Новинарна журналістика у Львові
І. Л. Михайлин
професор кафедри журналістики

Нотатки з Міжнародної науково-практичної конференції «Сучасна новинна журналістика: тенденції розвитку, форми подання, суспільний резонанс» (Львів, 25–27 жовтня 2012)


24 жовтня 2012 року я їхав на верхній боковій полиці плацкартного вагона поїзда № 111 «Харків –– Львів» і насолоджувався тим, що переважна більшість пасажирів лежить упоперек вагонів, а я –– уздовж.

Раніше до Львова з Харкова можна було доїхати чотирма потягами (на Трускавець, на Ужгород, на Івано-Франківськ і власне на Львів). Тепер залишився один потяг.

–– Ну, то що? –– вимогливо запитала мене касирка. –– Будете брати верхнє бокове місце?

–– Буду, –– не досить твердо вимовив я.

–– Квиток можна переоформити в день від’їзду, –– стала співчутливо пояснювати мені касирка. –– Якщо з’являться місця… Підходьте до будь-якої каси.

Я підійшов. І довідався, що я найщасливіша в світі людина, бо на сьогодні й найближчі три доби на потяг № 111 квитків узагалі немає. Ніяких. І я рвонув на перон.

Львів примудрився призначити конференцію на час школярських канікул. Здавалося пів-Харкова зірвалося з місця, щоб кудись від’їхати, побачити нові місця, набратися вражень. Вокзал вирував дитячими голосами, які відбивалися від його високих склепінь. Мій вагон нічим не відрізнявся від інших, сюди сіла купа дітей із жменькою вчителів.

Львів примудрився призначити конференцію на останні передвиборчі дні. На неділю, 28 жовтня 2012 року, були призначені вибори до Верховної Ради України. Усі повносправні громадяни мали повернутися додому, до своїх виборчих дільниць. І я так само. Переїхавши уздовж усю Україну, я міг пробути у Львові трохи більше двох діб. Для міста, яке я називаю «Свято, яке завжди з тобою», це до прикрості мало. Але ради на те не було.

25 жовтня я зійшов з потяга у Львові о 13.30, а о 14-й розпочинався перший захід конференції –– круглий стіл «Чи много важить слово, або Яка інформація потрібна суспільству?». Мене зустріла на двірці моя добра знайома Наталка Войтович і вправно перевезла на вулицю Січових Стрільців, 19, де в переповненій конференц-залі факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка вже розпочалася робота круглого столу.

Ініціатором заходу і його модератором був Ігор Маркіянович Лубкович. Він розповів, що багато журналістів не відгукнулися на його запрошення, мотивуючи це наближенням виборів. Але ті, що зібралися, слів не позичали, сміливо висловлювалися з приводу обговорюваної проблематики. Я не без приємності відзначив, що тут були присутні переважно учні «Львівської школи журналістики» (як з гордістю називав львівський журфак незабутній Володимир Йосипович Здоровега).

Це –– Параска Дворянин, Микола Шевчук, Ігор Починок, Леся Вакулюк, Дмитро Добродомов, Олег Наливайко, Ірина Цицак. Вони працюють у різноманітних газетах або телерадіокомпаніях Львова. Голова Національної спілки журналістів України Олег Наливайко (чи я правильно зрозумів?) прибув до Львова з Києва саме для участі в цьому круглому столі.

Ігор Маркіянович модерував блискуче. Блискуче, з огляду на незручне коло учасників, широке коло охочих висловитися, а головне характер дискусії, яка весь час намагалася зіскочити з головного напрямку й вирушити в мандри манівцями. Але Ігор Маркіянович не давав їй навіть шансу на це, суворо відгортаючи другорядне й направляючи в потрібне русло. Він сумлінно відпрацював сюжет корисності новин, їх ефективності, довівши журналістів від висновку «Від нас нічого не залежить» до протилежного –– «Наші новини ефективні». Коли я дістав слово, відгукуючись на цю частину дискусії, я сказав: «Ми живемо, на жаль, і досі в пострадянському просторі, заснованому на російській традиції, а російська традиція полягає в тому, щоб ігнорувати громадську думку. Наприклад, в українській журналістиці початку ХХ століття стільки було наведено аргументів на користь навчання українців у школах рідною мовою… І що ж ви думаєте: царський уряд врахував ці докази? Жодною мірою. Так і сучасна влада, слухаючи нас через українську журналістику, цілком ігнорує громадську думку і слухає тільки сама себе. Лише змінивши пострадянські дискурси на питомі українські, ми можемо розраховувати на інший статус і журналістики, і громадської думки, створюваної нею».

