Луганськ, Валентина Галич і публіцистика
І.Л. Михайлин
професор кафедри журналістики


Укрзалізниця пустила до Луганська з Харкова експрес — потяг № 179. Він доїжджає до однієї з двох столиць Донбасу за сім годин. Це довше, ніж до Києва, куди зараз можна дістатися з Харкова за 5 годин, але все одно дуже швидко. 14 листопада 2013 року я сів у цей потяг, приготувавшись їхати у вагоні з сидячими місцями, щось на зразок вже відомого «Інтерсіті+», але виявилося, що потяг складався із звичайних купейних вагонів, у яких кожний пасажир мав свою полицю (моя була верхня), але не мав ніяких засобів, щоб на ній прилягти — ані матраца, ані подушки, ані ковдри. Я примостився на пачці книжок, які віз із собою на подарунок кафедрі журналістики.

Усе купе половину дороги дрімало. Потім прокинулося. Чотири пасажири опинилися в замкнутому в просторі. Мій співподорожанин, який назвався Віктором Івановичем, почувши мою українську мову, раптом почав виплескувати свою ненависть до України та її титульної нації.

— Украинской язык — это же даже не язык, а какой-то собачий говор, — пояснював він подружній парі, яка сиділа внизу. — Вот в русском языке, в словаре Ожегова пятьдесят тысяч слов, а в украинском — только пять. Разве на таком языке можно говорить. Или что-то пристойное написать. Там у них есть одна поэтесса — Костенко. Правда, до неё был еще какай-то Франко.

Я терпляче послухав-послухав свого тимчасового співмешканця в купе і вирішив втрутитися в його просторікування.

— Є таке видання — «Словник української мови»… Воно нараховує одинадцять томів. У кожному томі вміщено не менше одинадцяти тисяч слів. Ви вмієте множити? Тож скажіть самі, скільки в українській мові слів.

— Этого не может быть. Вы все лжёте, — з переконливістю тьоті Моті з Курська запевнив він слухачів. Але ті більше хилялися на мій бік.

— А Ліна Костенко — дуже гарна поетка. Треба ж її знати. Хочете я почитаю її вірші? — сказав я, готуючись прочитати дещо з Ліниних поезій напам’ять.

— Не хочу!!! — загукав Віктор Іванович. — Я Вашего языка не понимаю… И вообще, что Вы за некультурный человек? Зашли в купе и даже не спросили, на каком языке с нами разговаривать.

— Не спитав, — відповів я, — бо я в себе вдома. А Ви тут — у гостях.

— Как это: в гостях? — його мало шляк не трапив, — Мы тут дома. Здесь все наше. Луганск — это не Украина. Вот я люблю белоруссов. Какой хороший, благодарный народ! И никто не говорит по-белорусски. А этот только вошел сразу со своим: «Добрий день». Нет, чтобы сказать, как все люди «Здравствуйте», надо же выпендриться…

Говорити з ним не було ніякої можливості, і я перейшов до іншого купе, де їхала насамоті студентка нашої харківської фармакадемії й конспектувала на столику «Історію України».

Я ж, навпаки, їхав в український Луганськ. І справді, у тому середовищі, де я був присутній, по-російському розмовляв тільки професор Олександр Петрович Короченський — декан факультету журналістики Бєлгородського державного університету (Росія). Але й він був україно-розуміючий. Для нього нічого не доводилося перекладати спеціально. Він був органічною частиною нашої конференції.

Луганськ зустрів мокрим снігом і квітучими усмішками Наталії Федотової (завідувачки кафедри журналістики Луганського національного університету імені Тараса Шевченка) і Світлани Безчотникової (декана філологічного факультету і завідувача кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету), яка приїхала на десять хвилин раніше.

Захід, на який ми прибули, був не звичайною конференцією. Тобто, вона мала глибоку наукову проблематику «Публіцистика в просторі соціальних комунікацій: проблеми теорії та історії», але головний її зміст полягав у тих словах, що йшли після заголовку: «присвячена 60-річчю професора В. М. Галич». Валентина Миколаївна з своїм чоловіком професором Олександром Андрійовичем Галичем з’явилася ще увечері в готелі, щоб пересвідчитися, що гості поселені добре й усе необхідне в них є.

