Львів. Пам’яті Здоровеги
І.Л. Михайлин
професор кафедри журналістики

17.05.2002 р. 7 конференція «українська преса: історія і сучасність» презідія пленарного засідання. Проф. В.Й. Здоровега (перший зліва проф. І.Л. Михайлин) Професор Володимир Йосипович Здоровега (нар. 1930) пішов з життя 20 квітня 2006 року. Був він визначний корифей науки про журналістику і мав високий моральний авторитет. З його думкою рахувалися не тільки наукові, але й журналістські кола в усій Україні. Досить сказати, що на пропозицію В.Й. Здоровеги (тоді декана журфаку львівського університету імені Івана Франка) шостий з’їзд спілки журналістів України в 1990 році прийняв резолюцію про реорганізацію спілки у незалежну від СЖ СРСР позапартійну організацію, якою вона залишається й зараз. Тоді зібрання проголосило себе першим з’їздом спілки журналістів України.

Професора В.Й. Здоровегу любили у Львові. У 2000 році кафедра української преси підготувала в випустила в світ збірник своїх праць (випуск 3) на пошану професора Володимира Здоровеги з нагоди 70-річчя від дня народження.

17.05.2002 р. 7 конференція «Українська преса: історія і сучасність» презідія пленарного засідання. Проф. В.Й. Здоровега, дир. Л.І. Крушельницька (виступає проф. І.Л. Михайлин) Цього року завідувач кафедри української преси доцент Степан Андрійович Кость запросив мене до участі в конференції пам’яті видатного вченого. Я вважав своїм обов’язком узяти в ній участь, бо ім’я Володимира Здоровеги завжди вимовляв з пієтетом. Конференція проходила 18–19 жовтня 2007 року, і я був радий, що вона не співпала з якимись іншими подіями (наприклад, засіданнями спеціалізованої вченої ради з філологічних наук нашого університету, у якій зараз я є головою), які б унеможливили мою поїздку. Традиційно я запрошений був зупинитися на помешканні в Родині Анатолія Івченка і Божени Антоняк. Анатолій Івченко – колишній харків’янин, до 1999 року очолював харківське історико-філологічне товариства, у відродженні якого відіграв помітну роль. Усій Україні відомі його словники (тлумачний словник української мови, новий тлумачний словник української мови, польсько-український словник), які виходять в різних видавництвах багатьма накладами. З огляду на його науковий авторитет львівська політехніка надала йому докторантуру з української мови, у якій він зараз і перебуває.

 Конференція розпочалася 18 жовтня в аудиторії 350 головного корпусу львівського національного університету імені Івана Франка. Об 11-й годині аудиторія заповнилася студентами і викладачами факультету журналістики. За відсутності декана професора Михайла присяжного головував на пленарному засідання його заступник Зенон Дмитровський. Керівництво університету репрезентував проректор з наукової роботи Мар’ян Лозинський. У президію була запрошена донька Володимира Йосиповича – Наталя Володимирівна Здоровега. Присутньою була і дружина (ніяк не вимовлю – вдова) Неоніла Іванівна, яка відмовилася перейти до президії, боячись розчулитися. Доповіді на пленарному засідання читалися професорами факультету журналістики і були так чи інакше пов’язані із спадщиною Володимира Здоровеги. З гостей до слова запросили лише професора Олександра Мелещенка – завідувача кафедри міжнародної журналістики інституту журналістики київського національного університету імені Тараса Шевченка. А втім, його доповідь мала швидше мемуарний, а не науковий зміст.

З виступів львівських професорів найбільше запам’яталася доповідь професора Олени Кузнецової «український теоретик публіцистики – перший». Авторка намагалася вирвати (і вирвала) пальму першості в російських учених у справі створення теорії публіцистики і віддала її на наших очах в. Й. Здоровезі, довівши, що праці Є. Прохорова, В. Учонової, В. Горохова, В. Черепахова і тих, що йшли за ними, з’явилися хронологічно пізніше, ніж статті і книжки В. Здоровеги. Багато з московських колег вивчилися читати по-українськи, щоб вчасно знайомитися з його працями. Особливо цікавою є думка олени дмитрівни про те, що створення теорії публіцистики В. Й. Здоровега розглядав як альтернативу офіційній партійно-радянській теорії журналістики. За В. Й. Здоровегою, публіцистика завжди опозиційна існуючому режимові, шлях до критичного осмислення дійсності. Він розумів, що сильнішою за радянський тоталітарний режим може бути лише сила прозрілого народу. Над цим прозрінням він і працював, скеровуючи своїх студентів на пізнання правди.