Ігор Маркіянович розгорнув обговорення теми: «Що таке якісна новина?» У нас з ним була попередня домовленість телефоном, що саме на цьому питанні включуся я. Але мені не довелося залучатися до висвітлення цієї теми, бо журналісти самі назвали основні ознаки якісної новини: неупередженість, точність, повнота, достовірність, збалансованість.

Я включився в обговорення на наступному етапі. Ігор Маркіянович поставив питання: «Чому, якщо журналісти знають, що таке якісні новини, вони їх не завжди роблять?» Зринуло слово «Джинса», Леся Вакулюк розповіла про свій гіркий досвід боротьби за якісну журналістику, яка потрібна меншості, про відхід талановитих журналістів у шоу-програми; про те, що чесні журналісти все більше їй нагадують Дон Кіхотів.

Я сказав, що журналіст не тільки об’єкт, але й суб’єкт впливу. Журналісти як Дон Кіхоти переможуть тоді, коли створять партію Дон Кіхотів. Цих Дон Кіхотів мала б захищати Спілка журналістів, але насправді в житті дуже мало прикладів реальної солідарності журналістів, їх душать по одному. У нас закрили в Харкові два телевізійні канали, які виготовляли якісні новини. Журналісти цих каналів поборолися-поборолися самі за себе, але, не діставши підтримки нізвідки, припинили боротьбу. Інформаційне життя Харкова збідніло. Численні наші випускники, які вчора були успішними журналістами, мусили тікати до Києва, починати все спочатку.

Мене підтримали, відзначивши, що найбільш тиражна українська газета сьогодні –– це «Українська правда», яка існує в мережі, але її сервер міститься за рубежем і недосяжний для нинішньої влади. На жаль, самі ж журналісти й зауважили: величезна частина аудиторії для отримання інформації потребує звичайної паперової газети. Якби «Українська правда» виходила на папері, швидше за все її б уже знищили владні структури.

Ігор Маркіянович спровокував аудиторію на обговорення питання про інфотенмейт. Одні журналісти говорили про тиск на професійну діяльність аудиторії, яка прагне розваг; а інформація –– це ж товар, говорили вони, а товар треба продати якомога більшій кількості споживачів. Тут уже не до якості. Тому преса жовтіє. Це природний процес, що відбувається в усіх країнах. Крізь розважання журналістів прорвався професор Василь Васильович Лизанчук, наголосивши на виховній місії журналістики, яка повинна виховувати патріотів, а відтак і передусім і сама бути патріотичною. До дискусії приєднався головний редактор журналу «Універсум» Олег Романчук, познайомивши аудиторію з матеріалами свіжого соціологічного опитування, згідно з яким український народ, на думку самих українців, мають консолідувати, по-перше, громадські організації та об’єднання, а по-друге, органи масової інформації.

Я наголосив на тому, що українська журналістика належить до медіа періоду розвитку; до неї не можна без поправок застосовувати деякі західні норми, наприклад, правило «новини без поглядів». Журналістика розвитку засадничо публіцистична, тенденційна; вона має перед собою місію –– створювати плацдарм для формування національної ідентичності; її стрижнем є світоглядна публіцистика.

Коли учасники дискусії говорили наприкінці бліц-висловлювання, то я додав до сказаного, що ми живемо в окупованій країні, де інформаційні права українців ущемлені; було б гарно кинути гасло: «Не дамо жадного журналіста для окупаційної журналістики». Нехай пишуть і знімають самі про себе. І ще я додав, що приємно вражений високим рівнем розуміння професійних проблем журналістами Львова і продуктивними наслідками дискусії. У Харкові, за моїми спостереженнями, журналісти надзвичайно охоче говорять про свої ужиткові справи, про те, що сталося особисто з ними вчора, але не піднімаються до узагальнень і до глибшого розуміння природи журналістської творчості й виробництва.

Дві години пролетіли як одна мить. Ігор Маркіянович закрив дискусію . Мене потягли в коридор дати інтерв’ю для місцевого телеканалу. Запитання було одне: «Чого я чекаю від виборів?» Я не мастак політичних прогнозів (у тому сенсі, що вибори в Харкові ніколи не були чесними, а завжди фальсифікувалися), тому відповів на це питання приблизно так: «Хотілося б, щоб перемогла українська національно свідома політична сила, яка б перебудувала життя в Україні на засадах питомого українського національного ідеалу».