Конференція розпочалася 15 листопада з реєстрації учасників і ранкового чаювання. Разом з цим відбувся перший захід конференції — «Презентація наукових і творчих здобутків кафедри журналістики», яку провела Наталя Федотова. Присутнім були продемонстровані не тільки видання книжок кафедри, але і її науковий часопис, методична література, макети журналів, виготовлені студентами під час написання магістерських робіт. До розповіді приєдналася й Валентина Миколаївна, розповідаючи про найбільш талановитих студентів, їхні творчі пошуки, майбутні долі в професійному просторі медіа-комунікацій.

Через півгодини учасників конференції запросили в Малу актову залу, де відбувся перегляд фільму «Енергія Світла: наукова школа професора Валентини Галич». У ньому була охоплена вся доля Валентини Миколаївни, її робота в Рівненському державному університеті, вивчення творчості Олеся Гончара, листування з ним, перехід до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, навчання в докторантурі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, захист докторської дисертації, створення кафедри журналістики, формування цілої наукової школи професора В. М. Галич. У фільмі звучали голоси ректора професора В. С. Курила, численних її учнів — викладачів кафедри журналістики. Дикторський текст читала Наталя Федотова.

Після закінчення фільму, який був зустрінутий бурхливими оплесками, розпочалася презентація наукових видань учасників конференції. Першою виступила сама Валентина Миколаївна Галич, розповівши про свої книжки, які вийшли до її ювілею. Спочатку йшлося про книжки в співавторстві: «Щоденники Олеся Гончара в парадигмі соціальних комунікацій і літературознавства», «Дискурс авторського редагування публіцистичного твору: творча лабораторія Олеся Гончара». Але з особливою любов’ю авторка розповіла про книжку вибраного «Щоб слово жило…». Я давно мріяв, щоб розкидані у різних малотиражних збірниках і часописах праці Валентини Миколаївни були зібрані під однією обкладинкою. І ось така книжка з’явилася.

Професор Микола Іванович Степаненко — ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка — презентував свої книжки «Думки вголос і про себе», «Літературна Полтавщина», добірку журналу «Рідний край», який його університет видає за його редакцією.

Професор Олександр Андрійович Галич презентував свою нову книжку «Документальна література та глобалізаційні процеси у світі».

Я розповів про привезені в подарунок кафедрі журналістики й Валентині Миколаївні книжки «Журналістська освіта і наука», «Навчально-виробнича практика з журналістики», «Науково-дослідна робота студента з журналістики», «Журналістика: словник-довідник», «Іван Перепеляк: літературний портрет».

Завершилися ця частина конференції привітаннями Валентини Миколаївни від ректорату університету. Ректор у цей день ще був відсутній в Луганську. З привітаннями виступив проректор професор Олександр Іванович Бабичев. Від колективу філологічного факультету вітала ювіляра професор Тетяна Степанівна Пінчук. Від імені Луганської обласної організації Національної спілки журналістів України з привітаннями виступив Олександр Григорович Панков.

Лише після цього розпочалося перше пленарне засідання. Автори доповідей були запрошені до президії. Першу доповідь виголосив Олександр Петрович Короченський. Він розповів про діяльність латиноамериканського публіциста Хосе Марті, який у час народження масової преси знайомив читачів іспаномовної Південної Америки з життям США, які вже тоді сприймалися як лідер не лише економічних, але й соціально-демократичних процесів у світі.

Я порозмовляв у кулуарах з Олександром Петровичем. Мене цікавило передусім питання про те, що йому вдалося написати нового за останній час. Він розповів про доволі невтішні речі: у них в університеті новий ректор, з колишніх військових, він оточив себе такими ж, як і сам, службистами, вони завалили деканати непотрібною паперовою роботою, намагаються запровадити систему поліцейського нагляду, військової дисципліни. Вільний час трапляється, на жаль, тільки в неділю, решту — поглинає адміністративна робота.

