Львів: Здоровега як наше класичне надбання
І.Л. Михайлин
професор кафедри журналістики

Міра зрілості науки вимірюється наявністю в неї класики. Творчість Володимира Йосиповича Здоровеги (9.10 1930–20.04 2006) належить до таких безсумнівних надбань українського журналістикознавства. Творчість у широкому розумінні цього слова, адже під нею можна розуміти не тільки написаний доробок, але й саме життя, вчинки вченого, які залишилися в пам’яті тих людей, хто його добре і навіть поверхово знав, виступи в обговоренні якихось питань чи принагідні думки в бесідах, які не записувалися, але знову ж таки, сьогодні пам’ятаються, бо наділені непроминущим значенням і цінністю. Життя як творчість – це гасло якраз про В. Здоровегу.

Отримавши ще минулого року повідомлення про те, що факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка має намір провести конференцію, присвячену 80-літнім роковинам від дна народження В. Здоровеги, я вирішив, що будь-що візьму участь у цьому науковому зібранні. Я тоді ще не знав, що буду поставлений перед складним вибором. Я не знав, що Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника так само запросить на свою конференцію з нагоди 70-ліття бібліотеки на 28–30 жовтня 2010 року. Виїхати двічі з Харкова до Львова впродовж двох тижнів було непосильно для мене. Треба було вибирати. Я вибрав Здоровегу. Це було нелегко – конференції в бібліотеці Василя Стефаника я відвідував регулярно й не пропустив жодної від 2000 року.

Але Здоровега – один такого рівня учений у просторі українського журналістикознавства. Його ексклюзивність вмотивувала вибір. Я читав його праці всю весну і ніяк не міг узятися за доповідь. Моя кафедра переживала складний період безглуздих причіпок, двох принизливих перевірок, які не змогли знайти недоліків у її роботі. Єдиним наслідком цієї атаки було створення умов для неможливості наукової праці. Доповідь я дописував улітку й відсилав організаторам конференції в останній момент, чого максимально не люблю.

Отже, 15 жовтня 2010 року. Ранковий Львів, у якому сонце сходить на півгодини пізніше, ніж у Харкові. Короткий сніданок на вулиці Коновальця в родині Анатолія Івченка й Божени Антоняк перед виходом на конференцію. Кілька років Анатолій розповідає мені про свою мрію – заснувати власне видавництво «Урбіно». Нарешті, цього року подружжя вирішило: далі відступати нікуди; і, незважаючи на ще не вичерпану економічну й фінансову кризу, омріяне видавництво створило. Перші дві книжки, видані в ньому, – це пригодницькі романи польського письменника Марека Краєвського «Привиди в місті Бреслау» та «Еринії», перекладені Боженою і старанно відредаговані Анатолієм.

В Україні існують тисячі людей, – говорив Анатолій, які вважають себе патріотами, але, якщо запитати, яку хоч одну корисну справу вони зробили для Україні, то більшості сказати буде нічого. Легше ходити на мітинги й носити прапори, кричати «Ганьба». Але купити в книгарні українську книжку й передати її для шкільної бібліотеки, щоб її читали учні, кебети не вистачає. Усі нарікають на Українську державу. Але держава – це ми, вона така, яка може бути на цей час у відповідності до нашої здатності щось у цьому житті зробити, здійснити.

Створення видавництва, яке видаватиме українські переклади світової класики й сучасної літератури, – це і є вчинок Анатолія для просування Європи в Україну, прищеплення українцям знань про європейські цінності, культуру. Тільки після цього складуться умови й для омріяного багатьма українцями просування України в Європу.

Дзеркальна зала зала під час пленарного засідання Пленарне засідання розпочалося в дзеркальній залі університету о десятій годині ранку. Коли я прийшов в університет трохи по дев’ятій, то тільки-но розставлялися столи для реєстрації. Усім командувала Тетяна Миколаївна Хоменко – заступник декана і доцент кафедри зарубіжної преси та інформації. У кулуарах поступово з’являлися провідні вчені факультету: професор В. В. Лизанчук, О. А. Сербенська, Б. В. Потятиник, О. Д. Кузнецова, М. Г. Житарюк, С. А. Кость, Й. Д. Лось, декан факультету професор М. П. Присяжний.

