Журналістика, лінгвістика й дидактика в Полтаві
І.Л. Михайлин
професор кафедри журналістики

Ректор М.І. Степаненко відкриває конференцію 7–8 жовтня 2010 року в Полтавському національному університеті імені В. Г. Короленка проходила Друга всеукраїнська науково-практична конференція «Журналістика. Лінгвістика. Дидактика». Перша пройшла у травні 2009 року, але до неї в Полтаві була проведена ще одна конференція з журналістикознавчих студій – у 2005 році – з нагоди 100-ліття української преси в Східній Україні, приурочена до сотої річниці виходу першого числа газети «Хлібороб».

Я був учасником усіх конференцій з журналістики, що проводилися в Полтаві. На перші дві я приїздив ранковим поїздом «Столичного експресу». Але на цей раз, отримавши від організаторів інформаційну довідку про розклад конференції, я вирішив будь-що дістатися до Полтави 6 жовтня увечері, оскільки на 17 годин був запланований вечірній чай у Полтавському літературно-меморіальному музеї В. Г. Короленка з попередньою екскурсією по експозиції.

Для того, щоб дістатися до Полтави на 15–16 годину треба було відмовитися від залізничного транспорту і їхати автобусом. До мене приєдналася ще одна учасниця конференції з нашої кафедри – Любов Марківна Хавкіна. Ми виїхали до Полтави з центрального автовокзалу міста Харкова о 12.30 автобусом «Автолюкс». Біля мене сиділа гарна жінка, через прохід двоє її дітей – дівчина років за двадцять і хлопчик значно молодший від неї. Моя сусідка прореагувала на мою українську мову, так у нас зав’язалася розмова.

Вона родом з Полтави, куди і їхала з дітьми провідати своїх батьків. Чоловік її родом з Харкова. Я бачив його на автовокзалі біля автобуса, він проводжав родину. Його батьки й зараз живуть у нашому місті, тому він і залишився, щоб побути з ними подовше. На запитання: де ж ви мешкаєте зараз, жінка відповіла: «У Канаді». Виявилося, що п’ятнадцять років тому родина українських інженерів, які займалися розробкою управлінських систем авіаперевезень, емігрувала в Канаду, зараз мешкає у Ванкувері, але щороку приїздить відвідати літніх батьків. Української громади у Ванкувері немає, син відвідує недільну російську школу. Батьки прагнуть затримати хоча б у такий спосіб національну ідентичність, але розуміють, що в чужій країні це практично безперспективно.

Слово за словом і я почав їй розповідати про кафедру, наші освітянські проблеми. І дістав від неї дуже корисні пояснення, як такі питання розв’язуються в західному світі. На двох пунктах хочу зупинитися.

Перший пов’язаний з етичним кодексом кафедри журналістики, який я оприлюднив на засіданні методологічного семінару 21 вересня 2010 року і який викликав бурхливе обговорення. Одна з ідей, висловлених у процесі обговорення, між іншим звучала так: «Навіщо про це взагалі писати». Моя сусідка розповіла, як вона проходила апробацію в канадській науково-дослідній установі. З претендентом на місце праці проводиться співбесіда у комісії, до якої включені представники різних галузей знання, які складають сутність професії. Комісія приймає рішення про призначення іспитів для претендента або звільнення від них. Усього іспитів може бути дев’ять. Комісія, випробувавши претендента, може звільнити його від восьми (з математики, фізики), але від одного іспиту вона звільнити не може. Він складається усіма обов’язково, причому не тільки емігрантами, але й питомими канадцями. Цей іспит називається «Інженерна етика».

От і все!!! А ми дебатуємо, чи потрібний нам етичний кодекс і говоримо, як добре жити без нього. А в Канаді до професії не може бути допущена людина, яка не вивчила етичний кодекс інженера (а це книжка на 400 сторінок) і не склала іспит. Іспит проводиться в формі постановки практичного завдання. Для претендента формулюється конфліктна ситуація в колективі, а він повинен в есе висловити свою позицію, дати оцінки, запропонувати шляхи виходу з кризи.