— Я все частіше замислююся, — сказав Олександр Петрович на закінчення цієї теми, — навіщо це мені. Маю на увазі посаду декана. Мене стримує тільки те, що цей ректор завтра призначить на моє місце когось із свого оточення і після цього не тільки мені, але й усьому колективу жити стане ще гірше.

Я поскаржився, що в Україні бізнес не український і домогтися від нього підтримки української культури неможливо.

— Так и российский бізнес не русский, — охоче підтримав цю тему Олександр Петрович.

Я здивувався від дивовижної подібності проблем наших культур. Особистісне спілкування дає значно більше, ніж медіа, у яких навряд чи прочитаєш про таке.

Поки читав свою доповідь О. П. Короченський, до конференції приєднався професор Володимир Володимирович Різун — директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, науковий консультант докторської дисертації Валентини Миколаївни Галич. Він і виголосив другу доповідь — «Публіцистична комунікація як вид соціальної взаємодії: перспектива розвитку і напрями досліджень».

За концепцією Володимира Володимировича виходило, що публіцистика — то не журналістика; журналістика вимагає об’єктивності, відсутності авторської репрезентації в створюваній картині дійсності, відсутності авторської оцінки зображеного життя. Зрештою, концепція не нова. Але я є її противником. Мені здається, що неправомірно й недоцільно звужувати журналістику лише до надання інформації про події.

Пригадалася лекція відомого журналіста Юрія Макарова, прочитана в нашому університеті кілька років тому, у якій він говорив, що світова журналістика, навпаки, надзвичайно суб’єктивна, її суб’єктивність вимірюється потребою захисту журналістом правди, демократії, соціальної справедливості, інтересів своєї національної держави. Він пропонував розумовий експеримент: уявіть, говорив він, що ви як журналіст висвітлюєте Нюрнберзький процес; за нормами сучасної журналістики ви повинні представити позицію фашистських катів, узяти у них інтерв’ю, розповісти, якими вони були чесними й принциповими, виконували накази, зберігали вірність присязі. Чи не абсурд?

На мій погляд, журналістикою є все, що передається каналами масової комунікації. Навіть тоді, а можливо, й особливо тоді, коли ці твори, подані окремо, не є ніякою журналістикою. Не є журналістикою роман «Біси» Федора Лостоєвського, але опублікований в журналі «Русский вестник», він перетворюється на журналістику, бо включається в контекст інформаційної політики часопису, корелюється відразу з його публіцистикою й літературною критикою — творами прямої інтелектуальної дії.

У кулуарах я поставив Володимиру Володимировичу два запитання. Перше: чи не можна все-таки зберегти публіцистику в межах журналістики, відвівши їй, певна річ, спеціальне місце, наприклад, говорити про інформаційну журналістику і про журналістику публіцистичну. Володимир Володимирович відповів, що не бачить смислу в такій концепції, яка не відповідала б природі журналістики. Тоді я запитав: де ж він бачить місце публіцистики, якщо вона опиняється поза журналістикою, і в якій спеціальності мають захищатися дисертації з теорії та історії публіцистики. Володимир Володимирович відповів, що дослідження з публіцистики мають захищатися зі спеціальності «Теорія та історія соціальних комунікацій», оскільки публіцистика — це окремий вид соціальних комунікацій, який у майбутньому, можливо, здобудеться на створення окремої спеціальності «Теорія та історія публіцистики». Я не встиг придумати й поставити третє запитання: «А що ж залишиться в журналістиці: тільки інформаційна діяльність у вигляді новинарних заміток і репортажів? Якщо винести за межі історії журналістики публіцистику, літературну критику, літературний склад часописів, то про що має писати ця наука: про хроніку, вміщувану в журналах і газетах, і більше ні про що?» У такій інтерпретації сама історія журналістики як науки втрачає зміст, бо новинарні повідомлення нікого не цікавлять не тільки через сто, а й уже через десять років. Цікавить саме суб’єктивна журналістика, історія ідей, історія людини, суспільного життя, світоглядна публіцистика, але то вже, виходить, не журналістика.