В організаторів круглого столу був план закликати експертів-журналістів на спільний обід, але вони, як і слід було чекати, розлетілися по редакціях, як птахи по своїх рідних гніздах. Я мав намір цього вечора потрапити ще й до театру. В оперному у цей день був вихідний, а в театрі М. Заньковецької давали «Невольника» М. Кропивницького (за Т. Шевченком). Під час обіду спалахнула тема театру й багатолітнього перебування біля його керма Ф. Стрижака. Говорилося, що «Невольник» –– це найгірша вистава театру… Але я не міг не скористатися нагодою побувати на виставі. Понад те мене цікавило, як виглядатиме в сучасному театрі п’єса, якій 130 років.

Я підбіг до каси за п’ять хвилин до початку… У цілому театр мене не розчарував; повіялося світом корифеїв. Розчарувала (не вперше) львівська публіка. Вона мовчки слухала виставу й ніби думала про своє. Актори в цілковитій тиші завершували епізоди і йшли зі сцени, а натомість з’являлися нові. У Харкові такі паузи публіка використовує для оплесків. Я кілька разів намагався активізувати глядачів для подяки акторам; мене кволо підтримували, ніби запитуючи: «Для чого це?»

Минулого року на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Українські ЗМІ та проблеми державотворення» (до 350-річчя Львівського національного університету імені Івана Франка, яка проходила 20–21 жовтня 2011 року) я сказав єдиній представниці на конференції від Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка Богдані Носовій, що було б непогано, якби на такому ювілейному заході два провідні навчальні заклади, які традиційно, ще з радянських часів готують журналістів, –– львівський факультет журналістики і київський Інститут журналістики –– зустрічалися на рівні керівництва. І був приємно втішений, коли цього року в конференції взяв участь директор Інституту журналістики професор Володимир Володимирович Різун. Його виступ на пленарному засіданні, яке відбувалося в Дзеркальній залі головного корпусу, був присвячений проблемі журналістської освіти та атестації наукових кадрів.

Не будучи учасником круглого столу, він чутливо відгукнувся на його проблематику. Ми навчаємо молодих журналістів професійних стандартів, –– говорив він. –– Сьогодні кожен наш студент, а тим паче випускник, легко назве ознаки об’єктивності журналістського матеріалу, він знає, що таке п’ять «с», знає, що таке джинса і що це погано. Чому ж наші випускники не дотримуються професійних стандартів, не застосовують знання, отримані в університетах, на практиці?

–– Я багато думав над цим, –– сказав Володимир Володимирович, –– і прийшов до висновку, що проблема не в знаннях, а у вихованні. Виявляється, створити в університеті за час навчання моральну особистість значно важче, ніж просто обізнану. Особистість, яка працює для масової інформації, не повинна бути масовою людиною, вона за визначенням повинна належати до меритократії, і репрезентувати добірну меншину. Журналіст повинен бути шляхетною людиною. Шляхетна людина носить мораль у собі. Масова людина не знає, що таке мораль, і мусить це старанно вивчати. Мораль –– це тягар, це певні обмеження, це відповідальність за вчинок і за слово. Ми повинні в університетах виховувати в молодої людини потребу бути чесною в житті і в професії. Зрозуміло, що це накладає високі вимоги й на Вчителя журналістики, адже навчити він може учня лише на власному прикладі.

Друга тема, яку поставив на обговорення в пленарній доповіді професор В. В. Різун була пов’язана з атестацією наукових кадрів. Володимир Володимирович вже два терміни очолює експертну раду з соціальних комунікацій Департаменту Атестації кадрів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (у минулому ВАК України). Хто ж краще за нього знає проблеми цієї галузі? Він наголосив: наш науковий напрямок –– дуже молода галузь знань; їй усього 5 (п’ять) років!!! Тут не напрацьована ще традиція, ще попереду вироблення спільної концепції. Саме поняття соціальних комунікацій не набуло категоріальної однозначності. Тому тут найбільше важить обмін думками. Ми мусимо чути одне одного, розуміти, враховувати різноманітні точки зору, знаходити спільне й приходити до консенсусу.