Вaсиль Лизанчук і Людмила Мар'їнаЗ гостей з’явилися мій добрий знайомий за харківськими конференціями, професор факультету журналістики Московського державного університету імені М. В. Ломоносова – Рафаїл Овсепян, доцент кафедри теорії журналістики С-Петербурзького державного університету Людмила Мар’їна, декан філологічного факультету, завідувач кафедри журналістики Ужгородського національного університету Юрій Бідзіля, завідувач кафедри журналістики Сумського державного університету професор Олена Ткаченко, завідувач кафедри журналістики Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка професор Наталя Поплавська, професор кафедри журналістики Національного авіаційного університету Григорій Кривошея. Трошки запізнився і з’явився пізніше директор Інституту журналістики і масової комунікації Класичного приватного університету (м. Запоріжжя) професор Олег Богуславський. Розмістилася під стінкою, але кимось вчасно була пересаджена за центральний стіл завідувач кафедри країнознавства і міжнародного туризму Львівського національного університету імені Івана Франка, донька Володимира Йосиповича – професор Наталія Володимирівна Антонюк-Здоровега.

Звертала на себе увагу відсутність делегації від Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка, Української академії друкарства, ЛННБ імені В. Стефаника, деяких інших провідних центрів з підготовки журналістів. Хоча, думалося, Володимир Здоровега мав би об’єднати всіх справжніх науковців. Конференція не отримала привітальних телеграм від цих та інших вищих закладів освіти, у яких би висловлювалася оцінка його творчості й солідарність з учасниками конференції. Мені думалося про те, як слабко розвинена в нас професійна етика, не напрацьовані канали професійного спілкування, способи вияву взаємної поваги.

Професор Михайло Присяжний відкриває конференціюВідкрив конференцію вступним слово декан факультету журналістики професор Михайло Присяжний, слушно нагадавши, що в цій залі зібралися переважно учні Володимира Йосиповича. Більшість з присутніх він учив особисто, інші читали його наукові праці, підручники і вчилися за його текстами. Від імені ректорату вітав конференції проректор Мар’ян Лозинський, відомий своїми журналістикознавчими працями. Слово для доповіді «Професор Володимир Здоровега на тлі доби» Михайлові Присяжному надав завідувач кафедри української преси професор Степан Кость. У доповіді Михайло Павлович спинився на вже наявних спробах українських науковців дати оцінку творчій постаті професора Здоровеги. «Усе життя він виправдовував своє прізвище», – відзначив доповідач.

«Професор Володимир Здоровега: кілька штрихів до портрета» – так називалася доповідь професора Олександри Сербенської. Вона й справді будувалася як низка мемуарних етюдів. Авторка розкрила В. Здоровегу в амплуа науковця, педагога, журналіста. «Я мислю кінчиком пера», – любив говорити В. Здоровега про особливості своєї праці. Він був взірцем для тих, хто працює з творчою молоддю, сам був творцем, і це розуміли студенти.

Людмила Мар’їна розпочала свою доповідь українською мовою, відзначивши, що професора Здоровегу добре знали в С.-Петербурзі, завідувач кафедри теорії журналістики професор С. Г. Корконосенко часто звертався і зараз звертається до ідей Володимира Йосиповича. Утім, дійшовши до тексту доповіді «Культурна соціалізація сучасного журналіста», Людмила Петрівна перейшла на російську мову. У її доповіді журналістика розглядалася як головний канал і спосіб крос-культурного обміну між народами. Формування етнічних стереотипів, за доповідачкою, повинно поєднуватися з налаштуванням спільноти на сприйняття Іншого (світу, людини, культури). Особлива роль у цьому належить віртуальній журналістиці. Петербург як культурна метафора за допомогою сучасних технологій може стати доступним для віддалених у просторі споживачів мистецьких цінностей. Журналістика у своїй подвійній ролі – джерела і продукту – несе відповідальність за настрої й оцінки, які панують у суспільстві.