Друге, в чому ми перегукнулися, було таке. Виявляється студенти канадських університетів самі знаходять (зобов’язані знаходити) собі місця для проходження практики. Університети не мають укладених договорів з підприємствами. Зате є загальний державний закон про обов’язок приватних підприємств надавати місця молодим спеціалістам для проходження практики. Як правило, місце практики певним чином корелюється з майбутнім працевлаштуванням. Ми зараз потрапили в Україні в аналогічну ситуацію. Коли університети й підприємства були державними, усе було легко. Редакція районної газети відправлялася у відпустку, а на місце професійних журналістів професор В. Й. Здоровега привозив студентів, які й забезпечували випуск газети. Щоправда й тоді все районне начальство з нетерпінням чекало, коли ж у студентів закінчиться практика, але перешкодити партійному рішенню, прийнятому на вищому рівні, не могло. Зараз університети залишилися державними, а от сфера журналістики на 90 95 % у приватних руках. Відтак, іншого виходу немає, як самим студентам доручити ініціативу пошуку місця для практики. Наші студенти успішно з цим справляються, незважаючи на відсутність відповідного загальнодержавного закону. Але він мусить з’явитися.

У Полтаві ми випали з автобуса на руки професорові кафедри журналістики Полтавського національного університету імені В. Г. Короленка Світлані Василівні Семенко. Купили квитки до Харкова, бо для автотранспорту не існує процедури продажу зворотних квитків і в Харкові ми їх узяти не могли.

Тут же ми познайомилися з доцентом Дніпропетровського національного гірничого університету Світланою Євгеніївною Ігнатієвою, яка зараз навчається в докторантурі Полтавського національного університету імені В. Г. Короленка зі спеціальності «Українська мова» під керівництвом ректора професора Миколи Івановича Степаненка. Витративши зовсім мало часу на поселення, ми пішки відправилися в музей В. Г. Короленка в супроводі викладача кафедри журналістики Сергія Шебеліста. Я запам’ятав Сергія з 2005 року. Тоді він був аспірантом професора Анатолія Григоровича Погрібного, якого вже немає з нам. Але Сергій самостійно дописав дисертацію й вийшов на захист як учень А. Г. Погрібного, не вдавшись до заміни свого наукового керівника. Дисертацію «Особливості розвитку сучасної української есеїстики в системі журналістських жанрів» він захистив 21 грудня 2009 року.

Він ще навесні прочитав в Інтернеті мою рецепцію публіцистики Віталія Портникова. Тож ми жваво обговорювали творчість цього журналіста. Сергія цікавив жанр авторської колонки як особливий тип есеїстики. Я розповів про приїзд у Харків Віталія Портникова, де в книгарні «Books» він 20 червня презентував свою книгу «Богородиця в синагозі». Тоді був цікавий його виступ і оригінальне ведення зустрічі, яке запропонувала журналістка Тетяна Терен (ведуча передачі «Книжковий кошик» на каналі АТВК). Вона зачитувала цілі фрагменти з книжки В. Портникова, які вразили її, і просила автора прокоментувати з погляду нинішнього дня його давні нотатки. Я теж був запрошений до виступу. Деякі харківські газети, подаючи звіт про цю презентацію, рясно цитували саме мій виступ, скориставшись для цього тим же текстом, що був розміщений в Інтернеті на моїй сторінці університетського сайту (див., наприклад, статтю: Грузинський В. Авторский взгляд на мир / Владислав Грузинский // Время. – 2010. – 22 июня).

журналістське  досьє В. Г. Короленка На подвір’ї музею нас зустрів знаменитий BBC, як він сам просить себе називати – Божко Борис Степанович, директор музею. Він важко спирався на палицю, накульгував. Екскурсію проводила його співробітниця – адміністратор музею. Але він рухався за нами, мовчки слухав розповідь. Я втретє чи вчетверте переступаю поріг домівки виданого журналіста початку ХХ століття. Для мене й зараз залишається величезною загадкою, як можна, починаючи з 1901 року редагувати провідний у Росії ліберально-демократичний товстий журнал «Русское богатство», який видавався в С.-Петербурзі, а самому жити в Полтаві. Я вкотре зупиняюся біля журналістського досьє В. Г. Короленка… Це в нас усе міститься в комп’ютері, на флешах, на дисках. У його ж вітальні стояв комод, який зачинявся на ключ, з п’ятиповерховими шухлядами у дві колонки. Ключем ніхто не користувався, бо вся родина збирала для журналіста це досьє. Читає донька «Полтавские гебернские ведомости» і знаходить цікавий матеріал про селянський кооперативний рух, вирізає статтю, складає в спеціальну папку, яка ховається в шухляду під певною назвою. Вона знає: коли батько зацікавиться темою кооперативного руху й буде писати про це журналістський твір, він обов’язково прочитає підготовлений нею для нього матеріал. Отакий комп’ютер служив В. Г. Короленкові-журналісту.

