Львів. Ювілей Олександри Сербенської
І.Л. Михайлин
професор кафедри журналістики

На пленарному засіданні (другий справа проф. І.Л. Михайлин) Рівень нашої поваги один до одного – термометр культурного рівня суспільства. Отримавши повідомлення про конференції у Львівському національному університеті імені Івана Франка «Комунікативна ідентифікація в інформаційному просторі України», яка присвячувалася ювілею Заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка, професора кафедри радіомовлення і телебачення, академіка Академії наук вищої освіти України Олександри Антонівни Сербенської, я ні хвилини не сумнівався в необхідності взяти в ній участь. Зі мною на конференцію з доповідями їхало ще п’ятеро харків’ян: Любов Хавкіна, Оксана Лаврик, Юлія Снурнікова, Олександра Драчова і Анна Ковжога.

Львів стрічав нас хмарним небом і сяючими усмішками господарів. Професор Василь Васильович Лизанчук – завідувач кафедри радіомовлення і телебачення, яка організовувала конференцію, зателефонував напередодні і старанно записав номер поїзда й час його прибуття. І хоч я просив не зустрічати мене, 4 березня о 14.55 на пероні встояли двоє аспірантів, які власними автомобілями перевезли нашу доволі чисельну делегацію в готель «Львів». Я їхав у машині Наталії Шайди, розмовляючи з нею про кафедру, її аспірантську роботу. І не підозрював про те, що…

Мої колеги потрапили з Надією в одну секцію і спостерегли, що вона вагітна, причому на шостому чи й більше місяці. Її подружки прикладали долоньки до її черева, прагнучи почути поштовхи нового життя. Ніколи не втомлюся говорити про те, що такої корпоративної солідарності, навіть єдності немає в жодній іншій спеціальності чи вже галузі освіти і науки. Спостерігаючи за філологами, бо моя кафедра й досі належить (у буквальному сенсі з усіма матеріальними наслідками, які передбачає це слово) філологічному факультетові, я ніколи на бачив такої «комунікативної ідентифікації», взаємного визнання й поваги. Це не значить, що між нами немає відмінностей у поглядах, різних прочитань одних і тих же проблем, іноді нерозуміння наукових сюжетів, якими займаються колеги. Але важливо, щоб ці явища лишалися в межах наукового дискурсу; і ми разом шукали шлях до істини, а не до перемого один над одним.

Мої колеги-харків’яни заявили, що в кожного з них є своя мета, пов’язана з перебуванням у Львові. Тож кинувши речі в готелі, я помчався в місто. На годиннику було чотири голини, а я збирався встигнути на шість у театр. В оперному була якась окрема програма, присвячена шістдесятиліттю Володимира Івасюка. Боже мій, подумалося, йому б у ці дні виповнилося лише шістдесят! Якби його таємно не знищили в 1979 р., то скільки видатних творів склав би він. Можливо б, і Україна виглядала б інакше, проживи він до нашого часу.

У драматичному театрі імені М. Заньковецької в цей вечір давали «Сільву» І. Кальмана. Немало подивувавшись, що драматичний театр виставив оперету, я купив квиток у четвертий ряд і помчався в книгарню «Літера», подивитися на те, яку літературу з журналістики можна придбати у Львові. Моєму здивуванню не було меж, коли консультантка привела мене до полиці, на якій осиротіло лежали три книжки. Кілька років тому в цій книгарні література з журналістики займала цілий стелаж. Тому я й прагнув у цей книжковий океан під назвою «Літера». Але…

У цій крамниці мене застав телефонний дзвоник від Василя Васильовича Лизанчука, який поцікавився, як нас, харків’ян, зустріли і чи гарно ми влаштувалися. Я подякував за зустріч, гарне влаштування. Ми попрощалися до завтра. Мене чекала ще одна справа. Я привіз відзив на автореферат докторської дисертації. Спочатку з автором дисертації ми домовилися, що я залишу відзив на його кафедрі. Але потім з’явився інший план. Автор захотів зустрітися зі мною. Ми зійшлися десь через кілька хвилин після п’ятої біля пам’ятника Шевченкові й пішли посидіти в одне кафе, де я з’їв шматок м’яса, а він випив філіжанку чаю. Ми разом прочитали відзив. Я пояснив, чому зробив саме такі зауваження. Ми продумали, як на них можна відповісти.