В інтерпретації будь-якого матеріалу слід шукати соціальнокомунікаційний складник. Це передбачає дати оцінку досліджуваним матеріалам у соціальному вимірі, відповісти на запитання: хто створив дане інформаційне явище, з якою метою, з якими наслідками. Наслідки постають перед нами в категорії впливу на аудиторію. А цей вплив можна виміряти тільки за допомогою соціологічних досліджень. Розділ про результат інформаційної дії повинен бути включений у кожну наукову працю, яка розглядає сучасну соціальнокомунікаційну ситуацію, а таких досліджень у нас 80–90 %.

Що ж ми маємо насправді? Молодий дослідник запевняє нас у дисертації, що досліджені ним матеріали чи ситуації мали глибокий вплив на суспільство. Коли ж його запитують, чому він так вважає, він не може подати наукову аргументацію, а вказує на те, що йому так здається. Він спирається на свій власний досвід. Але це завузька соціальна база для наукових висновків. Потрібне дослідження саме соціальнокомунікаційних аспектів. Далеко не всі це розуміють. Починаються проблеми із захистом таких робіт.

На закінчення доповіді Володимир Володимирович запросив присутніх відвідати його консультацію, яку він призначив на 16.30 на факультеті журналістики. Він запросив на неї аспірантів і наукових керівників. Я занотував собі, що обов’язково маю відвідати цей захід.

На пленарному засіданні ще виступали Наталія Ґабор (Львів), яка підняла так само проблему науки про журналістику; Людмила Мар’їна (Санкт-Петербург, Росія), яка торкнулася питання про соціокультурну динаміку новітніх медіа; Василь Лизанчук (Львів) говорив про громадянську позицію в журналістиці; а Олександра Сербенська (Львів) розглянула поняття усності як основу професійної діяльності журналіста, зокрема на радіо й телебаченні. Усі ці доповіді істотно відбігали від теми конференції. Я з сумом відзначив, що дуже хотів би послухати доповідь декана факультету журналістики ЛНУ імені І. Франка професора Михайла Присяжного про новинарну політику сучасних українських ЗМІ, але як модератор він не посмів зловживати своїм правом на виступ, поступившись ним старшим колегам.

Сам я прочитав доповідь про новинарні практики в українській журналістиці початку ХХ століття. Приклади я взяв із тижневика «Рідний край», який розпочав свою історію 24 грудня 1905 року в Полтаві. Редагував часопис адвокат Микола Дмитрієв. Головний висновок (сухий залишок) доповіді полягав у тому, що новина в українській журналістиці того часу не відокремлювалася від публіцистичних завдань часописів, мусила працювати на побудову плацдарму для створення української національної ідентичності. Відтак, новини добиралися тенденційно, під інформаційними заголовками ховалися публіцистичні твори, у новинарній політиці чітко розмежовувалася репрезентація власне України та іншого світу, включно з Росією; особливого поширення набув жанр допису, що створювався не професійними журналістами, а авторами з місць.

Прикрість такого роду конференцій полягає в тому, що на них не можна відвідати всі заходи, які відбуваються паралельно. Після обіду, о 14.00 вже в корпусі факультету журналістики, на вул. Генерала Чупринки, 49, розпочали роботу відразу 10 (десять!) секцій. Жодна секція не була об’єднана з іншою, а працювала за складеною наперед програмою. Я обрав десяту секцію «Проблеми історії журналістики», якою керували професор Степан Кость і доцент Галина Хоменко. Були виголошені доповіді Мирослави Рудик про новину в концепції Володимира Здоровеги; Тараса Подедворного про окремі інтенції публіцистики Івана Франка; Тетяни Хоменко про новину в публіцистичному дискурсі Євгена Сверстюка; Валентини Мороз про деякі аспекти історичної комунікації козацької доби. Усі доповіді вислуховувалися з великим інтересом, викликали запитання й виступи в обговоренні.

На 15.30 була призначена коротка перерва на каву. Ми трохи запізнилися на неї. Степан Андрійович Кость вважав, що зібрати секцію після перерви на каву буде важко. Зі мною ще раніше в обідню перерву дві особи домовилися про те, щоб я дав їм інтерв’ю. Вони вже чекали на мене. Я мусив іти на інтерв’ю просто з філіжанкою кави в руках. Анастасія Магазова із Сімферополя (ТНУ ім. В. Вернадського) мала одне запитання, на яке я відповів доволі швидко. Друге інтерв’ю відбувалося в навчальній телестудії, частину його знімав оператор на телекамеру, більшу частину я давав пояснення студентці четвертого курсу, яка працювала над бакалаврською роботою й прагнула з’ясувати мої погляди на розвиток сучасної журналістики.

