Олесь Гончар у Дніпропетровську
І.Л. Михайлин
професор кафедри журналістики

	Подарунки Центру З кожної конференції виносиш якісь потужні, сильні враження, якими живеш потім упродовж тривалого часу. Найбільш потужним враженням від конференції «Рецепція України в контексті сучасної мови та літератури», яка відбувалася 31 березня – 1 квітня 2011 року в Національному гірничому університеті (м. Дніпропетровськ), було здивування. Під осяянням цього враження я живу й досі.

Великі міста й великі університети самодостатні самі по собі. До гостей у них ставлення таке: будьте щасливі, що потрапили до нас, це ви нам повинні бути вдячні, що ми вас запросили. У рідкісному випадку можна зустріти протилежне, – щоб у великому місті, у великому університеті рядові учасники відчували до себе увагу й зацікавленість збоку організаторів конференції. А ця конференція відбувалася у великому національному університеті великого міста. Усупереч цьому, учасники конференції були огорнуті пильною увагою організаторів, які блискуче продумали як наукову, так і культурну програму конференції; звідси здивування. Цей захід відбувався в університеті технічного профілю; проводити конференції з гуманітарних питань йому за визначенням не належало. Усупереч цьому (от іще одна підстава для здивування), він такі конференції проводив.

Я почував себе рядовим учасником конференції, більше того мав певні комплекси щодо участі в ній. Це була філологічна конференція, а філологією я не займався вже п’ятнадцять років, відколи став завідувати кафедрою журналістики. Після того, як журналістика в 2007 році була виведена з філологічної галузі наук, вона все більше втрачає зв’язок з материнським тілом. Я ж дотримуюся тієї думки, що журналістика була, є і буде завжди творенням текстів, а відтак і смисл науки про журналістику може полягати тільки у вивченні цих текстів, які постають у журналістиці як дискурси. Іншими словами, для мене наука про журналістику без відчутного філологічного складника – це щось неприродне й нелогічне.

Тим не менше, за останні п’ятнадцять років я участі у філологічних конференціях не брав, за виключенням хіба що тих, що проводилися філологічним факультетом нашого університету. Я не почував себе гончарознавцем, я не написав про нього жодної статті, якщо не брати поважно тієї єдиної «Главный герой – народ. Ый презентэм пе оаспець», що була опублікована двома мовами (російською і молдавською) в газеті «Вечерний Кишинёв» 21 вересня 1979 р. з нагоди проведення Днів української літератури в Молдавії. Чомусь тоді замовили статтю саме про О. Гончара. Але зрозуміло, що поруч з авторам книжок про Олеся Терентійовича моє місце було ніяке. Я зовсім не хизуючись сказав, що випадково став учасником цієї конференції.

З Тетяною Шаровою, Валентиною Мороз, Людмилою Михидою З одним з організаторів конференції – професором Світланою Євгеніївною Ігнатієвою – я познайомився на конференції в Полтаві (7–8 жовтня 2010 року). Вона багато розповідала про свій Національний гірничий університет, про рівень гуманітарної підготовки в цьому технічному вузі, про професора Віктора Юхимовича Пушкіна – директора Інституту гуманітарних проблем цього університету. У прогулянках вечірньою Полтавою ми обговорювали проблеми докторської дисертації Світлани Ігнатієвої; вона спрагло підтримувала професійний діалог. Нема чого й говорити, що різноманітні міста й університети в нашій свідомості репрезентовані передусім певними особами. Я вирішив їхати на конференцію до Національного гірничого університету через особу.

Отримавши інформаційний лист про конференцію, я побачив, що взяти участь у ній для мене буде не так і просто. Лише одна секція торкалася загальної проблематики й називалася «Україна – моя пектораль»; три інші орієнтували на вивчення творчої спадщини Олеся Гончара. Я зрозумів, що соромно в такій ситуації вимагати, щоб конференція підлаштувалася під мене, необхідно було самому підлаштуватися під конференцію. Я зрозумів, що вона недаремно проводиться напередодні дня народження Олеся Гончара; у такий спосіб Дніпропетровськ вшановує пам’ять свого великого земляка. У Харкові, який не менше, ніж Дніпропетровськ, має підстави вважати Олеся Гончара своєю гордістю, ніяких подій, пов’язаних з його пам’яттю, на жаль, не відбувається. У Дніпропетровську – навпаки; і це потребувало пошанування.