професор Катерина Серажим Після закінчення екскурсії ми перейшли в будинок Будаговського (господаря, у якого винаймав оселю письменник) і там за чаєм продовжили спілкування. Кафедра музики Полтавського національного університету імені В. Г. Короленка запропонувала нам кілька пісенних номерів. Виконували їх студентки першого курсу. Невтомна професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка Катерина Серажим підкорегувала їх імпровізований репертуар, завдяки чому ми почули в їх виконанні українську класику.

Коли студенти та їх керівник пішли, а конференція ще залишилася пити чай, я запропонував, щоб кожний учасник розповів яку-небудь кумедну пригоду, яка колись сталася з ним на конференції. За той час, поки ми допивали чай, до нас приєдналася Олександра Бакун, аспірантка нашої кафедри, яка прибула до Полтави вечірнім «Столичним експресом». Організатори не залишили без уваги й аспірантку. Вона була зустрінута так само, як і професори.

Коли ми повернулися до місця нашого мешкання, гуртожитку № 1, по Монастирській 7, прибув ще один учасник конференції – докторант Класичного приватного університету (м. Запоріжжя) – Валентина Яківна Мороз. Цікаво, що керівником її докторського дослідження є професор Олександр Холод. Раптом з’ясувалося, що всі не проти прогулятися на Круглу площу. Любов Марківна пригадала сказаний мною колись афоризм: «Злочин спати в чужому місті». Прогулянка вечірньою Полтавою принесла цікаві розмови, розповіді про свої наукові теми, досвід викладання журналістики.

Світлана Семенко, ще за тиждень почувши про мій приїзд, запитала: «Ну, ви ж нам лекцію прочитаєте?» Мій намір виявити скромність і не нав’язувати організаторам ще й клопіт організації для мене студентів, луснув як мильна бульбашка. Я помовчав і сказав: «Згода, звичайно прочитаю».

Наступного ранку о 8.30 я вже увіходив в аудиторію, де були зібрані студенти слухати мою лекцію. У мене була година часу. Прибули послухати лекцію й учасники конференції Світлана Ігнатієва і Валентина Мороз. Напередодні я необережно їх запросив, промовивши, що їм, як філологам, які спеціалізуються далі в соціальних комунікаціях буде цікаво послухати мою розповідь про становлення української журналістики в контексті виникнення журналістики в Європі у залежних народів.

Студенти слухали уважно, хоча на контакт не йшли. Мої спроби дістати відповіді на питання лишилися без наслідків. У кінці лекції запитань у них не виявилося. Зате привезені мною на продаж книжки всі були розкуплені.

Відкривав конференцію о 9.30 сам ректор Полтавського національного університету імені В. Г. Короленка професор М. І. Степаненко. Після нього тримав слово начальник управління інформації Полтавської ОДА Микола Петрович Перепелиця. Думалося мені при цьому: за повних тридцять чотири роки моєї праці в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна його ректори жодного разу не відкривали конференцій на філологічному факультеті. А присутності урядовців з облдержадміністрації можна очікувати лише на урочистих заходах, але аж ніяк не на наукових конференціях. Не царська це справа – слухати наукові доповіді. Особливо зворушило те, що М. П. Перепелиця не тільки провів на конференції усю першу половину пленарного засідання, але й підійшов до мене в перерві, подякував за доповідь, зробив кілька важливих спостережень. Доповідав я про жанр авторської колонки у творчості Віталія Портникова.

Співає хор Не можна обминути ще один цікавий захід – виступ студентського фольклорного ансамблю «Жива вода» під керівництвом Лариси Бакланової. Узагалі, це було студентське відкриття конференції. Крім співу українських народних пісень, виступали студенти із словом про учасників конференції. Виходив із залу студент третього курсу, тримаючи в руці підручник з історії книгодрукування в Україні Миколи Тимошика, і говорив, як би йому хотілося побачити цього ученого, поговорити з ним, почути його доповідь. Професор Микола Степанович Тимошик сидів біля мене в залі. Можна було б просто відрекомендувати його присутнім, але зробити це так, як зробили полтавці, не кожному дано.

