віднайдена й у його попередника Протагора. Вона чинна й для сучасності. Її зміст: пізнай людину — і ти пізнаєш Всесвіт. Якою ж є людина сучасності? Це людина візуальна, у неї переважає кліпове мислення; власне мислення заступається баченням, людина живе на тлі постлітературного й постгуманістичного ландшафту. Це масова людина, яка культивує незнання й етичну несамовимогливість; живе в світі псевдоподій і медіаіміджів.

— Про цю людину відомо далеко ще не все, — сказав доповідач у кінці доповіді.

— Так, справді, — хочеться погодитися з ним. Революція гідності засвідчила: людина не згодна вічно жити з брехнею, вірити брехливим політикам, терпляче споживати віртуальні вигадки. У революції життя перемогло віртуальний світ, який створили так звані «можновладці» й накинули його українському народові. А український народ повстав проти цієї брехливої медіа реальності. Він переміг брехунів. Сподіваємося, така є природа людини не тільки в Україні, а людини як такої, як репрезентанта людства.

Разом з тим, доповідь Василя Івановича Теремка втягла науку про журналістику ще в одну систему знань — у філософію. Тут усе більше уваги приділяється інформації, мас-медіа, текстові, мові як способу існування інформації. Про все це свідчить цитоване в доповіді коло авторів: Френсіс Фукуяма, Умберто Еко, Мануель Кастельс, Томас Фрідман, ін., уважно прочитані й засвоєні.

На цьому пленарне засідання закінчилося, хоча на ньому пролунала ще одна доповідь. Власне, це мала б бути доповідь від господарів. Її повинна була прочитати Надія Францівна Баландіна — професор, завідувач кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Але вона віддала своє місце молодому викладачеві, асистентові кафедри електронних видань та медіадизайну Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Артему Захарченкові. Він прочитав не доповідь, а влаштував презентацію свого підручника з інтернет-журналістики. Він не відчув загального духу й пафосу пленарного засідання. Для нього це було місце, де зібралося багато викладачів і студентів. Тож він і попросив професора поступитися йому місцем для PR-акції.

Я читав про цей підручник на новинарній стрічці інтернету. Там він кваліфікувався як перший в Україні підручник з електронної журналістики. Сумніваюся, що це так. Мені здається. що саме про це пишуть багато й саме в навчальному (а не дослідницькому) дискурсі. У 2010 році вийшов підручник Бориса Потятиника «Інтернет-журналістика», були й інші праці. Назагал, присвоєння собі пальми першості — то однака практикуючих журналістів, які з якоїсь причини прийшли в освіту, вони переважно «нє читатєлі, а пісатєлі», по бібліотеках сидіти не звичні; а слово «історіографія» викликає в них алергію, лякає своєю незрозумілістю й зарозумілістю.

Я розпочав свою розповідь про Третю конференцію «Журналістика. Філологія. Медіаосвіта» з програмових речей — викладу змісту доповідей на пленарному засіданні. А відкривалося воно традиційно: з привітань ректора Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка професора Миколи Івановича Степаненка та начальника управління культури Полтавської обласної державної адміністрації Геннадія Івановича Фасія. Після них виступав ансамбль «Жива вода» імені Павла Бакланова під художнім керівництвом Лариси Бакланової. Прозвучало всього кілька пісень. Але вони стали свідченням тієї щирої уваги, якою завжди огорнуті наукові конференції в цьому університеті збоку організаторів та адміністрації. Перед конференцією я дав два інтерв?ю: газеті «Зоря Полтавщина» та телеканалу «Місто». Говорити довелося про одне: як журналістика сьогодні повинна відгукнутися на виклики часу.

У цей день у межах конференції були передбачені два заходи: презентація мого словника-довідника «Журналістика» і виступ так само з презентацією своїх видань професора З. В. Партика. Ми сумлінно відпрацювали цей елемент програми. На зустріч з нами прийшли не тільки студенти, але й викладачі, причому не тільки з кафедри журналістики (вони якраз були задіяні як організатори конференції в інших заходах) і не тільки з Полтави. Усі привезені мною книжки були розкуплені і ще залишилися особи, які б хотіли їх придбати. Я провів і невеличку лекцію (швидше, бесіду) з приводу постреволюційної ситуації в українському інформаційному просторі. Потім мої ідеї підхопив Зіновій Васильович. Ми б взяли в свою компанію й Артема Петровича Захарченка, якби він оголосив, що має намір так само, як і ми, презентувати своє видання.