На пленарному засідання були репрезентовані конференції гості. Виявилося, що нас усього шість осіб. Це – я, доцент валентина барчан з ужгородського національного університету, з києва, крім о. К. Мелещенка, прибула ще докторант іж кну олена щербакова, запоріжжя представляли олег богуславський та інна пенчук. Після обіду в «колесі фортуни» – невеличкому кафе поблизу університету – конференція перемістилася на вул. Генерала чупринки, 49, де в новому корпусі розмістився віднедавна журфак. Викладачі нарікають на те, що в цьому корпусі немає аудиторій для потокових лекцій і їх однаково доводиться читати в головному корпусі.

Я разом з професором М. Ф. Нечиталюком керував секцією «проблеми дослідження історії української преси». Час для роботи нам був відведений від 15.00 до 16.30. Такий поспіх був пов’язаний з тим, що конференція мусила звільнити аудиторії для студентів заочного відділення, які саме тоді мали сесію. Чому конференцію необхідно було призначити на час сесії, я зрозуміти не міг. Аудиторія від присутності студентів не страждала. Іншими словами, були присутні лише доповідачі. Тим не менше відбулася жвава розмова, доповідачі отримали багато запитань, відбувалися бліц-обговорення доповідей, як то завжди буває, коли збираються зацікавлені особи.

Асистент Тарас Балда прочитав доповідь «Іван Кедрин-Рудницький як редактор і публіцист», Валентина Барчан – «Творчість Т. Осьмачки в рецепції львівської преси 1941–1943 рр.», Надія Мориквас – «”Арештантська” тематика в публіцистиці Степана Чернецького», Галина Синичич – «Філософський аналіз та критика марксизму в публіцистиці Івана Франка», Наталія Трохим – «Українська преса міжвоєнної доби (20–30 рр. ХХ ст.) На американському континенті: структура». По завершенні секційних засідань відбувся невеличкий фуршет, де проголошувалися тости за живу пам’ять про професора В. Й. Здоровегу, увагу до його спадщини, львівську школу журналістики, виплекану ним.

На наступний день було запропоновано зібратися об 11-й годині для відвідання могили Володимира Йосиповича. З гостей лише я з’явився на цей захід. Ректорат надав мікроавтобус, який заповнили викладачі і студенти. Пішов дощ. Як на лихо я забув у своїх речах привезену, звичайно ж, з Харкова парасольку. Тим не менше, ніхто на залишився в автобусі. Могила Володимира Йосиповича розташована на правій алеї, як звертати від Івана Франка до поховання «орлят». Її легко знайти, бо міститься вона над самою стежкою. У мене, звичайно, перехопило горло, коли Неоніла Іванівна, сказала: «Володю, подивись, хто до тебе прийшов» і показала на нас, що схилили голови в пошані до вчителя. За дорученням Олени Щербакової я купив великий букет айстр, сходивши задля цього вранці на базар, і поклав його на могилу.

Коли ми вже поверталися і були неподалік від факультету, Неоніла Іванівна несподівано запросила нас у якусь поблизьку кнайпу пом’янути Володимира Йосиповича. Присутні викладачі сказали їй, що в них ще від учорашнього фуршету залишилося дві сумки харчів. Тож вирішено було їхати на факультет і сісти на кафедрі теорії і практики преси. Там за круглим столом розмістилися десятеро людей. Дрібний дощик бив у вікна й спадав на садок за вікном. А ми розмовляли про В. Й. Здоровегу, зокрема цікавими спогадами поділилася все та ж Олена Кузнецова.