О шостій я сидів у театрі Заньковецької. Капельдудка вимахував паличкою (це цитата по пам’яті з Ю. Яновського), завіса розсунулася, вистава почалася. Сільва Вареску вступила в драматичну боротьбу за кохання. Зала була заповнена й налаштована добродушно, зривалися оплески, лунав сміх. Актори грали самовіддано. Мене, харків’янина, найбільше вразила жива музика в драматичному театрі. У «Березолі», якщо у виставі й трапляються музичні номери, то вони виконуються під фонограму. А ще – гарний спів акторів у поєднанні з такою ж гарною драматичною школою; залучення до «масових сцен» студентської молоді, яка так само якісно, а головне – старанно – справлялася з дорученою їй справою. Вечір удався на славу.

Я вийшов з театру і вирішив погуляти вечірнім Львовом, але як на те дув сильний пронизливий вітер. Можливо б, я його не помітив, якби вийшов з теплого приміщення. Але в театрі було прохолодно, частина глядачів не віддала в гардероб верхній одяг і так і сиділа в куртках і кожушках. Я ж звик до того. що театр – це свято, лишатися в пальті було для мене непристойно. Тож нахолонувши ще в театрі, я замерз на вулиці й мусив повернутися в готель.

На пленарне засідання конференції 5 березня я йшов з речами в обох руках. В одній я тримав упаковку своєї книжки «Журналістика як всесвіт: Вибрані медіадослідження» (Х.: Прапор, 2008, – 512 с.), яка щойно вийшла в світ, а в другій – сумку з привітанням і подарунками Олександрі Антонівні. Ними я займався останні два тижні, вивчав біографічні матеріали, писав віршований текст, вибирав на вернісажі подарунок.

Зліва направо: Вікторія Бабенко, Ігор Михайлин, Олена Щербакова Реєстрація вирувала знайомими обличчями. Професор Василь Васильович Лизанчук на правах господаря перший зустрічає гостей. Професор Іван Васильович Крупський. Професор Борис Володимирович Потятиник. Всюдиприсутній Ігор Паславський з розкладкою книжок свого видавництва «ПАІС». З’явилися Юрій Фінклер, Ігор Лубкович, Олег Богуславський, Олена Кузнєцова, Ігор Павлюк, Олена Щербакова, Степан Кость, Анатолій Капелюшний.

У цей час з’являється й Олександра Антонівна, красива, витончена, інтелігентна. Вона прийшла не тоді, коли всі вже зібралися й вишукувалися для її вітання, а тоді, коли вся кафедра ще метушилася, приймаючи гостей і займаючись організаційними справами. Я перший підійшов до неї й привітався. Я поцілував їй руку, а вона підставила мені щічку.

За цю невеличку годину до реєстрації я позбувся привезених книжок. Із задоволенням я подарував примірники В. В. Лизанчуку, С. А. Костю, А. О. Капелюшному. Відзначу, що трохи раніше книжки вже отримали І. В. Крупський і Б. В. Потятиник. Зрозуміло, для Олександри Антонівни примірник з дарчим підписом був прихований у торбинку з подарунками для неї. Але решту книжок розкупили. Я просто говорив знайомим, що привіз нову книжку, і вони просили її продати. Останній примірник купила професор Надія Бабич з Чернівецького національного університету, яка, очевидно, вперше зі мною зустрілася й навряд чи раніше щось про мене знала, але бачила, як книжка розходиться і вирішила й собі її придбати.

У перший день роботи конференції (5 березня 2009 р.) усі заходи відбувалися в дзеркальній залі університету, під портретами М. Грушевського та І. Франка; і все, що відбувалося на їхніх очах, було гідне їх високого авторитету. Пленарне засідання відкрив декан факультету журналістики Михайло Павлович Присяжний. Вітальне слово виголосив Мар’ян Лозинський – проректор з науково-педагогічної роботи та соціальних питань і розвитку. На відміну від Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, де ректора умовити відкрити філологічну конференцію неможливо (жодного разу такого не було), а проректори змагаються між собою, кому перекинути цю «почесну» місію, Мар’ян Лозинський не тільки конференцію відкрив, але й був присутній на всіх її заходах, з Урочистою Академією на честь ювіляра і дружньою вечерею включно.

Зліва направо: Борис Потятиник, Ігор МИхайлин, Василь Лизанчук Потім головування плавно й непомітно перейшло до професора В. В. Лизанчука, який запросив М. П. Присяжного до наукової доповіді під назвою «Журналістська освіта в Україні: виклик часу». Михайло Павлович говорив про цікаві речі: про поверховість, а подекуди й примітивність сучасних українських мас-медіа, про їх відрив від традицій класики української журналістики, Здалося в якийсь момент, що він розминувся з темою своєї доповіді. Але він повернув сюжет таким чином, що журналістська освіта мусить узяти на себе відповідальність за нинішній стан медіа-діяльності, від нас, педагогів, у значній мірі залежить і дійсний стан справ у журналістиці.