	 Підготовка до фото з В.Д.ГончарЯ пішов до бібліотеки й набрав для читання книжок Олеся Гончара. Зрештою, в мене був давній план. Як сучасник я свого часу активно читав усі виступи Олеся Гончара в пресі на захист української мови й культури, узагалі – української культурної та політичної ідентичності. З гарячим інтересом я прочитав нещодавно видане листування О. Гончара, його книжку пізньої публіцистики «Чим живемо. На шляхах до українського відродження». Новими очима я перечитав ті тексти, які поглинав свого часу як газетні публікації. Так склалася тема «Чорнобильний мотив у публіцистиці пізнього Олеся Гончара». Доповідь під такою назвою я написав і подав до оргкомітету конференції.

Досвід навчив мене, що до сусідів треба приїздити в гості напередодні події, бо саме тоді можна провести час у невимушеній бесіді. Коли починається конференція, тоді включаються в дію механізми її проведення, усі учасники мусять працювати й жити за її програмою. Там розпочинаються не «невимушені», а саме «вимушені» програмою конференції наукові комунікації. Тому я приїхав у Дніпропетровськ напередодні відкриття конференції, 30 березня, на Теплого Олексія.

На автовокзалі до мене підійшла й познайомилася жінка – Тетяна Бондаревська – директор літературно-меморіального музею-садиби Олеся Гончара в селі Сухій, що на Полтавщині. Їй по телефону сказали, що я, як і вона, щойно зійшов зі свого автобуса. Через хвилину за нами підійшла Валентина Яківна Мороз (докторант Класичного приватного університету, що в Запоріжжі) – так само приємне відкриття з конференції в Полтаві. Ми піднялися на верхній перон, перейшли вулицю, куди за нами під’їхала Світлана Ігнатієва. Через півгодини для учасників конференції, які вже прибули, мала розпочатися екскурсія по Дніпропетровську. Поселили нас поруч з Університетом, на окремому поверсі другого гуртожитку. Я відразу запропонував господарям і прибулим гостям скористатися моєю кімнатою для спільної вечері після екскурсії.

Наш похід по вечірньому Дніпропетровську розпочався від пам’ятника М. В. Ломоносову, який стоїть напроти головного корпусу Національного гірничого університету. Раніше тут стояв пам’ятник Катерині ІІ. У революцію його повалили. П’єдестал багато років залишався порожній. Лише в 1971 році влада вирішила, що це місце гідний зайняти М. В. Ломоносов. Знімати його й встановлювати Катерину дніпропетровці наміру не мають.

Конференція в музеї Яворницького Біля історичного музею ми оглянули колекцію кам’яних фігур, відомих як «скіфські баби», хоча історія в них різна, не всі вони скіфського походження, не всі зображають жіночу стать. З лівого боку музею розташована могила його творця – академіка Д. І. Яворницького. Далі ми попрямували в парк імені Т. Шевченка. Цікавою була розповідь про цю потьомкінську будівлю, у якій сьогодні розміщено палац студентів Дніпропетровського національного університету імені О. Гончара. Нарешті, ми вийшли на оглядовий майданчик над Дніпром, де й завершили екскурсію.

У моїй кімнаті за столом зібралися: я, Світлана Ігнатієва, Валентина Мороз, Тетяна Бондаревська, Наталя Костюк (співробітник центру культури української мови імені О. Гончара) і Людмила Ромащенко (професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького). Я з інтересом розпитав Тетяну Бондаревську, з якого саме боку вона рідня О. Гончареві, як йдуть справи в її музеї. Учена зі світовою славою Людмила Ромащенко розповідала, як вона брала участь у конференціях і читала лекції в університетах Литви, Польщі, Чехії, Угорщини й Румунії. Решта осіб, крім свого хатнього досвіду, нічим похвалитися не могли.

З В. М. Галич 31 березня розпочалася конференція. Рівно о 10.00. Перед початком я привітався з новоприбулими: з професорами Олександром Андрійовичем і Валентиною Миколаївною Галичами (Луганський національний педагогічний університет імені Т. Шевченка), професором Миколою Хомичем Гуменним та його дружиною доцентом Вірою Юріївною (Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського), познайомився з професором Надією Миколаївною Сологуб (Інститут української мови НАН України).