Після презентації я приєднався до пленарних засідань конференції. Я потрапив на секцію, де вже господарювала професор кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Катерина Степанівна Серажим. Вона відкинула заявлену на конференцію тему й підготувала нову доповідь на п’ятдесят дві сторінки. Зрозуміло, що вона її не читала, а імпровізувала навколо нової проблематики. Її турбували ужиткові питання медіаосвіти: чому студенти мало читають або не читають зовсім. Сподіваються все знайти в інтернеті? А свої голови лишають порожніми.

— Я кажу їм: чого ви варті без комп’ютера, чи зможете ви прочитати напам’ять вірш, розповісти книжку? — говорила Катерина Степанівна. — Давайте змагатися, пропоную я їм. Я читаю вірш напам’ять, а потім ви. Хто переможе? Ніхто в групі не спроможний встати на змагання зі мною. А це ж інформаційна еліта, випускники Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

В обговоренні її доповіді і я навів приклади невмотивованості студентів у навчанні. А Ганна Володимирівна Онкович ще й додала приклади плагіату з її праць; вона раз у раз вона виявляє переписані з її статей шматки в інших авторів без будь-яких посилань на неї. Це свідчення морального занепаду в соціальних комунікаціях. Якщо ми його не зупинимо, то скоро не стане в цій науці учених, здатних оцінити наші праці, збагнути, хто й що зробив для розвитку дослідження журналістики.

До слова запросили студента Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Олексія Андрійовича Мельни(і — так у програмі)ченка, який прочитав доповідь «Індивідуальний стиль спортивного журналіста в рецепції спеціалізованої аудиторії: методологічний аспект». Це була гарна доповідь, з численними прикладами, посиланнями на досвід провідних часописів та журналістів. Розмова все ж звелася до локальної теми — використання в журналістських матеріалах оцінок незалежних експертів.

У доповіді аспірантки Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Анни Сергіївни Мадей «Специфіка висвітлення питань охорони історико-культурного надбання України в сучасній періодиці» йшлося переважно про ігнорування сьогодні цієї теми в медіа. Але коли я розпочав професійну розмову про особливості висвітлення цієї теми в журналістиці, авторка доповіді виявилася готовою до діалогу й відповіла на поставлені запитання.

Майже без запитань пройшла доповідь Ірини Володимирівни Козленко, доцента кафедри української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Словозмінна структура українського дієслова в аспекті інваріантності/варіантності». Журналісти тільки поцікавилися ужитковим змістом викладеного матеріалу — де його можна використати в навчальному процесі.

У доповіді старшого викладача кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Сергія Вікторовича Шебеліста «Літературний репортаж у сучасній українській пресі: теоретико-методологічні аспекти» йшлося про використання в українській журналістиці світових традицій. На думку Сергія Шебеліста, репортаж високо розвинений у наших сусідів, у Польщі, де репрезентований творами Рішарда Капусцінського, Кшиштофа Варги, Маріуша Щишела. З них, мовляв, і треба брати приклад. Присутні захотіли розібратися, що то за внутрішньо жанровий різновид репортажу — «літературний», тоді як репортаж за природою своєю передбачає образне відображення дійсності. Я зауважив, що предметом репортажу є подія. У творах же названих авторів репрезентовано переважно подорожній нарис. Сергій Вікторович у діалозі з нами захищав свою позицію.

Дискусію довелося припинити, бо конференцію чекали інші події. Після невеличкої перерви на каву організатори запросили нас на концерт, приурочений до Міжнародного дня музики. У міському будинку культури на майдані Незалежності виступав джазовий ансамбль «Біг-бенд» під керівництвом заслуженого артиста України Едуарда Головашича. Залунали легкі динамічні мелодії. Зал сприймав гравців добре. Співала солістка. Але всі пісні подавалися англійською мовою, тому диригентові доводилося переказувати для присутніх їх зміст. Я висловив думку, що полтавські поети мають достатню кваліфікацію, щоб перекласти ці тексти українською мовою й наблизити мистецтво джазу до своєї національної культури. Стрімкі ритми змінилися повільними танцювальними мелодіями. З натяжкою в них можна було вловити навіть якісь карпатські мотиви М. Скорика. Було напрочуд багато квітів від глядачів. Керівник пишався своїми солістами, серед яких виблискували Олександр Бакало (саксофон) та Андрій Войтенко (труба). Він цікаво розповідав про перемоги торік на конкурсі духових ансамблів у Ялті. Цьогоріч уже нічого не відбулося. Росія створила в Криму антикультурну ситуацію, простір без культури… Бо культура — це завжди свідомість, формування особистості, а Росії потрібна лише маса, яка сліпо йде за вождем. Дивно, що так було за царя, за совєтів і зараз.