Після Людмили Мар’їної виступав з доповіддю я, зосередившись на концептуальному рівні журналістикознавчих студій Володимира Здоровеги. Доповідь з липня опублікована на моїй сторінці університетського сайту, тому не переказуватиму її положень. Після виступу я отримав записку. Писав мені Борис Козловський – журналіст газети «Високий замок»: «Глибока, блискуча доповідь!» Він просив мене передати йому текст доповіді для використання в своїй газеті.

Виступає Володимир Мостовий Наступним доповідав головний редактор газети «Дзеркало тижня» Володимир Мостовий. Тема його виступу була сформульована так: «Праця Володимира Здоровеги в комісії з журналістської етики». Доповідач досить дотепно розповів, як поява професора Здоровеги дисциплінувала комісію, яка сама не могла дотримуватися тих поведінкових норм, які закладала у свої етичні вимоги. За В. Мостовим, Володимир Йосипович не приймав підручник з журналістської етики В. Іванова і В. Сердюка, вважав його недосконалим, на дванадцяти сторінках подав авторам свої зауваження для використання в наступному виданні книжки. Разом з тим доповідач не навів жодного прикладу: з чим саме не був згоден професор В. Здоровега, не озвучив жодної його ідеї, жодної думки. Від доповіді залишилося суперечливе враження. Позбавлена наукової конкретності вона залишала тему в межах її емоційного сприйняття.

Стпан Кость, автор і Рафаїл Овсепян у кулуарах конференції З натхненням сприймалася назва доповіді московського професора Рафаїла Овсепяна «Журналістика і зростання національної самосвідомості». Аж поки він не заговорив про дивовижні речі. На початку свого виступу він заявив, що не розуміє, чому з журналістського обігу зникло таке дороге йому поняття, як інтернаціоналізм, і присвятив свою пристрасну промову пропаганді й популяризації цього поняття. Уся дзеркальна зала розуміла, чому це поняття скомпрометоване радянською, а потім і російською владою, а Рафаїл Погосович удавав, що він цього не знає. Хіба не під інтернаціональними гаслами Радянський Союз окупував Афганістан, а ще раніше придушив Празьку весну, революції в Польщі та Угорщині? Хіба не під гаслами інтернаціоналізму велися Перша і Друга чеченські війни? Хіба не в ім’я інтернаціоналізму кидалися в тюрми українські письменники, політики, культурні діячі? А коли Іван Дзюба назвав свою знамениту працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», то чи не риторичним було це запитання, чи не розумілося ним вже тоді, що між цими поняттями стоїть насправді стоїть знак рівності?

Професор Йосип Лось слухає Рафаїла Овсепяна Далі більше: ратуючи за інтернаціоналізм, Рафаїл Погосович заявив, що журналістика в добу глобалізації не може приймати як засаду своєї діяльності «узкие интересы своего собственного народа». Що тут йому скажеш? Якщо він про свій народ, від імені якого приїхав нас учити, то йому видніше. Якщо про наш народ, то мене глибоко ображає розмова про його «вузькі інтереси». Чому це вони в нього вузькі? І чим вони вужчі за інтереси французів, китайців, каталонців чи шотландців? Слухати потік свідомості на мотив інтернаціоналізму було нестерпно, і я на знак протесту залишив залу. За мною вийшли Юрій Бідзіля («нафталінова тема», – відгукнувся він про почуте від московського професора), Борис Потятиник, Мирослава Прихода, Наталка Поплавська, Борис Козловський, Григорій Кривошея, Ігор Павлюк. Не знаю, чи помітив реакцію аудиторії Рафаїл Погосович, але спинився він не скоро.