Наступним доповідав головний редактор газети «Дзеркало тижня» Володимир Мостовий. Тема його виступу була сформульована так: «Праця Володимира Здоровеги в комісії з журналістської етики». Доповідач досить дотепно розповів, як поява професора Здоровеги дисциплінувала комісію, яка сама не могла дотримуватися тих поведінкових норм, які закладала у свої етичні вимоги. За В. Мостовим, Володимир Йосипович не приймав підручник з журналістської етики В. Іванова і В. Сердюка, вважав його недосконалим, на дванадцяти сторінках подав авторам свої зауваження для використання в наступному виданні книжки. Разом з тим доповідач не навів жодного прикладу: з чим саме не був згоден професор В. Здоровега, не озвучив жодної його ідеї, жодної думки. Від доповіді залишилося суперечливе враження. Позбавлена наукової конкретності вона залишала тему в межах її емоційного сприйняття. Відкрив конференцію ректор університету професор Геннадій Григорович Півняк. Він розповів про гуманітарні засади виховання гірничого інженера, які підтримуються в цьому вищому закладі освіти, про орієнтацію на вічні цінності, без яких життя людини стає порожнім. Його виступ був насичений афоризмами, які створювали відчуття, що промовець твердо переконаний у змісті сказаного, що афористична відточеність – наслідок глибокої віри у висловлюване.

– Фінансові проблеми завжди були й будуть, – сказав він, – а література, художнє слово – це вічна цінність. Не можна шкодувати грошей на культуру, на духовність, бо без них людина перетвориться на примітивного споживача. Я говорю студентам: година, проведена вами в університетів, продовжує ваше життя на один рік. Університет – це живлюще джерело знань, духовності, інтелектуальної потужності. Коли мене запитують, кого виховує ваш університет, я відповідаю: ми виховуємо українців. Ми виховуємо віру в Україну. Ми виховуємо патріотів.

Не втомлюватимусь розповідати, що за тридцять п’ять років роботи в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна я жодного разу не був свідком відкриття конференції ректором. Можливо, це й мало місце на якихось інших факультетах, але на моєму – ні. Ректор Г. Г. Півняк не тільки відкрив конференцію – він був присутній на пленарному засіданні, а потім організував прийом для професорів, які брали участь у конференції.

Ще в процедурі відкриття конференції брали участь ансамбль бандуристів під керівництвом С. В. Овчарової, який виконав пісні «Од села до села», «На вулиці скрипка грає», «Ой у лісі калина», та ансамбль «Обертон» під керівництвом Заслуженого діяча мистецтв О. Переверзєва, у виконанні якого прозвучали пісні «Ой вербо, вербо, сухая вербо» (рідкісний варіант якої був нещодавно записаний в етнографічній експедиції), «Ой там за Дунаєм». Під час конференції в Центрі культури української мови імені Олеся Гончара була розгорнута виставка вишиваних рушників і вишиваних портретів майстра Василя Демидовича Кандели. Особливо приємно було оглянути вишивані портрети О. Гончара.

Головувала на пленарному засіданні професор Світлана Ігнатієва. Робила вона це в оригінальний спосіб. Вона не сиділа в президії, хоча стіл для президії стояв на сцені. Вона підходила до цього стола, виконувала свою місію модератора й сідала в зал. Стіл використовувався для виставлення на ньому книжок, які дарували доповідачі.

Наукова частина пленарного засідання розпочалася з виступу патріарха мовознавчого гончарознавства (пробачте за тавтологію) Надії Миколаївни Сологуб – авторки книжки про мовний світ Олеся Гончара. Вона уточнила свою тему й прочитала доповідь «Україна в мовному світі Олеся Гончара». Її доповідь містила низку цікавих спостережень. Наприклад, торкнувшись роману «Твоя зоря», доповідачка вказала, що навіть в його «американській» частині письменник турбується про присутність у свідомості читача України. Дзижчання гральних автоматів нагадують героєві гуркіт ткацького верстату. Щоправда, ці окремі цікаві спостереження залишали враження калейдоскопу, в один сюжет не складалися.

Валентина Миколаївна Галич розглянула екологічний мотив у ранній творчості Олеся Гончара (на прикладі оповідання «Пальма»). Я затамував подих – ішлося про харківське оповідання О. Гончара, яке було вперше надруковане в 1940 році в газеті «Ленінська зміна». Сам О. Гончар не передруковував ранні (харківські) оповідання, вважав їх малохудожніми й неістотними для своєї творчості. В. М. Галич довела протилежне: уже в ранніх оповіданнях виявився пророчий дар письменника, вони написані рукою майстра; їх треба уважно читати, і тоді вони розкриють свій прихований зміст.