Концерт залишив приємні враження. Коли ми перебігали на «дружню вечерю», бо концерт затягнувся через бурхливі оплески, Оксана Зелік запитала мене про враження від концерту. Я сказав, що враження гарні, видно, що в джаз-гурті грають віртуози, але це ще більше увиразнює, що ця культура нам чужа; вона цікава, естетична, але зовсім не наша. Це не значить, що ми її не повинні знати чи виконувати. А це значить те, що ми інші і в нас є свою національна неперевершена музика.

На дружній вечірці мене попросили тамадувати. Так уже склалося за традицією. Я утретє беру участь у конференціях «Журналістика. Філологія. Медіаосвіта» і від першої ж головую на вечерях. Тут головне попросити сісти біля мене Надію Францівну Баландіну, щоб радитися з нею в певних ситуаціях. Специфіка цього разу полягала в тому, що ми всілися за стіл десь після восьмої години вечора. Тож було не до танців і художніх номерів — аби лиш надати слово всім для виступів.

Коли після вечері ми із Зіновієм Васильовичем прийшли в свій номер, то вирішили ще трохи посидіти, тим паче, що пан Зіновій весь день натякав, що він старожил у номері, а я як новоприбулий мушу виставити вступне. От ми й перетворилися на почарківців. Я люблю такі розмови, бо в них з?ясовується багато деталей освітнього й наукового життя, а дійсність наша складається саме з деталей.

Зіновій Васильович розповів, що його Класичний приватний університет має величезні труднощі з набором. Студентів немає. Викладачі, включно з деканом, змушені працювати на півставки. Мені ситуація була прозора й зрозуміла: можливість подавати документи відразу на кілька спеціальностей і бути зарахованим на підставі ЗНО створила цілком нову ситуацію в освіті: особа завжди може знайти спеціальність, де вона вступить на бюджет. Зрозуміло, що за цих обставин різко скоротився набір у приватні навчальні заклади. Якщо така ситуація триватиме, то я не бачу виходу з неї для приватних університетів. Особливо гірко за Класичний приватний університет, де за роки його існування склалася потужна школа з вивчення соціальних комунікацій.

— А як же розуміє ситуацію ваш ректор? — запитав я.

— Мені здається. що він її розуміє якось по-своєму, — відповів Зіновій Васильович. — У нас будується новий навчальний корпус. Він вважає, що нічого страшного не відбувається. Треба рік-два потерпіти, і ситуація вирівняється. А загалом, я шукаю собі інше місце роботи. Моторошно приходити в аудиторію, де сидить за списком один студент.

Уранці 3 жовтня 2014 року програма конференції продовжилася о дев?ятій годині ранку. На цей час був призначений виїзд від головного корпусу до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Команда Надії Францівни працювала так злагоджено, що, загаявшись з виходом з номера, о 9.01 я отримав телефонний дзвінок: де це я. О 9.03 ми виїхали, тобто я був останній, хто увійшов в автобус; решта учасників уже сиділи на своїх місцях. Екскурсовод був настільки цікавий у розповідях, що я не зміг поговорити із Світланою Іць з Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Цікавою була екскурсія й в Опішному. Нам дали вдосталь нагулятися подвір’ям, розповівши про зміст виставлених для показу скульптур. Хтось, одначе, пильно стежив за хронологією нашого перебування в музеї. На 12.00 конференція була перевезена в Державну спеціалізовану школу-інтернат І—ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв в Опішні» імені Василя Кричевського. Тут ми обідали в їдальні. Але тривала й пізнавальна програма. Екскурсію провела для нас директор школи, кандидат історичних наук, заслужений працівник культури України Людмила Миколаївна Овчаренко. Уся школа — це художній музей. Школа збирає талановитих дітей з усієї України й навчає їх малярському мистецтву, гончарству. У підвалах під приміщеннями розташовані тисячі експонатів — результати участі учнів у конкурсах, виконані ними під час навчання роботи. Шкода, що ми не змогли приділити цьому мистецькому просторові належної уваги.