Я повернувся до зали на доповідь професора Василя Лизанчука. Називалася вона «Кому служить особлива внутрішня синергентика журналістського слова». Це була прекрасна доповідь. Василь Васильович на конференціях завжди уважно слухає попередні виступи й бере з них потрібні йому ідеї. Він послався й на Рафаїла Погосовича, але використав його висловлювання так, що вони й справді працювали на ідею посилення й поглиблення української національної самосвідомості. Відбувається наступ на Україну в інтересах чужих держав, розгортав свої думки В. В. Лизанчук. Тимчасом національно свідомі українці нікого не мріють поневолити, вони вимагають права для свого народу бути самим собою, бути таким, якими є інші народи. Чому використання українцями української мови – це націоналізм, а не норма, адже в Росії говорять російською, а в Польщі – польською. І це нікого не дивує. Використання української мови в Україні – це насправді безпека держави. У російській пресі багато тенденційної, а то й неправдивої інформації щодо України, української історії, УПА; тимчасом замовчується факт спільного фашистсько-радянського військового параду в Бресті у вересні 1939 року, який відбувся після розподілу Польщі. Чи написала російська преса про те, що в 1942 році на боці німців воювало вже 1 млн. росіян, а в 1944 році ця цифра вже сягнула 2 млн.? Зате російській пресі дошкуляють українські військові з’єднання, які боролися під час Другої світової війни за незалежність України. Українці саме зараз створюють українську політичну націю, патріотом України людину робить на кров, а усвідомлення своєї причетності до великої української спільноти. Так Василь Васильович відповів Рафаїлу Погосовичу.

Поза програмою слово на пленарному засіданні було надане Ярославу Климовичу – голові Львівської обласної організації Національної спілки журналістів України. Він, звичайно ж, відзначив, що Володимир Йосипович був і членом Правління, і членом Секретаріату НСЖУ, але свою доповідь присвятив зовсім іншому. Наша журналістика хвора, сказав він, за кілька місяців перебування при владі нової команди журналістика стала залежною, журналісти – «заджинсованими». Обіцянки створити громадське мовлення лишилися нереалізованими. Навряд чи нова влада піде на цей згубний для неї крок. Вона боїться правди. Україні загрожує опинитися під заметами брехні.

Перед завершенням пленарного засідання до слова був запрошений професор Борис Потятиник. Він повернув конференцію до творчості В. Здоровеги, нагадавши, що його ідеалом була якісна преса, щоденна загальнонаціональна газета, яка поєднує правдивість факту з національнотвірною публіцистикою. Сучасна людина, бормардована стислими телеграфними повідомленнями, втрачає здатність читати великі тексти. Але В. Здоровега був палким прихильником світоглядної публіцистики.

Завершувала пленарне засідання Наталія Антонюк-Здоровега. Вона скромно подякувала організаторам конференції і всім її учасникам за пам’яті про її батька. У голосі її бриніли сльози розчулення, але трималася вона твердо.

Під час оголошень, якими завжди завершуються пленарні засідання, я довідався, що увечері для деяких учасників конференції планується відвідання вистави «Бояриня» (за Лесею Українкою) у Львівському драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Відвідувачі вистави приносять у жертву вечірній фуршет. Я захотів бути на виставі. Рідко яке відвідання Львова не поєднується в мене з театром. Цього разу я такі відвідини не планував, розуміючи, що в моєму розпорядженні буде лише один вечір. А тут така удача – організатори самі пропонують відвідати виставу.

Тимчасом у мене за спиною розгорталися деякі події. Невтомний організатор Ігор Маркіянович Лубкович сновигав по залу усе пленарне засідання. Іноді до мене доносилося: Лизанчук, Овсепян, Михайлин. Але я не надавав тому значення. Коли ж відразу після завершення пленарного засідання мені було наказано в складі трьох названих професорів негайно бігти обідати, потім сідати в автобус («у бусик», сказав Лубкович) і їхати на обласне радіо записувати передачу про Здоровегу. Бідний Рафаїл Погосович Овсепян почав нарікати, що він і по Москві так не бігає, як оце його примушує Лубкович бігати по Львову. Але ради на те не було…

Після виступу на Львівському обласному Державному радіо. Фото в студіїНа моє велике здивування Р. Овсепян у виступі на радіо вже й не згадав про свій інтернаціоналізм, а говорив про Здоровегу як про поборника національної свідомості, я виклав деякі ідеї своєї доповіді, наголосивши на сучасному звучанні спадщини В. Здоровеги. Приблизно в такому ж ключі побудував свій виступ В. В. Лизанчук. За столом у студії зібралися професійні мовці. Для журналіста проблемою було не розговорити їх, а зупинити того, хто почав говорити. Сам він зупинитися був не годен.