Цілком солізаризуючись з ним у такому трактуванні теми, не можу не поділитися своєї наростаючою внутрішньою тривогою. Мені здається, що розрив навчальної і практичної журналістики дедалі глибшає. Університети (я переконаний) підвищують свій професійний рівень, а з ним і рівень підготовки журналіста, навчають його на засадах гуманізму, патріотизму, чесності, точності, правдивості, студентам викладаються високі професійні стандарти, а практична журналістика рухається… у протилежному напрямкові та ще й не перестає при цьому лаяти освіту за відрив теорії від практики.

Доповідь професора, завідувача кафедри видавничої справи і редагування Надії Зелінської «Сучасні теорії редагування: у пошуках консенсусу» розгортала тему на широкому історичному тлі. Авторка нагадала про нову ситуацію, яка пов’язана з утворенням наукового напрямку «Соціальні комунікації». На її думку, це закономірний етап розвитку наук про комунікацію. Вона розкрила внесок у науку про редагування Р. Іванченка, М. Феллера, зосередилася на викладі сучасних дискусій. Зрештою, про сутність цих дискусій писав навіть я у подорожніх нотатках з наукових конференцій (див., зокрема нарис «Тернопіль. Медобори»). Позиція Н. Зелінської полягає в тому, що редактор – це такий же творчий працівник, як і журналіст, порадник автора, неупереджений його читач, у них спільні цілі – вдосконалення рукопису, поліпшення книги. Зводити функції редактора до виправлення граматичних помилок та стильових не зграбностей неправильно. Його інтелектуальна місія – пройнятися задумом чужого твору, увійти в авторський світ, сприяти повноцінній реалізації задуму.

Доповіді професорів Надії Бабич і Людмили Ткач (Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича) присвячувалися спостереженням над мовою ЗМІ. Вони (доповіді) цілком відповідали тій проблематиці, якою займається О. А. Сербенська. Їх актуальність полягала в тому, що мова розглядалася як духовна субстанція, яка створює Дім буття кожного народу. Трансформації в мові несуть небезпеку для психіки, менталітету, травмують духовність, запроваджують у масову свідомість небезпечні інтенції.

Професор Юрій Фінклер доповідь свою назвав «Комунікаційні технології як інсталяції у суспільну свідомість». Він розвинув думку про те, що журналістика як соціальний інститут виконує управлінські функції, реально поділяє відповідальність за те, яким є суспільство і які рішення приймають органи прямої влади (бо влада журналістики, хоч і реальна, але непряма). Комунікаційні інсталяції він витлумачує як набір алгоритмів впливу медіа на аудиторію, що формує в суспільстві структурне бачення проблем, прийомів поведінки та прийняття рішень.

Моя доповідь мала назву «Інформаційний образ: продовження міркувань». Я її подам на сайті кафедри журналістики й тому не переказуватиму. Відзначу тільки, що це друга доповідь на цю тему, тому й – «продовження міркувань», а головна її сутність – у прагненні віднайти атомарну будову журналістики, тобто відповісти на головне гносеологічне (когнітивне) запитання: з чого будуються елементарні інформаційні повідомлення. Коли у вступі до доповіді, де містяться традиційні мотиви – звернення до присутніх і подяка організаторам конференції, – я сказав, що харківська делегація приїхала на вшанування Олександри Антонівни в складі шістьох чоловік, у дзеркальній залі зірвалися стихійні оплески.

Пленарне засідання удалося на славу. У його середині з’явилася делегація Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка: професор Катерина Серажим і доцент Наталія Грицюта. Їм, однак, тримали місця ближче до президії, біля самої О. А. Сербенської. Катерина Степанівна не була учасницею конференції в тому сенсі, що не надала заздалегідь доповіді й не була включена до програми. Вона прибула із спеціальним повноваженням Інституту – привітати шановного ювіляра.

На обіді до мене звернувся добре знайомий мені письменник, журналіст і викладач кафедри журналістики Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка Олександр Вільчинський. Він сказав, що дуже цікавиться тією темою, що я доповідав, намагався законспектувати, але не встигав, тож чи не можу я подарувати йому текст виступу. Я, зрозуміло ж, віддав йому свій виступ, оскільки доповідь для публікації я прислав електронною поштою раніше.

У перерві довелося відповісти на один телефонний дзвінок з Харкова. Помічник Голови Харківської обласної держадміністрації Анатолій Григорович Сергієнко, який два роки вже по суботах і неділях проводить на радіостанції «Нова хвиля» передачу «Харківська духовина», запитував, чи не може наша кафедра направити для проходження практики до нього студентів, які б могли хоч трохи розвантажити його. Я пообіцяв професійно підійти до цього питання й розглянути його з викладачем радіожурналістики Інгою Долгуновою.