Коли я глянув на годинник, звільнившись, стрілки показували саме 16.30. Я вирушив в ту аудиторію, де професор В. В. Різун давав консультацію для аспірантів і наукових керівників з приводу виконання дисертацій. Аудиторія була вже заповнена. Крім аспірантів, прийшли послухати його поради провідні викладачі факультету –– професор В. В. Лизанчук, професор С. А. Кость, доценти Ігор Паславський, Тарас Лильо, Валентина Мороз (Запоріжжя) Валентина Галацька (Дніпропетровськ), інші (прошу вибачення, якщо когось не назвав).

Розмова була надзвичайно цікавою й ужитково потрібною, тому викладу основні ідеї Володимира Володимировича. Він запропонував аспірантам діалог; особа встає й називає свою тему, а він аналізує її склад і структуру. Це було блискуче показано на першому ж прикладі. Підвелася аспірантка кафедри радіомовлення і телебачення місцевого університету й оголосила, що вона досліджує інтерактивні передачі львівського телебачення. Коли ж Володимир Володимирович поцікавився тим, скільки передач входять в об’єкт дослідження, то з’ясувалося, що одна, саме та, в якій вона сама й працює.

Володимир Володимирович слушно зауважив:

–– Не можна досліджувати окремі явища. У дисертації всі ваші інтелектуальні ходи повинні бути обґрунтовані. Звичайно, наука не виключає випадку, що якесь явище наділене такою унікальністю, ексклюзивністю, що може претендувати й на окреме вивчення, але ви мусите це довести в дисертації. І не на останніх сторінках, а у вступі, щоб ваш читач відразу був зорієнтований вами в своїх очікуваннях від роботи. Традиційним же є протилежний підхід, який передбачає подання певної системи аналогічних явищ. Так, з них так само може бути зроблена вибірка найбільш репрезентаційних явищ. Але у вступі ви повинні показати, що ви обізнані з усіма й умотивувати вибірку. Вона теж не може провадитися довільно, а мусить мати свою логіку. І ця логіка повинна розкриватися вами не у відповідях на запитання під час захисту, а бути прописана чітко й виразно на початку дослідження. Чим ширше ви охопите матеріал, тим надійнішими будуть ваші наукові узагальнення й висновки. Тут діє те ж правило, про яке я говорив на пленарному засіданні: ваша окрема думка не становить соціальної бази для дослідження, а опитування значного числа респондентів реально підтверджує (чи спростовує) ваші гіпотези. Так і ваше дослідження однієї програми залишиться гіпотезою, поки ви не зіставите її з низкою аналогічних програм, побачите спільне в них і відмінне.

Важливе значення в нашій праці має вивчення аудиторії. Вона може вивчатися тільки соціологічними методами. Соціальний вимір полягає у впливі на аудиторію. Вона може усвідомлювати чи не усвідомлювати на собі цей вплив. Але то вже завдання науковців дослідити це. У соціальному аспекті нас цікавить точка зору виробника, точка зору споживача, функція матеріалу.

Зрештою, структура досліджень –– це традиційне розташування в ньому складників роботи. Подивіться на дисертації з природничих наук. Вони мають лише три обов’язкові складники: 1) історіографія; 2) опис фактичного матеріалу і методик його опрацювання; 3) інтерпретація даних (результати дослідження). І все. Більше нічого й не треба. Зрозуміло, що інтерпретація даних може займати не один розділ, а два, а в залежності від мети дослідження й більше.

Розгляд однієї теми, предметом якої є сучасна журналістика, явно затягувався. З діалогу з’ясовувалися все нові й нові обставини праці аспірантки, які викликали у Володимира Володимировича необхідність коментувати. Я підвівся й попросив Володимира Володимировича розібрати так само тему з історії журналістики, бо тут низка вже наведених аспектів дослідження не може бути механічно застосована. Мене підтримав професор Степан Кость; і його аспірантка Тетяна Бурдега назвала свою тему (подаю по пам’яті) –– «Москвофільська журналістика 1900 – 1939 років».