Завершила перше пленарне засідання доповідь професора Миколи Івановича Степаненка «Чорнобиль в аксіологічній парадигмі щоденникового дискурсу Олеся Гончара». Відомий дослідник творчості нашого архімайстра, зокрема його публіцистичної творчості, нарахував 64 місця в щоденниках Олеся Гончара, у яких номіновано Чорнобиль. Це створило підстави для написання поважного наукового дослідження, у якому йшлося про безперервне розширення семантичного поля й перетворення номена на цілий концепт. Спочатку, ще до аварії на АЕС, Чорнобиль використано у питомому для нього значенні назви населеного пункту. Потім відбувалося поступове розширення значення слова до включення в нього змісту біди, безгосподарності, культурної катастрофи України, знаку її поневоленого стану тощо.

Була оголошена перерва на каву. Я не встигав виступити в першій частині пленарного засідання, куди був віднесений програмою, і Валентина Миколаївна попросила дозволу перенести мою доповідь на другу його частину. Під час перерви й відбувалися розмови в кулуарах.

Після перерви ми знову зійшлися в Малій актовій залі. Розпочався захід, позначений у програмі конференції як «Презентація дев’ятого тому публіцистики Олеся Гончара, упорядкованого професором В. М. Галич». Власне йшлося не про дев’ятий том публіцистики, а про дев’ятий том зібрання творів Олеся Гончара, де репрезентовано його публіцистику.

Валентина Миколаївна розповіла про свою роботу над збиранням, упорядкуванням та коментуванням публіцистичних текстів Олеся Гончара, навела кілька промовистих цифр. Наприклад, повчально було почути, що робота упорядника для неї розпочалася з вступу до докторантури Інституту журналістики і відтоді тривала безперервно; що упорядник віднайшла тисячу текстів публіцистики Олеся Гончара; що дев’ятий том включатиме в себе дві книги, наразі вийшла тільки перша, робота над другою триває; що коментар до текстів Олеся Гончара, здійснений Валентиною Миколаївною у співавторстві з Олександром Андрійовичем займає понад сто сторінок у тексті тому.

Головними дійовими особами презентації були студенти. Вони показали кілька сцен, у яких звучало Гончарове слово. Їхня ідея полягала в тому, щоб надати дійству символічного змісту і водночас зробити цю символіку прозорою, пов’язаною із словом Олеся Гончара. І це їм цілком вдалося. Мені доводилося бачити різноманітні студентські дійства в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві й, певна річ, у Харкові. У Луганську вони зовсім особливі, позбавлені зарозумілості, сповнені гідності й розуміння кінцевої мети — необхідності з максимальною виразністю донести зміст повідомлення.

Ще зранку існувала домовленість, що на презентації виступлю і я. І от мене запросили до слова. Я сказав про три речі, які мені здавалися найбільш важливими. По-перше, видання творів Олеся Гончара — це проект Інститут літератури імені Т. Шевченка Національної академії наук України. Але Інститут переклав на плечі Валентини Миколаївни упорядкування тому публіцистики як найбільш складну з усіх боків роботу. По-друге, складність цієї роботи вимірюється тим, що публіцистичні тексти «старіють» швидше за художні й потребують ширшого коментування. Це й злякало працівників Інституту літератури, але не злякало Валентину Миколаївну. По-третє, звичайно, письменник цікавий для читача передусім своїм художнім доробком, але зрозуміти його як митця й людину поза його публіцистичними текстами неможливо, а відтак вони мають величезне значення для створення автентичної картини його творчості.