У перерві після обіду я кинувся шукати батарейки для свого фотоапарата, який вимагав: «Замініть батарейки». Я знайшов на вулиці Січових Стрільців канцелярську крамничку, де літній продавець допоміг мені не тільки вибрати кращий товар, але й вставити живлення в корпус фотоапарата.

О другій годині розпочалася урочиста академія з нагоди ювілею професора О. А. Сербенської. Відбувалася вона в присутності ректора університету, професора Василя Височанського, який перший і виголосив вітальне слово від імені університету. Професор В. В. Лизанчук прочитав глибокозмістовну доповідь про життєвий і професійний шлях Олександри Антонівни, у якій розкрив її подвиг, служіння Слову і служіння Україні словом. Вітали ювіляра голова правління Львівської обласної організації Національної спілки журналістів України, Генеральний директор обласної державної телерадіокомпанії Ярослав Климович із своїм заступником і відповідальним секретарем Спілки Анатолієм Очколасом; представник Львівської міської Ради; делегація з десяти чоловік філологічного факультету, серед якої виокремлювався професор Михайло Гнатюк; делегація газети «Суботня пошта» на чолі з редактором Ігорем Гуликом; колектив кафедри теорії і практики журналістики. Від імені НТШ вітала професора О. А. Сербенську Роксолана Зорівчак. На хвилинку заїхала й попросила слово поза чергою Наталія Балюк – головний редактор газети «Високий замок». Вона саме здавала номер, але вважала за неможливе пропустити без привітання вчительку кількох поколінь українських журналістів. Усі речники говорили про високий професіоналізм Олександри Антонівни, глибокі її фахові знання, про пам’ятні й досі її уроки.

Дійшла черга й до гостей з інших міст. Першими виступали кияни. Катерина Серажим прочитала вітальну адресу від Інституту журналістики, підписану директором професором В. В. Різуном. У подарунок була піднесена картина, яка відображала захід сонця над Дніпром; панорама була змальована з Володимирської гірки, з силуетом Святого Володимира на тлі вечірнього блакитного неба.

Потім виступали студенти – як же без них. Це були дві дівчини. Одна прочитала вірш, присвячений ювілярці, друга проспівала для неї пісню. Після цього до слова запросили Харків. Я прочитав написане заздалегідь привітання, яке міні допомогла ще на факультеті оформити наш оператор комп’ютерного набору Олена Євгеніївна Ткач. Для того, щоб його написати, я вивчив усі наявні в моїй бібліотеці біографічні матеріали про Олександру Антонівну. От що в мене вийшло:


проф. І.Л. Михайлин зачитує своє поетичне привітання. За столом у центрі - ректор Василь Височанський, поруч проректор Мар'ян Лозинський Професорові Олександрі Антонівні Сербенській
на 1 березня 2009 року, вітаючи її з днем народження





Коли гойдала дівчинку колиска
І грався сонцем Золотий Потік,
Тоді ще не гадав ніхто і близько,
Що доведеться їй прожити вік
Тривожний і щасливий. Й буде риска
Ще довго не підведена. І сік
Її життя струмітиме – проекту
Майстерності й живого інтелекту.

Маленька Олександра вироста;
В родині – «дуже бажана дитина».
Державність України – це мета,
Жила задля якої вся родина.
Любили тут письменство. Неспроста
Бере у руки батько мандоліну,
Щоб пролунала знову пісня мила,
Як та «могила з вітром говорила».

Вона бродила ранком по росі,
Чарівного подільського містечка;
Зростала серед квітів у красі,
Вбираючи в своє мале сердечко
Вкраїнський світ, його пишноти всі,
Культури та історії вершечки…
Аж поки в колотнечі двох держав
Зненацька чорний вересень настав.

Скінчилося дитинство, впала ніч.
І досі свіжі враження дитячі.
Книжки он татко кидає у піч
Грушевського, Чайковського і плаче.
Людські страждання, горе навсібіч…
Що серце може витримать гаряче?..
Тоді ото іти в життєві мандри
Для дівчинки прийшлося, Олександри.

До книжки мала дівчина любов
І до знання непереборну спрагу.
Вона тоді стає під корогов
І пристрасну склада навік присягу,
(Хто буде з нас сьогодні не готов
Пошанувать її святу відвагу?!) –
Життя тривожне присвятити слову,
Яке складає нації основу.

Знання філологічні інститут
Педагогічний дав їй досконалі;
В науку починала свій маршрут,
Нести молодшим мудрості скрижалі.
Традиції народжувались тут
Шукати в мові сутності тривалі,
Що зв’язують наш український рід
З корінням, що сягає в неоліт.