Сама методологічна позиція В. М. Галич була мені дуже близькою. Так само ми з моєю ученицею Антоніною Микитенко читали нариси Миколи Хвильового. Здавалося б, писала їх людина, яку примусили зректися своєї україноцентричної позиції, забути, що вона українець, і пам’ятати лише те, що вона комуніст. Але незважаючи на це, в підтекстах цих про людське (й червоної цензури) око «правильних» творів, містилося стільки натяків і позначок про справжнього Миколу Хвильового та його позицію, що мимоволі приходила в голову думка: він розраховував на наше неупереджене прочитання, він знав, що прийдуть часи, коли його нариси будуть прочитані в контексті загальнолюдських цінностей та ідеалів (а не комуністичної партійності). А це дасть можливість тим майбутнім читачам побачити відображувану епоху і не захоплюватися, а вжахнутися від шабашу чорних сил: насильницького зганяння селян у колгоспи, спалювання ікон, закриття церков та ін.

Приблизно так прочитала «Пальму» В. М. Галич. Катастрофа села, яке підлягає затопленню, побачена очима собаки Пальми. Собака перебуває поза ідеологією, вона не може знати про людські наміри та їх мотиви, вона переживає свої тваринні жахіття від того, що люди роблять з природою та іншими людьми. Звідси – філософія засудження людського світу, заснованого на насильстві над природою й суспільством.

М. Х. Гуменний доповідь не читав у звичайному сенсі цього слова, а викладав, ніби лекційний матеріал. Відчувалося, наскільки він занурений у матеріал, відчуває його усім єством. Його виступ був стилізований під імпровізацію й нагадував дійство чаклуна. Він ніби з повітря брав приклади з художніх творів і будував з них будинок своєї концепції. Він відмовився виголошувати опубліковану доповідь (матеріали були опубліковані до початку конференції) і запропонував «поговорити з нами» про мотив фаталізму у воєнній прозі.

– Про велич своїх письменників ми дізнаємося, зіставляючи їх зі світовими вершинами, – так розпочав Микола Хомич.

Залунали імена А. Барбюса, Е.-М. Ремарка, Е. Гемінґуея. О. Гончар був поставлений у системні зв’язки з цими визнаними майстрами військової прози. Мені тільки здалося (і я цими спостереженнями поділився з Л. І. Ромащенко, яка сиділа поряд), що Микола Хомич занадто щільно зблизив реальне життя й художній твір. Фатальне в дійсності – це наслідок дії закону випадковостей, якими наповнене фронтове життя. Фатальне в художньому творі – це наслідок реалізації збудованої автором концепції, це вже частина механізму його моделі дійсності. І тут випадковостями самого життя мало що можна пояснити.

О. А. Галич доповідав про концепт степу в щоденниках О. Гончара. Олександр Андрійович відомий як уважний, пильний читач. Він розкрив значення степу в творчості О. Гончара; показав присутність степу в щоденниках від перших записів до останніх; зупинився на пейзажній майстерності О. Гончара в такому внутрішньому творі, де ця майстерність не диктувалася якимись зовнішніми чинниками. Відтак, вона була внутрішньо властивою для О. Гончара, він просто так мислив як художник і інакшим світ просто не бачив.

У своїй доповіді я розкрив символіку образу Чорнобиля в публіцистиці О. Гончара. Через біблійний образ «звізди Полин» він увів цей образ у контекст Святого письма. Символ Чорнобиля присутній у його публіцистиці на науковому, екологічному, культурному й політичному рівнях репрезентації. Для письменника Чорнобилем є перебування України в складі СРСР, де загроженими виявилися українська природа, економіка, культура, мова. Порятунок полягав у створенні своєї держави. Окремо я розглянув харківський мотив у публіцистиці О. Гончара. Він знав Харків як українське місто, йому боліли рани, завдані йому русифікацією, тому він обминав його, відмовлявся приїздити, хоча численні запрошення від харків’ян не переставали надходити.

Для осіб, які б виявили зацікавлення цим матеріалом подаю бібліографічне посилання: Михайлин І. Л. Чорнобильний мотив у публіцистиці пізнього Олеся Гончара / Михайлин І. Л. // Рецепція України в контексті сучасної мови та літератури : збірник наук. праць. – Д.: Національний гірничий університет, 2011. – С. 217–229.