Засідання секції “Історія і сучасність”Наш «бусик» повіз нас назад. Львів був забитий пробками. Водій докладав героїчних зусиль, щоб ті пробки об’їхати дальніми вулицями, через що дорога подовжувалася. Ми не встигли доїхати до Чупринки 49, як отримали команду звернути до університету й забрати ще двох учасників конференції. Я і Василь Васильович не витримали, вийшли з автобуса й проїхали дві зупинки трамваєм до факультету. Ми там були о 15.15, а секційні засідання мали розпочатися о 15.30. Дуже швидко ми випили кави в кабінеті Василя Васильовича, і я вирушив в аудиторію 404 проводити секцію, головою якої був призначений у відповідності до програми. Секція називалася «Історія і сучасність». Більш незручну назву придумати було неможливо. Будь-яка тема під цю рубрику підходила. Тим не менше було вирішено об’єднати сьогоднішнє й завтрашнє засідання в одне і провести його сьогодні. З тридцяти семи доповідачів доповідати прийшли вісім.

Засідання секції “Історія і сучасність”Першим з доповіддю «В. Здоровега: текст, контекст, підтекст» виступив доктор наук із соціальної комунікації, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Ігор Павлюк. Його доповідь більше скидалася на поему, була оздоблена мемуарними вставками, яскравіла метафорами.

Ольга Керц – аспірантка Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка прочитала доповідь «Інтернет-видання римо-католицької церкви в Україні: загальна характеристика». Вона працює під керівництвом професора Алли Бойко. У доповіді були оглянуті видання та їх характеристики, робилася спроба типологізувати інформаційні ресурси на хроніки, публіцистичні газети тощо. Однак доповідачка дістала зауваження: не можна говорити про державну релігію; це суперечить Конституції України, що б там не торочили про це заангажовані політики.

Викладач кафедри журналістики Луцького гуманітарного університету Наталія Денисюк прочитала доповідь «Преса „Солідарності” (1980 1989): основні прийоми впливу на читача». Авторка професійно вивчає польську пресу. Доповідь викликала запитання, засвідчивши свою актуальність. Усіх цікавив рух опору і способи його реалізації та пресової репрезентації в тоталітарній державі.

Олена Мельникова – асистент кафедри соціальних комунікацій Маріупольського гуманітарного університету – виголосила доповідь «Журналістська діяльність В’ячеслава Чорновола (1956–1966)». У ній дуже в загальних рисах описувалась участь В. Чорновола в кількох газетах, у тому числі й у внутрішній газеті Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Однак у процесі обговорення доповідачка вислухала зауваження за наведення в своєму тексті загальновідомих біографічних фактів, багато разів описаних біографами В. Чорновола. Її доповідь могла б виграти з погляду наукової новизни, якби зосереджувалася навколо аналізу текстів В. Чорновола, але цього вона не зробила.

Викладач кафедри журналістики Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Марія Слюсаренко прочитала доповідь «Жанрові особливості публіцистичних творів Миколи Хвильового». Було приємно, що серед усього трьох дослідників публіцистики Хвильового вона назвала й ім’я моєї учениці Антоніни Микитенко. Але доповідь виглядала як початкова спроба мислити в запропонованому напрямку. Незрозуміло було, чому проігноровано жанр нарису, якщо йдеться про «публіцистичні твори» Хвильового. Крім того, у концепції авторки простежувалася тенденція розмаїття звести до одноманітності. Наприклад, жанр листа проголосити ще одним памфлетом. Мені здається, що так не потрібно робити.

Олег Романчук доцент кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка і головний редактор журналу «Універсум» відмовився читати заплановану доповідь, пославшись на її публікацію в своєму часописі, а натомість запропонував увазі присутніх нову публіцистичну статтю, над якою саме зараз працював. Називалася вона «Дайош русский мир» й була полемічною відповіддю на антиукраїнські висловлювання російських політиків та їхніх дружин. Аудиторія з інтересом прослухала полемічні нотатки.