До праці Олександра беручка
В перерві перехватить лиш рогалик.
Її покликав університет Франка,
Хоча грозився пальчиком москалик,
Але її до себе виклика
Й бере на працю сам Іван Ковалик.
Йому потрібна криця, сталь, метал –
Мистецтва мовного професіонал.

Вона крутилась прудко, як вовчок,
Не Марко, звісно, свій же верховинець.
У товаристві, де Неборячок,
Мороз, Попов, Грабовська, Комаринець.
Вона була між ним не дичок,
Потрібний в жмені і малий мізинець.
В очах колег зростала і студентів,
Вже кандидат вона і славна між доцентів.

Історія – це заповідь жива,
Аби була охота для навчання.
От кафедра створилася нова
Стилістики тоді й редагування.
І Олександра – слова вартова –
На неї переходить без вагання.
Навчатись, як утілювати змісти,
Вкраїнські в неї стали журналісти.

Увесь хрещений журналістський мир
Без жарту, без поблажки і без знижки
Тій мові, що вливається в ефір,
Навчається з її ясної книжки.
Й до слова, що лягає на папір,
З її науки тягнеться доріжка.
Вона навчає: слово – не полова.
Для неї батьківщина – рідна мова.

Для краю рідного у рідному краю
Сербенська ще потрудиться доволі,
Ще будуть «Актуальні інтерв’ю»
І «Антисуржик» – все у Божій волі.
Хто заборонить соло солов’ю
Співати залюбки на вольній волі?!
Життя… воно солодке, наче мед,
Дивімось з оптимізмом ми вперед!

Прекрасно в цю щасливу славну мить
Оглянуть мало чи не все століття,
Весною осінь щедру полюбить
І побажать вам щиро довголіття.
Згадалось нам оце несамохіть
Життя суцвіття, квіття, лихоліття,
І біль утрат, і мідний поклик слави…
На цім дозвольте закінчить октави.


У подарунок картина «Харківський трамвай» У подарунок Олександрі Антонівні була піднесена картина Валентина Даниловича Щербака «Харківський трамвай» і альбом фотохудожника Юрія Ворошилова «Під небом Харкова», а також (ви не забули?) моя книжка. Олександра Антонівна втирала сльози. Але треба було слухати наступні поздоровлення від Рівного, Тернополя, Черкас, Ужгорода, Чернівців. Василь Васильович Лизанчук вів цю Урочисту Академію так блискуче, що в кінці надав слово усім бажаючим, які з якоїсь причини не записалися до програми.

Упадало в око, що ювілей замислений і організований як захід кафедри радіомовлення і телебачення, яка була присутня в повному складі. Кафедра теорії і практики журналістики, очолювана деканом М. П. Присяжним, теж вважала це свято своїм. Кафедра історії української перси на чолі із С. А. Костем була присутня на академії, але участі в привітаннях не брала. Кафедра зарубіжної преси та інформації на чолі з професором Йосипом Лосем з’явилася на пленарному засіданні, але на Академію не прийшла і свого вітання не оголосила. Кафедра мови ЗМІ на чолі з професором Марією Яцимірською не була присутня ні на пленарному засіданні, ін на Академії.

Як мені здавалося з Харкова, Олександра Антонівна – це не просто професіонал найвищого рівня, але й моральна категорія в колективі факультету журналістики. Було дивно зрозуміти, що далеко не для всіх. Зрештою, є два жанри (в розумінні: типи ситуацій) у нашому житті: похорони і ювілеї, на яких аморально зводити рахунки з людиною, демонструвати її несприйняття. Працюючи в Харкові я добре знаю усіх названих професорів, зустрічаюся з ними на конференціях чи інших спільних заходах, з інтересом читаю їхні праці.

Після Академії до мене підійшов проректор Мар’ян Лозинський і сказав, що переглянув, сидячи в президії, подаровану О. А. Сербенській мою книжку і хотів би, щоб вона була замовлена для бібліотеки. Ми домовилися, що я залишу видавничий проспект книжки з реквізитами видавництва деканатові факультету журналістики.

Дружня вечеря не перетворилася на хаотичний короткотривалий фуршет, на якому можна чути тільки найближче коло присутніх. Навпаки й тут панувала організованість і дисципліна, якщо це слово доречно вжити по відношенню до конференції, до зібрання науковців, журналістів і родини Олександри Антонівни, з правнуком включно.

Довелося виступати з тостом і мені. Я виголосив парадоксальну думку приблизно такого змісту.