Розпочалося друге пленарне засідання. Я мав відкривати його. Слід сказати. що на відміну від інших конференцій, які проходять й мало не порожніх аудиторіях, де присутні тільки власне доповідачі та ще (не завжди) голови секцій, у Луганську зала вирувала студентами. Частина з них виходила, частина заходила, але зала завжди була наповнена десь на дві третини. Треба розуміти. що таке Луганський національний університет імені Тараса Шевченка! Мала актова зала в ньому — приблизно на чотириста–п’ятсот місць. Завершуючи виступ на презентації, я звернувся до студентів із закликом виховувати в собі академічну читацьку культуру, яка полягає в тому, щоб читати в книжках передмови й післямови, засвоювати тексти, користуючись коментарем; лише за таких обставин можна досягти глибинного розуміння прочитаного та його засвоєння для майбутнього використання.

Доповідь моя присвячувалася такому явищу, як робінзонада в сучасній українській публіцистиці. За чудесним збігом обставин я розглядав статтю Володимира Мартина «Самітник і гори, або Як утекти від благ цивілізації і почуватися цілком щасливим» («Дзеркало тижня», 8.11 2008), опубліковану рівно п’ять років тому точнісінько на день народження Валентини Миколаївни Галич.

Традиційно під робінзонадою розуміють твори про зіткнення людини з непідкореною природою, які закінчуються перемогою людини в цій боротьбі. Але в сучасній українській публіцистиці явище робінзонади активно трансформується — це вже твори про добровільну втечу людини від суспільства до природи унаслідок її, людини, втоми безрезультатно боротися за добро й справедливість. Розглянуто чотири причини розвитку публіцистичної робінзонади: екологічну, соціальну, морально-духовну та інформаційну.

У кулуарах було кілька відгуків на доповідь, зокрема від самої Валентини Миколаївни та від Миколи Івановича Степаненка. Обидва високо оцінили помічене мною явище журналістики й погодилися з його витлумаченням.

Доповідь «Мемуарно-публіцистичні записи Олександра Довженка: старе й нове» виголосив Олександр Андрійович Галич. Він розпочав з повідомлення, що лише цього року вперше в повному обсягові вийшли «Щоденникові записи» Олександра Довженка, бо саме 2013 рік його вдова Юлія Солнцева визначила як термін їх оприлюднення. У доповіді широко висвітлювалася проблематика щоденників, висвітлення в них оцінок подій та історичних осіб. Навіть у попередньому, неповному, варіанті щоденників було вміщено багато гірких істин, прозрінь.

Новим у щоденникових записах О. Довженка, — наголосив доповідач, — є публіцистичні тексти, які ніколи не могли б з’явитися друком раніше, у яких висловлене негативне ставлення до низки українських письменників, серед яких були й колишні його близькі друзі. У цьому сенсі можемо спостерігати разючу різницю між власне екзотеричною публіцистикою і езотеричною публіцистичною творчістю, до якої належать листи, щоденникові записи, записи в книгах музеїв, записні книжки письменників тощо. Навряд чи можна уявити, щоб О. Довженко публічно висловився негативно про, наприклад, Миколу Бажана, але в щоденникові це знаходить собі місце. Очевидно, тут зовсім іншим є рівень відвертості, відкритості авторських оцінок, який не може не зазнавати внутрішньої цензури в зовнішніх, призначених для негайної публікації текстах. Чим і цінні для нас такі жанри публіцистичної творчості, як епістолярій та щоденники.

Доповідь «Глобальні проблеми людства в сучасній прогностичній публіцистиці» професор Світлана Володимирівна Безчотникова присвятила аналізові авторської програми Володимира Познера. Зокрема були розглянуті передачі за участю професора Ігоря Бестужева-Лади та письменниці Тетяни Толстої. Аналіз привів доповідачку до висновків: у публіцистиці поєднуються раціональні та ірраціональні дискурси в осмисленні теми майбутнього, що виражається в сполученні реального знання та містичних передбачень; наука та мистецтво використовують публіцистику для репрезентації можливого розвитку подій у майбутньому; бінарні опозиції глобальне — національне, свій — чужий утворюють внутрішній простір для моделювання майбутнього; телевізійний простір є місцем візуалізації як авторських ідей, так і авторської особистості; майбутнє репрезентується з використанням методів аналогії, метафори, екстраполяції та ін.