Далі я оголосив доповідь доцента кафедри журналістики Ужгородського національного університету Володимира Тарасюка «Утвердження національної ідеї на шпальтах часопису „Нова Свобода”». Але наближався час, коли треба було від’їздити до театру. Цю доповідь я недослухав. А коли спустився в автобус, то побачив, що останні дві доповідачки так само, як і я, обрали театр. Отже, секція припинила свою роботу. Була вона аж занадто строкатою. Це тільки в колах журналістської освіти, присутні на такій секції знаходили можливість поставити запитання, провести бліц-обговорення почутого.

До театру ми прибули за десять хвилин до початку вистави. Тільки-но вмостившись у кріслі й пробігаючи очима програмку, я відчув перший шок – трьома рядами ближче до сцени просувалася Роксолана Зорівчак. Я підійшов привітатися з нею. Другий шок – я побачив у залі ректора Івана Олександровича Вакарчука. Біля мене з одного боку сиділа Соломія Онуфрів, з другого Марія Титаренко – обидві працюють на факультеті журналістики. Вони мені пояснили, що сьогодні відбувається університетське відвідування театру з нагоди дня університету, який саме святкується. З І. О. Вакарчуком я зіткнувся після вистави, назвався йому, пояснив, з якої причини перебуваю у Львові, привітався. Іван Олександрович подав руку не тільки мені, але й молодим викладачкам, що стояли зі мною.

Сама ж вистава мені не сподобалась. У залі безперестанно скрипіли стільці, хтось голосно кашляв на балконі. Спроба акторів грати на півтонах зазнала невдачі, частина реплік просто не долітала до середини зали. На сцені стояв ткацький верстат, час від часу його пересували з кутка в центр сцени. Це була ілюстрація до чеховської рушниці, яка мала обов’язково вистрілити, але не стріляла, хоч ти плач. Жестикуляція акторів, особливо того, що виконував роль Степана, була неймовірною, відволікала від словесного ряду. Зал мовчки слухав виставу від початку до падіння заслони в кінці. У цій тиші було щось моторошне. У Харкові вистава багато разів переривається оплесками. Вони звучать після кожної завершеної картини. Мовчання зали у Львові було неприродним. Найкраще свою роль виконав Ю. Брилинський, заслужений артист України, але його роль батька Оксани – епізодична, маргінальна для цього твору.

На наступний день я з’явився на десять годин ранку на факультет журналістики. Перед тим (це було по дорозі) я завів Анатолія Івченка в стоматологічний кабінет, де той мав прийом у лікаря Євгена Булавіна. Анатолій сказав, що я не пошкодую – там є що подивитися. Приймальня справді була обладнана в дусі лікарських закладів початку ХХ століття. На стіні висили копії з лікарських документів того часу: залікова книжка студента медичного факультету з підписом Омеляна Огоновського за той курс, який він викладав майбутнім лікарям; диплом про закінчення вищої освіти; оголошення. У шафці стояв медичний посуд тих часів. Меблі у цій почекальні були стилізовані під старовину. Відчувалося, що Євген закоханий у стародавній Львів, любить своє місто, цілеспрямовано збирає пам’ятки. На моє запитання, де все це можна дістати, він відповів: у антикварних крамницях, у букіністів.

Коли я з’явився на факультет, то зрозумів, що, мабуть, щось пропустив за вчора, бо тут нікого не було, якщо не рахувати Олега Богуславського, який прийшов відзначити відрядження. За програмою оголошувалося заключне пленарне засідання, але воно очевидно, пройшло теж учора. Була субота, на цей день планувалаося відвідання музею в Бригідках. Але ніхто не пояснював, на яку годину слід зібратися, скільки ймовірно протриває екскурсія.

Анатолій Івченко ще в перший день сказав:

– Ти приїздиш на короткий час і зникаєш на конференцію. Ми тебе навіть не бачимо. Заплануй свій час так, щоб ми сходили з Павлусем у «Штуку», посиділи трохи.