– Сьогодні всі прагнуть завершити кандидатські дисертації в 26, якщо не в 25 років, це приводить до того, що особа вивчає цілеспрямовано свою вузьку тему, а ширшого світогляду не має. А Олександра Антонівна захистила кандидатську дисертацію в 36. Такий молодий кандидат у 30 рветься в докторантуру, закінчує її в 33, у 34–35 захищає докторську дисертацію. Як правило, не без різноманітних труднощів, викликаних часто самим текстом, на якому позначається поспіх, недопрацьованість, недоосмислення певних проблем і ситуацій. А Олександра Антонівна захистила докторську дисертацію…

– У шістдесят три, – підказала вона.

– І відтоді надокторувалася, як говорить ця вишукана симпатична жінка. Про її кваліфікацію свідчать її монографії й підручники, підготовлені аспіранти. Нарешті, те, що вона очолює спеціалізовану вчену раду з української мови є доказом того, що на всьому філологічному факультеті немає рівного їй фахівця. Тож я хочу випити за професіоналізм, за наукову зрілість, для якої потрібні літа й наполеглива праця, ту зрілість, взірцем якої і є Олександра Антонівна.

Ми поверталися до готелю у супроводі професора Юрія Фінклера, який прямував далі, на свою вулицю Петра Панча. Ми розмовляли багато про що, зокрема про відмову Донецького національного університету від імені Василя Стуса. Юрій Едуардович щойно повернувся з Донбасу, привізши звідти безрадісні враження. він був навіть здивований і збентежений продемонстрованою в Донецьку ненавистю до свого земляка, але українського поета.

– А як же студенти слухають ваші виклади українською мовою? – запитав я.

– А студенти – добре, – відповів Юрій Едуардович. – З ними – ніяких проблем.

Ми говорили про моральний стан в нашій науці, де так багато говориться про соборність України, єдність її патріотичних сил, де студентство виховується на засадах цієї єдності, українського патріотизму, але самі учені демонструють дивовижну комунікаційну асиметрію, невміння здійснювати саме те, чому мають навчати студентів – чесну по відношенню до наслідків праці, а не до між групових симпатій наукову, професійну комунікацію.

– Ігоре Леонідовичу, це – Львів! – намагався за допомогою вигуку пояснити мені ситуацію Юрій Едуардович. – У Тернополі вже того немає.

Біля готелю «Львів» ми зупинилися й довго не могли розпрощатися. Завтрашній день Юрій Едуардович мав провести в Тернополі, у Галицькому інституті ім. В. Чорновола НаУКМА, де він завідує кафедрою редакторської та рекламної майстерності. Ми знали, що на наступний день вже не побачимося.

Коли ми, нарешті, розійшлися, то приєдналися до тієї частини Харків’ян, які ще раніше пішли в готель. У них була інтенція – сходити куди-небудь на каву. І от нас п’ятеро (Оксана Лаврик живе вдома, вона зі Львова) рушили на площу Ринок шукати кав’ярню. Було вже трохи за дев’яту вечора. Більшість кав’ярень завершувало працю о десятій. Але після невеличких пошуків ми знайшли й таку, що працювала до одинадцятої. Власне, ми вперше після приїзду до Львова зібралися знову разом. Кожен хотів розповісти про свої враження від міста, де і що побачене. Всі одностайно говорили про високий рівень культури спілкування, бажання допомогти знайти потрібне місце, яке демонстрували прості перехожі на вулицях. Олександра Драчова і Юлія Снурнікова були у Львові вперше. Вони відвідали вже кілька соборів і костелів, зробили багато фотографій. Любов Хавкіна й Анна Ковжога оглядали місто. Я розповів про «Сільву» й мені по-доброму позаздрили. За чверть до одинадцятої ми вибралися з кав’ярні.

На наступний день (6 березня) треба було вранці залишити готель, здати номери і їхати на факультет журналістики, на вулицю Генерала Чупринки, 49, де мали відбуватися секційні засідання. Коли я чекав свою делегацію на розкішних диванах у вестибулі першого поверху, мимо мене проходили інші учасники конференції. Раптом троє з них повернулися. Це були закарпатці на чолі з доцентом Галиною Грицько-Шаповаловою.

– Ігоре Леонідовичу, – сказала вона, – ми привезли для вас подарунок від кафедри журналістики нашого університету. Можна ми його тут вам передамо, щоб не везти на вулицю Чупринки?