Розійшлися ми поблизу третьої години, що лишало мені час для відвідин театру. Щільний графік роботи й широке коло обов’язків у Харкові не лишають часу для систематичного відвідування театру, тому я використовую для цього поїздки на конференції. У цей день у театрі імені Марії Заньковецької йшла вистава за драмою Кена Кізі «політ над гніздом зозулі». Перед виставою я мав сорок хвилин, щоб відвідати книжкову крамницю «літера». У ній я був немало здивований, коли не знайшов ні стелажа, на навіть полиці з книжками з журналістики. Я вдався до послуг продавця і попросив відвести мене до видань відповідної тематики. Великим же було моє здивування, коли дівчина в уніформі, потинявшись разом зі мною по залу, зупинилася перед полицею з рекламою і сказала, що це і є все, що вони мають з журналістики. Крім досліджень з pr і реклами, я знайшов там лише підручник професора В. В. Лизанчука з радіожурналістики.

Режисерське розв’язання вистави залишало бажати кращого, абсурдна обстановка божевільні не була вияскравлена й опуклена. На сцені висіли «рушниці», які не стріляли. Разом з тим гра акторів, серед яких були три заслужені артисти України: О. Кузьменко, Л. Никончук і Я. Юхницький, – виглядала більш переконливо, захоплювала нюансами. У драмі багато так званих німих ролей, які передбачають одну-дві репліки за дію. Кожен актор знає, як важко грати таку роль. Атмосфера приниження людини через відібрання в неї свободи відтворена в грі акторів блискуче. Я раз у раз поривався аплодувати, але у львові існує традиція вислухати виставу до кінця і вже тоді нагороджувати акторів оплесками. Так було й цього разу. Виконавицям жіночих ролей були піднесені гарні квіти.

Нижче плінтуса виявилася робота завліта. Програмка, що продавалася за дві гривні, не містила ніякої інформації ні про драматурга, ні про саму п’єсу. У ній навіть не було вказано прізвища перекладача твору українською мовою, ніби д. Кізі і справді український автор. Програмка була надрукована догори ногами. Наші харківські театри істотно відрізняються в кращий бік. Згадалася й програма до опери Мирослава Скорика «Мойсей», яку я слухав минулого року у львівській опері; програмка не тільки містила історію твору, але й повний текст лібрето.

Конференція закінчилася...

Позаду зустрічі з відомими й цінованими мною науковцями. Дещо з незрозумілих для мене речей... Програма конференції була виконана таким кустарним методом, який дозволяв сумніватися, що вона виготовлена на факультеті журналістики. Реєстрації не було проведено взагалі. Впадала відсутність на конференції декана. А втім, мені сказали, що він хворий. Я запитав: чи тільки зараз, чи засадничо? Мені ніхто не дав ніяких пояснень. А потім цілком випадково я довідався, що Михайло Павлович і справді зламав ногу і кепкувати тут ні з чого. Дивувала відсутність професорів Марії Яцемірської, Івана Крупського, Володимира Потятиника, деяких авторитетних доцентів: Федора Дисака, Ігоря Лубковича. Останнього особливо, бо його перу належать найкращі спогади і дослідницькі матеріали про В. Й. Здоровегу. Не зрозумілим був поспіх, з яким провадилися секційні засідання.

Життя складається так, не менш ніж один раз на рік я приїжджаю до Львова. Щоразу я вивожу до Харкова цілу бібліотеку, яку потім кілька місяців читаю вдома. Читають мої аспіранти, викладачі кафедри... Ось і зараз дуже хочеться перечитати восьме число журналу «Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія», яке вийшло до конференції й містило її матеріали, познайомитися з новим виданням підручника з журналістської етики Олени Кузнецової.

 Окремо хочу сказати про книжку Степана Андрійовича Костя «західноукраїнська преса першої половини ХХ ст. У всеукраїнському контексті (засади діяльності, періодизація, структура, особливості функціонування» (Львів, 2006). Істориків журналістики – цієї суперважливої, особистіснотвірної дисципліни – у нас ще дуже мало, тому кожне вагоме дослідження в цій галузі – на вагу золота. Про щільність опрацювання Степаном Андрійовичем фактичного матеріалу я склав уявлення з його попередніх книжок, доповідей, статей. Незабаром дійде черга написати рецензію на цю книжку.