Я потім сказав організаторові відкриття конференції, викладачеві кафедри журналістики Глібу Олексійовичу Кудряшову, що бачив багато студентських виступів на конференціях: і в Києві, і в Луганську, і в Одесі, але полтавці здивували й зворушили креативними знахідками, чистосердечністю, вишуканою дотепністю, гармонійним поєднанням цілого й частин.

Відкривати наукову частину пленарного засідання довелося мені. Після невеличкої перерви на каву доповідь «Порушення комунікаційної та інформаційної структури журналістського тексту: логічні помилки» прочитала професор Катерина Серажим. На підставі численних газетних публікацій вона показала порушення в сучасній журналістиці законів формальної логіки. Зокрема, вона заакцентувала увагу на таких помилках, як підміна тези, пропуск тези, порушення закону достатньої підстави. Було приємно почути, що доповідач високо цінує типологію помилок, запропоновану в кандидатській дисертації Т. Г. Бондаренко з Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького. Складалося враження, що українське помилкознавство в надійних руках. Водночас думалося: чи в багатьох університетах України до навчальних планів спеціальності «Журналістика» входить навчальна дисципліна під назвою «Логіка». А можливо, вона потрібна?

професор Микола Тимошик Доповідь «Сучасні тенденції розвитку жанру інтерв’ю: порівняльний аналіз української та шведської преси» виголосив професор Микола Тимошик. Доповідь читалася без тексту, зате з використанням технічних засобів: на екран проектувалися світлини із зображеннями шведських газет з публікаціями інтерв’ю. Серед чотирнадцяти типів інтерв’ю (які, на мій погляд, все ж типологізувалися за різними ознаками) особливий інтерес становили ті, які в українській пресі не вживаються зовсім. Наприклад, інтерв’ю-дуель, смисл якої полягає в тому, що запитання журналіста друкуються посередині шпальти, а в лівій і правій колонці подаються відповіді на це одне питання представників різних політичних сил. Заочна дуель виникає тоді, коли журналіст сам в одній колонці робить вибірку з програм кандидатів на державні посади, а поруч розповідає, як ці обіцянки виконуються.

Велика увага приділялася жанрам уявного інтерв’ю. Наприклад, у шведській пресі практикується жанр не-інтерв’ю, смисл його в тому, що відповідає на запитання політика сам журналіст, вони міняються місцями, рольовим функціями. Або інтерв’ю з пам’ятником. Можна запитати Леніна, чого він тут стоїть в українському місті, і змоделювати його відповідь.

професор Алла Бойко Професор Алла Бойко прочитала доповідь «Обережно, релігія: законодавство України і проблема новітніх релігійних рухів у мас-медіа». Церква виникла як інститут громадянського суспільства, зайнявши місце оборонця приватної людини від зазіхань держави на її свободу. Сучасні політики, які висувають ідею державної церкви, не розуміють сутності питання: державна церква – це нонсенс. Разом з тим в Україні йдеться до протилежного, посилюються намагання одній церкві надати державні привілеї, а всі інші (УПЦ КП, УГКЦ, УКЦ, УАПЦ) оголосити сектами. Нема що говорити про різноманітні напрямки протестантизму. Така політика несумісна з європейськими цінностями, де держава суворо відокремлена від церкви, а свобода совісті вважається органічним складником демократичних свобод. Цілком поділяючи загальний пафос Алли Бойко, все ж варто пам’ятати, що в Україні працюють і справжні сексти (досить згадати сумновідоме свого часу Біле братство), діяльність яких шкодить моралі, духовному й фізичному здоров’ю людини. Очевидно, необхідно розмежовувати розуміння секти, нав’язуване українському суспільству представниками РПЦ, і те сектантство, яке працює на межі із законом або перебуває поза ним.