Я почав відмовлятися. Потім зрозумів, що роблю тим ще гірше. Я взяв кульок. У ньому був том «Наукового вісник Ужгородського університету» з метеріалами конференції 2007 року і пляшка мого улюбленого закарпатського коньяку. Том я почав читати ще на зворотній дорозі в поїзді. Спочатку вибірково, віднаходячи в ньому тематично споріднені до моїх наукових інтересів статті, а потім і підряд, бо рівень репрезентації в ньому журналістської науки виявився надзвичайно високим. Зокрема тут були опубліковані статті професорів В. В. Різуна, В. В. Лизанчука, Г. Ю. Богданович; надзвичайно цікаві розвідки доцентів В. Ю. Тарасюка, Г. В. Шаповалової-Грицько, Н. Б. Мантуло, яка доказово й коректно вела полеміку зі мною в галузі розуміння журналістської жанрології. Почав же я читати цю книжку зі статті аспіранта Сергія Блавацького, за творчістю якого почувши його один раз на конференції в Тернополі (у Медоборах), не перестаю стежити. Він демонструє високий рівень зрілості в розумінні проблем соціальної комунікації, виходить на метапозицію методологічного сприйняття, на прикладі преси Великої Британії показує загальні процеси розвитку світової медіасистеми. Він прекрасно знає англійську мову, ним прочитані не тільки провідні англійські газети мало не за ціле століття, але й праці з комунікативістики. Без сумніву, з нього виростає гарний глибокий учений, ерудований, чіпкий до деталей, наділений зрозумілим, доступним стилем викладу наслідків наукових спостережень.

На Чупринки в аудиторії 103 збиралася конференція. Можна було випити чаю чи кави і з’їсти канапку або тістечко. Я, однак, після вчорашньої вечері був настільки неголодний, що випив лише чаю. У 405 аудиторії о 9.30 я розпочав головувати на п’ятій секції конференції «Преса і література як соціокультурний чинник української історії». З тридцяти трьох передбачених програмкою доповідачів на конференцію з’явилися десять, Ігор Скленар попросив надати йому слово поза програмою для доповіді «Християнський часопис «Місіонар»: історична ретроспектива і сучасний період».

Виступили з доповідями: Христина Білогрань, аспірант Української академії друкарства (УАД), м. Львів, з доповіддю «Свобода слова у студентській пресі»; Зоряна Величко, викладач кафедри теорії і практики журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка з доповіддю «Інтерпретація поняття «малої батьківщини» у публіцистичному дискурсі міжвоєнного періоду»; Галина Гевків, аспірант кафедри зарубіжної преси та інформації цього ж університету, з доповіддю «Проблематика сучасної публіцистичної поезії в комунікативному просторі України»; Оксана Гоцур, аспірант кафедри української преси цього ж університету, з доповіддю «Чинники інтеграційної тематики в сучасній українській пресі»; Ірина Капраль, кандидат філологічних наук, доцент УАД, з доповіддю «Жіноча проблематика в літературній періодиці Львова 20–30 рр. ХХ ст.»; Ірина Левчук, доцент кафедри історії та культури української мови Волинського національного університету ім. Лесі Українки (м. Луцьк) з доповіддю «Сучасна літературознавча рецензія: стереотип чи руйнування традиції»; Емілія Огар, професор УАД, з доповіддю «Друковані медіа для дітей та анімація: естетичні наслідки інтерактивності»; Олена Скочинець, аспірант УАД, з доповіддю «Роль електронних медіа у здійсненні акцій книжкової промоції»; Галина Янів, аспірант УАД, з доповіддю «Дитячі фольклорні видання на сучасному книжковому ринку України»; названий уже мною Ігор Скленар і Галина Синичич, яка трохи запізнилася й тому була завершальною доповідачкою з темою «Комунікативний процес у журналістиці: інтерпретація Івана Франка».

Аудиторія жваво реагувала на всі доповіді, ставила питання, висловлювала спостереження над темою, її розвитком. У цьому сенсі можна говорити про те, що кожна доповідь пройшла належну наукову апробацію, як те й передбачено статусом конференції. Найбільше розмов викликали доповіді:

Христини Безгрань, адже студентська преса – цікаве явище університетського життя, я порадив мати на увазі, що до цього типу преси необхідно залучати стінну пресу факультетів, яка виконувалася на високому професійному рівні й випереджала багато в чому сучасні комп’ютерні варіанти університетських газет, а також учнівську пресу гімназій і ліцеїв;

Зоряни Величко; виявилося, що в сучасній науці визначення поняття «мала батьківщина» далеке від одностайності. Для мене не становило сумнівів, що йдеться передусім про географію, авторка ж наполягала на обов’язковому врахуванні духовних сутностей;

Емілії Огар, яка говорила про диснеїзацію літератури для дітей, тобто зворотний процес впливу анімації на лінійне літературне мислення;

Галини Синичич, яка традиційно для себе заглиблювалася в тексти І. Франка – безсмертне джерело мудрості.