Професор Л. І. Ромащенко доповідала про Творчість О. Гончара у світлі українсько-чесько-словацьких взаємин. З відкритим ротом слухав я про те, що її батьківщина – містечко Квасилів на Рівненщині, до якого переселялися чехи ще в ХІХ столітті, заснувавши тут броварню, ливарний завод, ковальську майстерню. Місто поділялося на Квасилів чеський і Квасилів український. Чехія і Словаччина присутні в О. Гончара як важливі теми творчості. Доповідачка наголосила на тому, що про О. Гончар нею написана кандидатська дисертація. Відразу стало зрозуміло, що всесвітньо відома вчена дуже добре знає предмет своєї доповіді.

Олег Романчук доцент кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка і головний редактор журналу «Універсум» відмовився читати заплановану доповідь, пославшись на її публікацію в своєму часописі, а натомість запропонував увазі присутніх нову публіцистичну статтю, над якою саме зараз працював. Називалася вона «Дайош русский мир» й була полемічною відповіддю на антиукраїнські висловлювання російських політиків та їхніх дружин. Аудиторія з інтересом прослухала полемічні нотатки. Під час обіду до нас приєднався професор А. М. Поповський. Ми були знайомі в дуже давні часи, коли були ще кандидатами наук, і з радістю зустрілися знову. Невдовзі з’явилася професор Марія Валеріївна Бутиріна – завідувачка кафедри реклами та зв’язків з громадськістю Дніпропетровського національного університету імені О. Гончара. А. М. Поповський приніс звістку, що двох професорів ми на конференції не дочекаємося – Миколи Івановича Степаненка і Жанни Василівни Колоїз; невідкладні справи покликали їх повернутися до своїх університетів.

По обіді професори – учасники конференції були запрошені на прийом до ректора. Геннадій Григорович, власне, продовжив тему, розпочату в його виступі на відкритті конференції – про важливість гуманітарного складника в підготовці гірничих інженерів. Він подякував нам за приїзд, за участь у конференції, змістовні доповіді. Я забув сказати, що на пленарне засідання були приведені студенти в супроводі кураторів. Геннадій Григорович розповів. що в їхньому університеті цінується інститут кураторів; вони розглядаються як наставники студентів, їх вихователі. Відзначу, що на всіх заходах конференції були присутні студенти з кураторами; і це істотно відрізняло Національний гірничий університет від тих університетів, де засідання конференцій відбувалися в порожніх аудиторіях і де доповідачі слухали один одного.

Запам’яталося зі слів Г. Г. Півняка: ми цінуємо людину, ми допомагаємо кожному розкрити свій талант науковця, педагога. Ми прагнемо, щоб до людини приходило визнання, щоб вона отримувала належне за свої заслуги. Університет домігся присвоєння почесного звання «Мати-героїня» доцентові Ірині Костянтинівні Ціп’як, яка є матір’ю п’ятьох дітей. Ірина Костянтинівна – директор Центру культури української мови імені Олеся Гончара.

У цей час розпочалися секційні засідання. Але організатори конференції послідовно переслідували мету – доповіді професорів повинні прозвучати для всіх учасників конференції. Тому ми попрямували до Центру культури української мови імені О. Гончара на продовження пленарного засідання. Ми потрапили на доповідь секційного засідання «Художнє осмислення історії: теоретико-еволюційний огляд», яку виголошував Михайло Козачок – аспірант Криворізького державного педагогічного університету.

Цьому хлопцеві надзвичайно пощастило – раптом слухати його прийшли вісім професорів. У двох з них відразу виникли запитання – М. Х. Гуменного і Л. І. Ромащенко. На доволі прості, як мені здавалося, запитання, які можна було б і не ставити, бо вони мали, швидше, не евристичний, а перевірочний характер, доповідач чомусь не міг відповісти. М. Х. Гуменний запитав, де пролягають межі авторського вимислу в історичному романі; Л. І. Ромащенко – як типологізується історична проза. Нарешті, присутній тут науковий керівник аспіранта доцент Роман Анатолійович Козлов запевнив, що вказана в запитаннях проблематика стане предметом наполегливих студій молодого вченого; і дав йому зійти з трибуни.