О 13.00 нас чекав у Великих Будищах Музей українського весілля. Якось мляво наш екскурсовод розповів про те, що ми самі станемо учасниками цього театрального дійства, яке називається «Українське весілля». Але, мабуть, ніхто з нас не припустив, що нас перетворять (тимчасово) на музейні експонати. До будинку культури, де розташовано музей, під’їздили якісь жінки на велосипедах, а ми чекали терпляче, спочатку у вестибюлі, а потім розійшлися по двору. Аж ось нас покликали на екскурсію. Вбрані в український одяг жінки почали владно порядкувати.

— На весіллі дівчина-наречена повинна була демонструвати свою довгу косу. У кого з присутніх найдовше волосся?

Конференція відразу вивела на просценіум Олену Кармазин, старшого лаборанта кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. У неї й справді волосся спадало хвилею до пояса. Вона й була оголошена княгинею (нареченою на весіллі). Їй було доручено з числа присутніх вибрати собі князя. Вона якось, не замислюючись особливо, ніби була до всього готова, промовила:

— Ігор Леонідович.

Я підійшов і став поруч з нею. Так я став князем Ігорем.

Далі ми повинні були обрати собі вона — дружок, а я — бояр. Була обрана весільна мати. Чоловіків було обмаль. Так і залишилось вакантним місце дядька під назвою «А це той дядько Йосип, що горілку носить». Але й без нього дійство стрімко розгорталося. Наречену повели на другий поверх у музей, а мене стали вбирати в сиву свитку, підперезувати червоним поясом, ховати карбованця в чобіт і т. д.

Потім команда князя пішла викупати наречену. Нас довго не пускали й з пристрастю торгувалися. Мій дружко, якого грав Сергій Шебеліст, використовував усю свою наполегливість, щоб домогтися, щоб нас пропускали далі. Коли я побачив свою наречену, в українському вбранні, із заплетеною косою, у вінку — вона була справжня княгиня й упізнати в ній якогось старшого лаборанта, не було ніякої можливості. Серце співало, від самого погляду не неї. У тому, що дійство розвивалося стрімко й енергійно, була її велика заслуга. Вона не стала ховатися за чужі спини й говорити, що не готова до такої ролі, а сміливо вийшла наперед і подала всім присутнім гідний приклад. Мені згадалася при цій нагоді стаття Дмитра Донцова «Козацька жінка у Шевченка» (1952), де він писав про тип такої дівчини, що мовчки зброю подавала коханому, який відправлявся на захист рідного краю. Такою виявилася й Олена Кармазин. Ми танцювали з нею весільний танець під оплески присутніх, а потім екскурсовод зауважила, що рідко кому з першого ж разу вдається його станцювати; більшість доводиться наполегливо вчити. Але на конференції зібралися талановиті люди. Тут багато що вдавалося сходу, без попередніх тренувань: гасити свічки, дарувати подарунки, обносити гостей чаркою горілки та ін. За годину ми «пройшли» тижневу програму, бо саме стільки тривало весілля в українському селі.

Повертаючись у Полтаву, ми ще й заїхали на півгодинки в Гоголівську церкву в Диканці. Я в ній бував багато разів, але завжди переступаю з благоговінням її поріг. Екскурсовод розповів, що називаючи свою збірку повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки», М. В. Гоголь розраховував і на те, що в гостях у можновладного князя Віктора Павловича Кочубея в Диканці побувала не менш ніж половина петербурзької знаті. А відтак саме ці представники вищого дворянства першими зацікавляться книжкою з такою назвою, вона буде семантичною для них, нагадуватиме про вже знайомий простір. І він не помилився.

До Полтави ми потрапили десь о пів на четверту. Я попросив висадити мене біля вокзалу Полтава-Київська, маючи на увазі, що я можу повернутися додому денним експресом «Київ — Харків», який проходить Полтаву десь о 16.30. Але вже дійшовши до привокзальної площі, я побачив на ній кілька маршрутних автобусів. Був серед них і харківський, який вирушав у дорогу о 15.50. І за дорогу водій просив лише 60 гривень, тобто на сто гривень менше, ніж квиток на потяг. І прибути в Харків обіцяв о 18.00, тобто через дві години, так само, як і експрес. Зрозуміло, що я обрав маршрутку, зрозумівши, що це і є найкращий засіб сполучення між Полтавою й Харковом.

Без чверті сім я вже був удома й писав листа Надії Францівні з подякою за прекрасно проведену конференцію.