Кілька разів в аудиторію зазирав Василь Васильович Лизанчук. Він не підганяв нас і нічого не вимагав, але інформував, що інші секції роботу закінчують. Наша секція вичерпала проблематику о 13.40 і спустилася в кімнату 103 на заключний фуршет і підбиття підсумків конференції. Коли ми прийшли, уже зібралася майже вся конференція. Після нас з’явилися учасники круглого столу «Реклама як морально-етична категорія в системі ЗМК», учасницею якого була доцент Любов Марківна Хавкіна. Я пройшов до харківської делегації, де розпитав, як виступили мої колеги на своїх секціях. Усі були задоволені своїми секціями й виступами. Юлія Снурнікова (вона і О. П. Драчова виступали на тертій секції, якою «командувала» Наталія Набор) розповіла, що ставила багато питань, дискутувала, через що власну доповідь мусила скорочувати, бо часу вже бракувало. Зауважу, що доповідачі в середині секцій у програмі були розташовані за алфавітом, тому для тих, хто був за прізвищами віднесений до середини алфавіту було більше часу для доповіді, а для тих, хто після середини алфавіту, регламент відчутно скорочувався.

Заключний фуршет На фуршеті так само панував лад і організованість, як і на всій конференції. Були присутні декан М. П. Присяжний, його заступник З. Є. Дмитровський, завідувач кафедри української преси С. А. Кость. Виголошувалися тости за гостей і за господарів. Усі погоджувалися, що конференція перетворилася на справжнє наукове свято, дякували його призвідці Олександрі Антонівні Сербенській. Василь Васильович співав, йому підспівувала всі конференція. Тоді і я вийшов у президію і дуетом з Василем Васильовичем виконав пісню харківського козака Семена Климовського «Їхав козак за Дунай». Я стояв біля Олександри Антонівни. Вона сказала мені, що, повернувшись додому після вчорашнього вечора, почитала на ніч мою книжку і хоче віддарувати мені своєю. Вона простягнула мені монографію «Мовний світ Івана Франка : статті, роздуми, матеріали (Львів, 2006), де був уміщений такий дарчий напис: «Високоповажаному професорові Ігореві Михайлину зі щирою вдячністю за Ваші, так потрібні для української журналістської братії, геніальні спостереження над філософією журналістики. З повагою Олександра Сербенська. Львів, березень, 2009 р.».

Я цього дарчого напису не коментую, але скажу, що інші професори, яким книжка була надана раніше, на мої спроби побесідувати з ними про неї, про мої рецензії на їхні праці відповідали тільки те, що непогано б у їхніх виданнях вмістити рецензію на неї, що книжка глибока, варта пильного прочитання й вивчення, але не більше. Чогось більш конкретного я не від кого так і не почув. Ніхто сам не підійшов до мене і не заговорив про «Журналістику як всесвіт». Невже в журналістському науковому світі такі труднощі з читанням?

Василь Васильович не забув подякувати в окремому тості членові оргкомітету конференції Михайлові Рибі, генеральному директорові ТзОВ, випускникові факультету журналістики, за сприяння в проведенні конференції.

– Він, на жаль, на цей час захворів, – говорив він. – Але ми всі гуртом бажаємо йому швидко одужати й надовго забути дорогу в лікарню. Дякуємо щиро його чарівним дітям, які сьогодні разом з нами.

Я при цьому не втримався, щоб не запитати:

– Чи правда, що для того, щоб потрапити на факультет журналістики, треба їхати трамваєм і вийти на зупинці «Лікарня»?

– Правда, правда! – з усіх боків зі сміхом кинулися відповідати мені.

Непомітно сплинув час до четвертої години. Ще вчора Василь Васильович сам запропонував харківській делегації машину для доставки нас на вокзал. О четвертій нас чекав з власним автомобілем Євген Дмитровський – викладач кафедри радіомовлення й телебачення. Я прощався з Василем Васильовичем і Олександрою Антонівною з великим жалем, що все гарне, кінець кінцем, закінчується. Василь Васильович з жартівливим розпачем говорив:

– Я оце думаю, що я тепер робитиму, коли десятого березня прийду на роботу. Конференція позаду… Що далі?

Поїзд чекав нас (та купу інших пасажирів – була п’ятниця) на п’ятій колії. Шановний Євген не просто довіз нас до двірця, а довів до потяга, а моїх колежанок і до їх місць у вагоні, підніс їм речі і тільки після цього попрощався з нами. З дороги, коли поїзд вже рушив, але ще їхав по Львову, я зателефонував Василю Васильовичу, розповів, що ми щасливо виїхали й ще раз подякував за гостинність, ласкавий прийом.

На пам’ять з ювіляром На душі ще довго лишатиметься тепло від зустрічі з друзями, видатними вченими, задоволення від професійного спілкування.


10 березня 2009 року.

м. Мерефа на Харківщині.