завідувач кафедри видавничої справи і редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка Василь Іванович Теремко Завершав пленарне засідання Василь Іванович Теремко, завідувач кафедри видавничої справи і редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка, прочитавши доповідь «Стратегічний контекст взаємодії видавництва з авторами». Доповідь була цікавою побудовою рейтингу сучасних видавництв України, серед яких Василь Теремко виокремив «Клуб сімейного дозвілля», «Грані-Т», «Фоліо». Приваблювала теза: автор – головний ресурс видавця, видавець формує культуру автора шляхом ведення постійного діалогу з ним. У запропонованій типології доповідач приділив увагу трьом типам авторів: 1) автор-квочка – це такий, що дорожить кожним своїм словом, вважає його недоторканим і заздалегідь правильним; 2) автор-геній – це такий, який і справді не потребує редагування, сам уміє передбачити всі підводні камені й обійти їх; 3) лже-автори – це такі, які не становлять інтересу для видавця, видавництва витрачають чимало зусиль, щоб ізолювати їх від своєї діяльності, не витрачати на них свого дорогоцінного часу. Слухаючи з величезним інтересом доповідь Василя Івановича, директора видавництва «Академія», я все ж думав про те, що як автор не вписався б у цю типологію. Я люблю гарного, тямущого редактора, ціную його прочитання мого тексту, висловлені ним поради і зауваження, радію, коли мені вдається захистити перед ним свою позицію і зміцнити текст додатковими аргументами, радію, коли він виправляє допущену помилку, – значить текст піде до читача в найбільш досконалому вигляді. Інакше кажучи, слід знайти в типології місце для автора, який бачить у редакторі колегу, довіряє йому й охоче співпрацює з ним.

У висновку, на думку всіх учасників конференції, з якими мені довелося обмінятися думками, пленарне засідання вийшло змістовним, глибоким, репрезентативним щодо різних напрямків сучасної науки про журналістику, корисним як для науковців, так і для студентів, які були присутні на цьому науковому форумі.

Після обідньої перерви на конференції мали працювати п’ять секцій і форум «Регіональна журналістика: проблеми і перспективи». Коли я йшов шукати свою секцію, мене перехопив на другому поверсі Сергій Шебеліст і запросив до участі у форумі. Я довідався, що модератором призначено його, і подумав, що говорити від імені журналістської освіти і науки молодому викладачеві, який щойно отримав диплом кандидата наук, буде не зовсім зручно. Тому я погодився піти на форум, тим більше, що Сергій повідомив мені, що усі секції об’єднали в одну і вона вже розпочала успішно працювати під керівництвом професора Миколи Тимошика.

форум «Регіональна журналістика: проблеми і перспективи»: Лідія Віценя, Володимир Гвоздєв, Ігор Кужик На форму прибули директор ТОВ «Студія „Місто”» Ігор Кужик, журналіст газети «Зоря Полтавщини» Лідія Віценя, тележурналіст каналу «Місто» Оксана Ляшенко (випускниця спеціальності «Журналістика» нашого університету), тележурналіст каналу «Лтава» Олександра Колесник та деякі інші. Були присутні студенти – бакалаври випускного курсу. Уже після початку розмови до нас приєднався доцент Володимир Миколайович Гвоздєв, який зараз працює на кафедрі журналістики Східно-Українського національного університету імені В. Даля.

Сергій Шебеліст надав слово спочатку гостям конференції – журналістам. Предметом форуму, виявляється, були зовсім не проблеми і перспективи регіональної журналістики, а проблеми підготовки кадрів для регіональної журналістики. Логічно було вислухати, як самі журналісти бачать портрет своєї майбутньої зміни. У коротких, але змістовних виступах були окреслені потреби інформаційної галузі. Я був здивований суголосністю позицій практиків і освітян, журналісти говорили практично про те, про що ми говоримо щодня своїм студентам: про потребу виробити в себе органічне відчуття мови, уміння користуватися всіма її багатствами, що виробляється читанням класики художньої літератури й використанням словників; про шкоду, яку завдає молодій людині Інтернет, створюючи ілюзію, що можна нічого не знати – все знайдеш у мережі; виростає покоління, яке не знає книги, ось-ось розпочнеться інтелектуальна катастрофа; своїх власних знань ні в кого немає, усі тексти вторинні, запозичені один в одного; на Заході вже схаменулися й запускають у перегляд на телебаченні розвиткові фільми й навчальні програми, від імені держави турбуються про інтелектуальне зростання нації.

Я використав форум, щоб довідатися думку полтавських журналістів з тих проблем, які дебатуються в Харкові. Я поставив їм перше запитання: якщо студент пише вірші, художню прозу, то чи повинні викладачі журналістики вибивати з нього навички художнього мислення, аби силоміць прищепити мислення інформаційне? Адже нас звинувачують: ви декларуєте, що робите акцент на підготовку публіциста, а ваші студенти не вміють написати вправний репортаж про подію, правильно переказати, про що йшлося на прес-конференції.