–– Так, –– сказав Володимир Володимирович, –– в історико-журналістських дослідженнях не можна застосувати метод соціологічного опитування, очевидно, має бути інакше потрактоване й вивчення впливу на аудиторію. Аудиторія в історії журналістики вже належить минулому. А про вплив на неї можуть свідчити лише вторинні документальні дані: мемуари, листи, щоденникові записи. Але їх може й не бути. Тому історія журналістики в соціальнокомунікаційному аспекті мусить передбачати аналіз епохи виникнення явищ, розгляд їх на тлі доби, у широкому соціально-історичному контексті. Максимально потрібно з’ясувати погляд тодішнього суспільства на ці матеріали. Це з’ясовується через низку названих документальних джерел, але й через реакцію в самій пресі на досліджувані явища. Важливим аспектом історичного дослідження є його співвіднесення з сучасними соціальними процесами. Мало взяти недосліджений предмет –– треба з’ясувати, для чого його необхідно досліджувати сьогодні, яке це має значення для нашої епохи, яким чином здобуті в дисертації знання можуть бути корисні для сучасника.

Хочу пов’язати цей мотив з тим, про що йшлося на пленарному засіданні. Праці з соціальних комунікацій мусять виховувати своїх читачів. Ними можуть бути співробітники медіа, студенти й широке суспільне коло. Журналістику споживають усі, тому наука про журналістику (ширше –– про медіа) цікава усім, кожному споживачеві інформації. Ви повинні про це пам’ятати й передбачати не лише когнітивний аспект своєї праці (які нові знання ви надасте споживачам), але й виховний аспект (до чого ви спонукаєте споживача).

Я виніс з цієї розмови важливу настанову: в межах історії журналістики (так само як і її сучасної практики) найважливіше значення має дослідження в будь-якому форматі світоглядної публіцистики. Інтерпретація даних, про яку так слушно говорив професор В. В. Різун, у таких дослідженнях підносить молодого автора до діалогу з класиками, надає йому той багаж моральності, який стане базою для виховання нового покоління працівників мас-медіа. Зрозуміло, що світоглядна публіцистика має сприйматися в соціальних комунікаціях як дискурсивне явище, яке має свої умови виникнення, виконує відповідальні функції, справляє вплив на аудиторію, а також братися в широкому контексті інших соціальнокомунікаційних явищ, таких, як освіта, релігія, література і мистецтво, книжкове видавництво, функціонування бібліотек.

–– Ви будете підтримувати історико-журналістські дисертаційні дослідження? –– підвівся з таким запитанням професор Степан Андрійович Кость.

–– Так, звичайно! –– цілком однозначно й не задумуючись відповів професор Володимир Володимирович Різун.

Степан Андрійович, втішений відповіддю, повернувся до мене і сказав:

–– Це дуже важливо, що ми отримали таке запевнення. Це наша вагома підтримка.

Потім до кінця дня він ще двічі повертався до цього запитання й відповіді на нього, вважаючи, що сталася програмова подія для дослідників історії журналістики.

Час невпинно спливав. Необхідно було переходити на інший захід –– дружню вечерю, яка традиційно відбувається в аудиторії 103. Тут можна було поговорити в кулуарах про наукові справи, довідатися, хто над чим працює, чим живе, у якому оточенні. Це надзвичайно важливий елемент наукової комунікації. Цікаво послухати тости від людей непересічних, талановитих, знаючих.

Професор Марія Григорівна Яцимірська у тості сказала про те, що її вразила в моїй доповіді репрезентація в газеті «Рідний край» діяльності Самбірської «Просвіти». Ще тоді, сказала вона, коли населення наших регіонів належало до різних держав, виношувалася ідея соборності, новинкарі прагнули повідомити в Росії про життя австрійських українців. Самбір –– невелике повітове містечко поблизу Львова, але Микола Дмитрієв знайшов можливим подати про українське життя в ньому широку інформацію в часописі «Рідний край».

У тості я розповів про свою дорогу з Харкова до Львова, проголосив тост за Львів, його прекрасних людей, посумував з того, що незабаром нинішня влада знищить взагалі залізничний зв’язок між нашими містами й дістатися до Львова на конференцію можна буде лише з кількома пересадками й за такі гроші, які навряд чи можна виділити з бюджету родини.

Коли публіка вже потихеньку розходилась, мене запросив до кабінету Степан Андрійович Кость. Запросив він і Олега Романчука, доцента своєї кафедри. Але для мене він передусім –– видатний редактор видатного журналу «Універсум». Як потім пояснив Степан Андрійович, йому хотілося посприяти налагодженню мого співробітництва в цьому журналі світоглядної публіцистики. У розмові обговорювалися післязавтрашні вибори. Стояв пізній вечір п’ятниці. Очікувалося, що Україна не залишиться після виборів такою, як зараз; народ прагне змін і вони незабаром прийдуть.