Анатолій Михайлович Поповський назвав свою доповідь «Поетичний ужинок Миколи Миколаєнка». Я давно не слухав наукових доповідей про «ужинки» і з інтересом довідався про те, що цей поет досягає до столітнього віку, що він працював у журналістиці редактором газети «Червоний гірник», головним редактором Дніпропетровської студії телебачення, головним редактором Дніпропетровського книжкового видавництва. Зараз він видає свої твори у шістьох томах. З проблематикою конференції доповідь була пов’язана своєрідним чином – виявилося, що М. Миколаєнко «був провідником ідей Олеся Гончара». У своїй інтерпретації творчості М. Миколаєнка А. Поповський прагнув показати його картину світу, особливості поетики. Я думав: скільки в нас у літературі талановитих авторів, про яких ми мало що знаємо, але які заслуговують на поважне слово про них літературної критики.

М. В. Бутиріна розпочала свою доповідь з того, що підхопила мотив А. Поповського – вона теж уважний читач творів М. Миколаєнка, написала передмову до його чергового тому, виокремила концепт степу й зорі, знайшла авторські метафори, проаналізувала сонети. У безпосередньому викладі своєї теми – автостереотипізація України в мас-медійному дискурсі – М. Бутиріна розгорнула одну з тез своєї докторської дисертації.

Після екскурсії мені запропонували доїхати до місця вечері автомобілем, але я відмовився й пішов з усіма пішки. Дорогою ми порозмовляли приємно з Тетяною Шаровою – доцентом Мелітопольського державного педагогічного університету імені Б. Хмельницького. Вона виконала дисертацію про Василя Бондаря; просила мене про відзив на автореферат. Я написав і відіслав на адресу ради. Особисто ми тоді так і не зустрілися. Тетяна створила оригінальний електронний підручник із зарубіжної літератури ХVІІ–ХVІІІ століть. Завдяки великій ємності на диску розміщені й сам підручник і хрестоматія текстів, і семінарій, і робоча програма, яку студентам знати загалом не обов’язково, але бажано.

На вечері елегантно головував Анатолій Михайлович Поповський, який упевненою рукою керував колективним спілкуванням. Було сказано багато гарних і теплих слів про (передусім) Олеся Гончара, про те, як важливо берегти пам’ять про нього, сьогодні читати його твори; про організаторів конференції, які цю пам’ять бережуть, про корисність і необхідність наукового спілкування, можливості для якого надають конференції. Цікаво, що в більшості тостів звучали інтимні мотиви, викладалося щось своє, особисте, пов’язане з творчістю Олеся Гончара. Але ми ще не знали, що нас чекало наступного дня.

А наступним ранком о 9.30 в Центрі культури української мови імені О. Гончара розпочалася презентація книжки «Зіткана з любові» про Валентину Данилівну Гончар. Аудиторія стоячи вітала В. Д. Гончар, яка прибула на цю зустріч з правнуком Нестором. Вітаючись з нею, я нагадав, що познайомилися ми на докторському захисті В. М. Галич і Інституті журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка. Її приїзд забезпечив університет, інакше б у неї не було можливості приєднатися до нас.

Нарешті, місце в президії виявилося зайнятим. Там попросили сісти Валентину Данилівну. Виступали автори книжки. Вони говорили про непросту долю дружини класика, про переживання, які випали на долю цієї жінки, про те, що вона могла б і сама стати помітною письменницею, але віддала перевагу іншому – вона була слухачем, порадником, першим редактором творів Олеся Гончара. Була висловлена справедлива думка – людину робить її оточення, велика місія бути поруч з видатною людиною. І її Валентина Данилівна виконала з честю. Після смерті Олеся Гончара вона підготувала до друку його «Щоденники» (у трьох томах!!!), які істотно розширили наші уявлення про його художній і моральний світ. Мені сподобалися всі виступи. Валентина Данилівна слухала їх схвильовано. Нестор Найда прочитав фронтовий вірш прадіда, який вивчив для цієї нагоди. Після презентації відбулося фотографування учасників конференції на сходах перед аудиторією.