Павлусь – син Анатолія й Божени, другокласник, «Штука» – його улюблена кав’ярня, куди він любить запрошувати своїх друзів. Цю кав’ярню відкрив як її власник той самий лікар-стоматолог Євген Булавін, з яким я вже мав честь познайомитися.

Я пообіцяв, що звільнюся з конференції для походу в кав’ярню.

У 10.40 з’явилася Тетяна Хоменко й відзначила відрядження О. Богуславському. З ним я залишив факультет й телефоном домовився з Анатолієм зустрітися в місті.

Коли родина Анатолій, Божена й Павлусь приєдналися до мене в книгарні «Є», де я оглядав книжкові розсипи, раптом ожив мій телефон. Спочатку зателефонував Ігор Маркіянович Лубкович і сказав: де це я подівся, От вони з Ігорем Паславським хотіли попити зі мною кави. Я став пояснювати, що вчора був цілий день для того, щоб запросити мене й погодити план дій на сьогодні, а тепер я зв’язаний іншими зобов’язаннями. Через півгодини приблизно з такою ж пропозицією до мене звернувся Борис Потятиник. Шкода, довелося йому відповідати те ж саме.

Анатолій Івченко, Божена Антоняк і автор у кав’ярні “Штука”Кав’ярня «Штука» розташована на вулиці Котлярській 8. Це одна з спокійних й тихих вуличок за оперним театром. У будинку під номером 1 на цій вулиці в 1906 році мешкав класик єврейської літератури Шолом Алейхем. Він не міг не відвідувати цю кав’ярню, адже «Штука» міститься у відреставрованому приміщенні. Зала обладнана у дусі початку минулого століття. Старовинні меблі, шафи з посудом того часу. На стінах – виставка нотних друків початку ХХ століття. Затишна атмосфера сприяє розмовам.

З Анатолієм розмовляти завжди цікаво. Він один з не багатьох в Україні спеціалістів з серболужицької мови, автор численних словників з цієї мови, перекладних і тлумачних. Часто буває в Німеччині, Польщі, знає стан інформаційного розвитку цих країн.

У всьому світі література факту перебуває на піднесенні, говорить він. – У Німеччині немає від ХVІ століття жодного помітного історичного діяча, якому б не була присвячена біографічна книга. Те ж саме в Польщі. У нас гарна наукова біографія, написана з посиланням на джерела, але цікаво, захоплююче, швидше рідкість, ніж норма. Коли я буваю в Німеччині, то розумію, що ми ніяка не Європа. Це питання не географії, а психології, етики, способу мислення. Якщо видавець не виконує договірних зобов’язань перед автором, не сплачує йому гонорар, посилаючись на якісь свої, часто міфічні труднощі, то це вияв елементарної непорядності, попросту шахрайство. Але це норма нашого життя. От цим у першу чергу ми відрізняємося від Європи, а не виробництвом чогось.

Журналісти в західному світі – надзвичайно авторитетні особи, їм звикли вірити, вони репрезентують перед суспільством правду. Жанр репортажів дуже популярний саме як складник літератури факту. Польський журналіст Маріуш Щиґел – автор чотирьох книжок репортажів. Його книжка «Ґоттленд» (2006) перекладена десятьма мовами. Лише в Польщі автор отримав за неї п’ять премій. У нас ця книга вийшла в світ цього року в українському перекладі. У відділі культури «Газети Виборчої» працює Кшиштоф Варга, його книжка есеїв «Гуляш із Турула» здобула приз читацьких симпатій на літературному конкурсі «Nike». Так само щойно вийшов її український переклад. А хто з українських журналістів має книжки? Хто, взагалі, працює не на джинсу, а на книжку? І чи готове суспільство такі книжки споживати?

Анатолій проводжав мене до поїзда. Зі мною він передавав до Харкова ще по десять примірників кожної з книжок Марека Краєвського, видані в його видавництві «Урбіно». Він пишається тим, що його книжки продаються і в Харкові.

20 жовтня 2010 року.
м. Мерефа на Харківщині