Полтавські журналісти відповіли: у молодому журналісті можуть і повинні суміщатися інформаційна та художня культура. Зрозуміло, що учні повинні володіти мистецтвом збирати інформацію, викладати її зрозуміло й дохідливо в жанрах замітки й репортажу. Але журналістика на цих жанрах не закінчується. Яке тільки журналіст підніметься на поверх кореспонденції, замальовки, статті, нарису, есею, авторської колонки, – там йому знадобляться всі його знання, увесь запас пам’яті, інтелекту. Уявіть собі, що він уміє писати тільки замітки й репортажі. Що тоді робити редакторові? Як формувати газету, забезпечувати в ній жанрове розмаїття?

Я поставив полтавським журналістам друге питання: чи потрібно в кожному курсі, навіть присвяченому теорії чи історії журналістики, вміщувати практичну частину, вимагати публікацій за час слухання саме цього курсу, давати студентові практичні інформаційні завдання?

Мудрі полтавські журналісти відповіли: Богові – богове, а кесарю – кесареве. Завдання практиків навчити студентів ремеслу журналіста. Очевидно, в них це не виходить, вони розуміють свій педагогічний провал і починають апелювати до викладачів розвиткових особистіснотвірних дисциплін; мовляв, у нас не вийшло, тож зробіть ви нашу справу. Але логіка навчального процесу полягає в тому, щоб кожен сумлінно викладав свою навчальну дисципліну й давав реальні знання з неї. Не можна всіх викладачів перетворювати на навчителів ремесла.

У своєму виступі я сказав: наша кафедра має більший досвід викладання, у порівнянні з Полтавським національним університетом імені В. Г. Короленка. Наш досвід показує, що розділення викладачів на теоретиків і практиків – тимчасове, наслідок молодості цього освітнього напрямку. Насправді вже на нашій кафедрі, якій п’ятнадцять років, ці межі стираються, молоді науковці, які нібито прийшли на кафедру з чистої науки в статусі кандидатів, тою чи іншою мірою працюють у журналістиці: один запрошений редагувати екзотичний галузевий часопис, інший працює літературний редактором у видавництві, але й викладає дисципліну «Літературне редагування», ще інший створив свою інтернет-газету і забезпечує її редагування. І т. д.

Наша кафедра працює під гаслом: журналістика – це розуміння чужих і створення власних текстів. Саме в такій послідовності: без розуміння чужих текстів ніколи не можна навчитися писати свої. В основі творчості й журналістики як творчості лежить принцип наслідування. Журналіст повинен багато читати, і не «Вікіпедію», з її кліповою подачею інформації й фрагментарними даними, а книжки, класику, певна річ, не тільки художню, але й філософську, журналістикознавчу, філологічну, історичну. Не може існувати журналіста без глибокого знання історії, літератури. Для журналіста не буває зайвих знань.

Мій досвід роботи зі студентами засвідчує: надзвичайно важливо й важко виховати в них таку рису журналіста, як відповідальність. З’явитися на практику, взяти завдання, пообіцяти виконати його, а потім зникнути з редакції на тиждень – кому з керівників практики не доводилося зустрічатися з такими студентами?

На жаль, ми маємо й неминуче й надалі будемо мати певний відсоток баласту, осіб невмотивованих щодо журналістики, які потрапили сюди випадково, з волі своїх матусь і татусів. Через якийсь час вони вже й самі починають розуміти, що потрапили не туди, що ніколи не стануть журналістами, але й не кидають добровільно навчання, вважають за краще все ж отримати диплом. Та й сама галузь інформаційної діяльності сьогодні розширяється вибухово, вона потребує рекламістів, гарних редакторів у видавництва, працівників прес-служб і т. ін. Сьогодні це широка сфера комунікаційної діяльності. Один наш випускник працює заступником директора Харківської обласної державної ТРК… з господарської діяльності. Він не виходить в ефір, не збирає інформацію, не здійснює монтаж відзнятого матеріалу, але він працює в комунікаційній галузі. І хто сказав, що працівник на такій посаді не повинен бути журналістом?

На завершення я подякував Лідії Віцені за цікавий матеріал про минулу конференцію, у якому було використано назву моєї книжки і викладено її концепцію (див.: Віценя Л. Журналістика як всесвіт / Лідія Віценя // Зоря Полтавщини. – 2009. – 19 травня. – С. 2).