БОЖЕНА АНТОНЯК подарувала свій переклад роману нової зірки польської детективістики Марека Краєвського «Кінець світу в Бреслау» (К.: Факт, 2007. – 388 с.). Родина Івченків (даруйте, що так їх назву) ініціювала і організувала запрошення цього автора на чотирнадцятий форум видавців у Львові. Оскільки видавництво «факт» відмовилося фінансувати його приїзд, їм довелося виконати купу організаційних дій для забезпечення фінансування його приїзду збоку польського інститут книги. Чи варта справа заходу?

 Марек Краєвський напродився 1966 р.; живе і працює у Вроцлаві (німецька назва – Бреслау). За освітою філолог-класик, він до недавнього часу викладав латинську мову у вроцлавському університеті. Його мати народилася під містечком Мостиськом біля Львова і у 13 років разом з родиною переїхала до Польщі. За свідченням самого письменника, вона й досі добре розмовляє українською мовою. До Львова у нього особливий сентимент; можливо, він розмістить тут дію свого наступного пригодницького роману, адже особливість його творчого методу полягає в тому, що він пише ретродетективи. Дія його романів відбувається у міжвоєнний час, коли Вроцлав був Бреслау і належав Німеччині, а Львів належав Польщі.

Комісар Ебергард Мокк – головний герой циклу романів «Смерть у Бреслау» (1999), «Кінець світу у Бреслау» (2003), «Привиди в місті Бреслау» (2005), «Фортеця Бреслау» (2006) – геній кримінального слідства, який, однак, засадничо відмінний від Шерлока Холмса тим, що той в основу своєї слідчої практики клав раціональні методи (дедукцію), а комісар Мокк спирається переважно на інтуїцію. Автор навіть не переймається особливо описом самого слідства, а описує життя свого героя таким, яким воно є. Серія убивств застає його під час родинної кризи, коли рвуться стосунки з дружиною, під загрозою опиняється племінник і братова родина. Комісар виймає із слідства підлеглих і доручає їм стеження за дружиною і племінником; тобто вчиняє дії цілком алогічні з погляду раціональної організації розслідування. Але він покладається на своє інтуїтивне бачення людини та ї природи. Злочинець опиняється за ґратами... Щоправда комісарові не все вдалося залагодити в особистому житті.

«Кінець світу у Бреслау» перший роман Марека Краєвського, перекладений в україні. Але на сьогодні видавництво W.A.B. Уклало 33 контракти на видання його творів на рубежем (Німеччина, Франція, Росія, Голландія, Іспанія, Великобританія, Італія, Словаччина, Ізраїль, Литва, Швеція). Оглядаючи цей список аж ніяк не скажеш, що світ перестав читати. На батьківщині М. Краєвський зустрінутий із захопленням. Його романи відзначені преміями «труп у шафі» (2003; премія за найкращий детектив року), великий калібр, (2004), «нижньошльонський діамант» (2003), «вітрина» (2005), «паспорт „політики”» (2005). Навесні 2008 р. Режисер Патрік Вега розпочне зйомки тригодинного англомовного фільму за його романами, 12-ти серійного телефільму та шестигодинної версії на dvd під назвою «Бреслау». Бюджет проекту – 12 млн. Євро. Марек Краєвський братиме участь у цьому англомовному проекті як консультант. Дія фільму охопить 30 років.

Сподіваюся все вищесказане переконливо свідчить, що вибір автора для перекладу Боженою Антоняк зовсім не випадковий. Це цікавий і перспективний автор, знайомство з творами якого принесе не одну хвилину справжньої насолоди українським читачам.

...Ми на вокзалі, чи то пак на двірці, як говорять у Львові... Анатолій Івченко на прощання радить: Марек Краєвський – найкраще читання для дороги, поки доїдеш до Харкова, прочитаєш усю книжку. Уявіть собі: він не помилився.

До побачення, Львове, до наступних зустрічей.