Літературні мемуари належать до кола мого улюбленого читання (як і письменницькі листи). Перебираючи в пам’яті нашу літературну мемуаристику, я відзначаю, що не зустрічав у ній спеціальних мемуарів про письменницьких дружин. Дещо можна вичитати у спогадах про І. Франка і про Ольгу Хоружинську, Гарну репрезентацію має Лідія Папарук у книзі спогадів про П. Тичину «Співець нового світу» (1971) і, зрозуміло ж, Ванда Василевська в книзі спогадів про О. Корнійчука «Пам’ять серця» (1978). А про решту мало що відомо. Про них Леся Українка написала глибокий вірш «Забута тінь». Кого історія поставила поруч з Данте? Беатріче Портінарі. «Навіщо ж ти, фантазіє химерна, / Мені показуєш якусь убогу постать, / Що стала поміж їх, немов тремтяча тінь, / Мов сон зомлілої людини, – невиразна?» – «Се жінка Дантова. Другого ймення / від неї не зосталось». Чи варто миритися з таким становищем? У Національному гірничому університеті вирішили, що ні, не варто. І організували книжку статей про Валентину Данилівну. З мого досвіду, це вперше наше літературознавство збагатилося спеціальною книжкою про дружину класика – В. Д. Гончар.

Поливання Гончарівської верби на подвір’ї Національного гірничого університету так само було підготовлено як драматургічне дійство. Співав хор, читалися щоденники Олеся Гончара. Валентина Данилівна з правнуком поливала вербу. Верба ще маленька, але вже зелена. Уявляю, яким могутнім деревом побачимо її через кілька років.

Та конференцію чекав автобус їхати в Ломівку. Ломівка – це робітниче селище на лівому березі Дніпра. Я щойно прочитавши листування О. Гончара, знав, що він пішки щодня долав дев’ять з половиною кілометрів шляху до університету й назад. Не без тремтіння в серці увіходив я на подвір’я. де босими ногами ходив молодий Олесь Гончар. Його старша сестра Олександра Терентіївна Сова народилася в 1914 році. Вона зустрічала конференцію на своєму подвір’ї. Звичайно, співробітники Центру забезпечили встановлення столів під грушею Олеся Гончара (він її сам посадив і любив спочивати під нею), накрили їх стравами.

	З Лесею Степовичкою під грушею Олеся Гончара На подвір’ї я відразу впізнав Лесю Степовичку (Голову Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України) і підійшов до неї, відрекомендувався. За столом ми сиділи поруч. Енергійна Леся кілька разів піднімала стіл співати «Многая літа» господарці дому, який зібрав нас. Я заговорив з нею про її псевдонім, і вона розповіла, що закінчивши факультет романо-германської філології, зовсім недовгий час працювала за фахом у Німеччині, але цього вистачило, що вийти заміж. Потім подружжя розлучилося, але в Лесі залишилося чоловікове прізвище, тому вона для творчості використала прибране ім’я. Я нагадав Лесі, як вона приїздила до Харкова презентувати біографічну книгу про Степана Хмару. Вона бідкалася, що не має з собою нової книги, або подарувати мені. Тут же вона розповіла про свої прикрості – мама лежала в лікарні. Леся їхала провідати її. Цим пояснюється її відсутність на вчорашніх заходах, хоча за програмою передбачалися її виступи.

Відвідав я й кімнату, де створювалися «Прапороносці». Заходити в неї треба поодинці, удвох уже важко розминутися. Неможливо було вжити по відношенню до цього помешкання слово «кабінет». Подумалося, що для творчості не потрібні квадратні метри, а потрібний талант, творча фантазія, для якої стіни – не перешкода.

Коли ми повернулися на правий берег Дніпра й прощалися перед роз’їздом, я виголосив останній тост на честь Віктора Юхимовича Пушкіна, присутність якого на конференції не впадала у вічі; він не виступав з доповіддю, не втручався в перебіг конференції, не віддавав розпорядження. Але кожний керівник знає: коли справа котиться сама собою, то значить, ролі наперед розписані, усі виконавці знають своє місце і свої функції й точно виконують їх. А це і є найвища оцінка керівникові.

Проводжала мене на автовокзал Валентина Яківна Мороз. Мене чекав Харків. Оглянувшись на дві доби, проведені в Дніпропетровську, я відчув, що вони були вщент заповнені подіями, через які я так і не наговорився з господарями. Треба буде побачитися ще, щоб продовжити бесіду про літературу й красу, Олеся Гончара й студбат, щоденники й мемуари, реальність і вигадку, документалізм і вимисел, Дніпропетровськ і Харків, Ломівку і Суху, студентів і аспірантів та безліч інших речей, яким присвячене наше життя.

14 квітня 2011 року.
м. Мерефа на Харківщині