Розмова виявилася плідною, цікавою для обох сторін. В усякому разі скажу про себе: мені було важливо почути думку полтавських журналістів про освітні проблеми. В. М. Гвоздєв, який сам змістовно виступив і уважно слухав мій виступ, пізніше сказав, що поділяє в цілому усі висловлені мною ідеї з підготовки в українських університетах майбутніх журналістів.

Коли форум закінчився й ми прийшли на каву, то стало відомо, що секція під головуванням М. Тимошика теж уже завершує роботу. На ній була присутня Л. М. Хавкіна. Я розпитав її про перебіг засідання. Отже, на конференцію заявлено сто доповідей. Реально було прочитано десять (!!!), плюс п’ять на пленарному засіданні. Це вже діагноз – посилати заявку й не їхати, приїхати, але не прийти на доповідь. Багато полтавських учених – викладачів свого ж університету не вважали за потрібне виступати на конференції. Організатори так само опиняються в незручній позиції щодо гостей. На думку Любові Марківни, краще було б, якби працювало дві секції з п’ятьма доповідями. А я ще думаю, можливо три секції з трьома чотирма доповідями. Тоді є можливість послухати доповідачів, поставити запитання, обговорити доповіді. У реальній же ситуації час на виступи був обмежений, голова суворо стежив за регламентом, останній доповідач змушений був зім’яти свою доповідь, обговорення не відбулося.

О 17-й годині розпочалася екскурсія по внутрішньому для університету музею Раїси Кириченко. Проводив її викладач кафедри журналістики Гліб Кудряшов. Одна із слухачок потім розповідала про свою рецепцію: я не сентиментальна людина, сказала вона, але під час цієї розповіді тричі сльози наверталися на очі. Екскурсія приголомшила. Оскільки експозиція розміщена в навчальній аудиторії, де стоять парти, конференція сиділа за партами. Я пересідав з місця на місце, щоб краще чути й бачити.

Екскурсія приголомшувала фактами життя Раїси Кириченко, байдужістю до її долі псевдонезалежної псевдоукраїнської держави. Згадаю лише один факт. Коли Раїса Кириченко лежала в німецькій лікарні, а гроші від Української держави на операцію все не надходили, до неї прийшов лікар і сказав: ми вам зробимо операцію за свої кошти, але ви маєте прийняти німецьке громадянство. Раїса Кириченко подумала й відмовилась: «Найбільше в світі я люблю українську пісню, українську мову й Україну», сказала вона. Але це й була правильна відповідь. Гроші на наступний день знайшлися. Їх виділив меценат, який, задля того, щоб дістати кошти, віддав у заставу свій власний будинок.

Екскурсія приголомшувала виконанням інформаційного тексту екскурсоводом – Глібом Кудряшовим. Це не був вивчений текст, Це була імпровізація. Але автор був настільки глибоко в матеріалі, що пам’ять сама подавала на язик скарби мови. Особистісна репрезентація була настільки могутньою, що жодна людина не могла залишитися байдужою. Після того, як він завершив, конференція ще довго не могла отямитися. Треба було залишити запис у книзі відгуків, а зворушення не давало можливості зосередитися на тексті. В аудиторії лунав голос Раїси Кириченко.

Останній епізод цього дня – вечеря конференції в ресторанчику «Круча». Про неї можна було б і не згадувати, але три обставини спонукають написати й про неї.

Обставина перша. З нами знову був ректор. У цей день у нього були важливі справи. На цей день він вийшов з відпустки. У цей день ховали колишнього ректора Полтавського сільськогосподарського університету. На похованні був присутній заступник Міністра Освіти і науки України Я. Болюбаш. Було більш ніж достатньо підстав не повертатися на конференцію, але Микола Іванович Степаненко повернувся. Не з чиновницького обов’язку, а із загальнолюдського покликання… Щоб сказати нам своє цікаве і вагоме слово… Й нас послухати.

Обставина друга. У конференції брала участь студентка п’ятого курсу історико-філологічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського Тетяна Вайда. Вона недавно вийшла заміж. З Одеси на конференцію привезла студентку її родина: чоловік Василь, випускник спеціальності «Психологія» цього ж університету, його батько Володимир Васильович з дружиною. Усі вони сиділи з нами за столом, слухали розмови, промовляли тости. Вони були частиною конференції.

Обставина третя. Ми були не самі в залі. Зала була маленька. Надворі було холодно, простір балкону залишався невикористаний. За сусіднім столиком компанія на дванадцять чоловік відзначала день народження гарної дівчини. Ді-джей у нас виявився один на двох. Почувши кілька пісень з репертуару російської попси, до ді-джея звернулися кожен по своєму і Микола Тимошик, і Катерина Серажим. Залунали українські пісні. Сусіди стали танцювати з нами. А потім заспівали для нас українську пісню. Вони згадали, що є українцями. У процесі знайомства з’ясувалося, що вони теж педагоги, тільки вчать дітей не в університетах, а в молодших класах, а ді-джей виявився випускником педагогічного університету. Коли ми прощалися, то вже палко тисли один одному руки.

Полтавці попросили мене (вже вдруге) головувати на цьому засіданні.

Любов Хавкіна біля возу з глечиками Програма наступного дня була так само максимально насичена. О дев’ятій годині ранку конференція завантажилася в автобус для екскурсії в Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Супроводжувала нас в поїздці видатний знавець історії, літератури, культури Полтави й Полтавщини, провідний науковий співробітник літературно-меморіального музею І. П. Котляревського Євгенія Всеволодівна Стороха, яка розповіла нам багато цікавих подробиць і деталей про дворянські роди Полтавщини, історію й культурне життя краю часів І. Котляревського й М. Гоголя.

Спочатку ми заїхали в святомиколаївську церкву, у якій мати М. Гоголя вимолювала собі щастя народити хлопчика і щоб він не помер ще немовлям, як це було раніше з її дітьми. Я багато разів бував у цій церкві, не втомлюючись вражатися красі місцевості, будівлі та її внутрішнього убранства. Після молитви ми продовжили путь.

 майтер-клас Миколи Пошивайла Опішне зустріло нас сонцем. Глиняні чудеса виблискували в усій своїй учудненості, досконалості. Музей розподілявся на зовнішню й внутрішню частини. Зовнішня – це глиняні скульптури на подвір’ї: «Хресна сила», «Дім», «Хто ми є?» та ін., внутрішня – в самому будинку музею. Обидві експозиції цікаві, естетично змістовні, потребують багато часу для ознайомлення, роздумів над побаченим. На наших очах гончар Микола Пошивайло виліпив на гончарному крузі глечик для сметани. Це був майтер-клас відомого майстра гончарного мистецтва. Він запросив охочих сісти на його місце й повторити створення виробу, але сміливців не знайшлося.

на хуторі Проні Обідали ми на хуторі Проні. Зустрічав нас козацький отаман, виконувалися українські пісні. Я, утім, використав час, щоб оглянути прекрасну місцевість, спуститися до ставка. Мене знову попросили головувати на обіді, і я потурбувався, щоб кожний присутній не був обійдений увагою, а дістав можливість сказати своє слово подяки організаторам конференції.

Заключним акордом конференції було відвідання Іванової гори й музею-садиби І. П. Котляревського. Скільки я слухаю розповідей у цьому будинку про його господаря, а все ж знаходиться й те, що я раніше не знав. Наприклад, цього разу було цікаво довідатися, що І. П. Котляревський був причетний до декабристського руху, його справа розглядалася в процесі слідства, але його врятувала одна високопоставлена дама, яка була палко закохана в нього. На думку Євгенії Всеволодівни, яка й розшукала в спогадах про автора «Енеїди» ці відомості, такою жінкою на той час у Полтаві могла бути тільки княгиня Репніна.

Після закінчення кожної конференції мене огортає смуток від прощання з господарями й гостями, від того, що свято зустрічей, цікавих розмов, змістовних доповідей – уже позаду. Під час обіду на хуторі Проні я попросив слово для позачергового тосту, сказавши в ньому, що Полтава для мене (й багатьох з присутніх) – це «Свято, яке завжди з тобою». Я використав заголовок знаменитого роману Е. Гемінґвея про свою письменницьку юність, проведену в Парижі. Можна вбачати в порівнянні Полтави з Парижем метафору, перебільшення, гіперболу. Так, можна… Але в цій назві я зовсім не намагаюся піднести Полтаву до значення світової мистецької й політичної столиці, а просто висловити своє сприйняття цього міста й людей, що мешкають у ньому. Зрештою, кожна особа носить у собі своє свято, тому воно й завжди з нею. Для мене таким святом є Полтава.

10 жовтня 2010 року.
м. Мерефа на Харківщині