Завершав друге пленарне засідання доцент кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, директор видавничого центру «Просвіта» Василь Йосипович Клінчак, який виголосив доповідь «Внесок видань видавничого центру „Просвіта” у формування національного інтелектуалізму української публіцистики». Він, зокрема, наголосив на історії свого видавництва, з гордістю відзначивши, що біля джерел його стоїть публіцистична книжка Євгена Гуцала «Ментальність орди». Далі визначну роль серед книжок видавництва відіграли праці Анатолія Погрібного, Сергія Жижка, Павла Мовчана, видання класики публіцистики, зокрема книжка Сергія Єфремова «Радівська публіцистика».

Гості все прибували. За час роботи другого пленарного засідання в залі з’явилися професор Олена Євгеніївна Бондарева — директор Гуманітарного інституту Київського педагогічного університету імені Бориса Грінченка — та професор Ярослав Вікторович Козачок — завідувач кафедри журналістики, проректор Національного авіаційного університету. Наприкінці вони виступили з привітальним словом.

Але й після цього пленарне засідання не могло закінчитися, бо вітати Валентину Миколаївну прибули студенти університету мистецтв. Вони проспівали кілька зворушливих пісень.

На цьому друге пленарне засідання закінчилося. Попереду була святкова вечеря. Учасники конференції спустилися в їдальню, де був накритий стіл для святкування, а студенти з нетерпінням чекали можливості показати своє мистецтво. Перший говорив Володимир Володимирович Різун, згадавши сумлінність своєї учениці в докторантурі Інституту журналістики. Естафету підхопив Микола Іванович Степаненко, розповівши про участь Валентини Миколаївни в студіях над творчістю Олеся Гончара. У перервах між тостами студенти виконували художні номери — співали й танцювали. Майстер своєї справи Володимир Володимирович Різун забирав у виступальників мікрофон і проводив з ними інтерв’ю. Так учасники конференції дістали мінімальну інформацію про навчання студентів, їх участь у самодіяльності, у практичній журналістиці, довідалися про їх розпорядок дня, методи поєднання навчання з працею та мистецькими захопленнями. Студентам було приємно, що ними цікавляться. Вони охоче відповідали на запитання. До їх характеристики долучалася раз у раз Валентина Миколаївна. Було видно, що робить вона це з охотою, добре знає своїх студентів, може додати істотні подробиці до вже поданої ними про себе інформації. Присутні отримали майстер-клас від професора В. В. Різуна.

Мені так само захотілося взяти участь у цьому мистецькому святі і я попросив Наталю Федотову, яка головувала, надати мені слово для третього тосту. Узявши мікрофон, я прочитав вірш Лесі Степовички «Літні люди» й завершив своє слово побажанням для жінок завжди бути коханими.

Далі виступали з привітаннями Олександр Короченський (Бєлгород, Росія), Олена Бондарева та Ярослав Козачок (Київ), Володимир Садівничий та Олена Сушко (Суми), Андрій Близнюк (Житомир), Валентина Мороз та Ірина Цюп’як (Дніпропетровськ), Володимир Гвоздєв (Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Луганськ). Між виголошуваними тостами Наталя Федотова зачитувала письмові привітання від тих учасників конференції, які подали заявки, але не змогли приїхати в цей час до Луганська. А таких так само було немало. З величезним інтересом присутні слухали тост Олександра Андрійовича Галича. Насамкінець говорила Валентина Миколаївна.

Усе це дійство завершилося біля семи годин вечора. До футбольного матчу «Україна — Франція» залишалося ще багато часу. Микола Іванович Степаненко все поривався оглядати місцеві пам’ятки архітектури. Усі мої спроби запевнити його, що як такі вони в Луганську відсутні, успіху не мали. Мені довелося здатися, і ми пішли на вечірню (майже нічну) прогулянку. Ми вийшли на Оборонний проспект. Місто було погано освітлене. Дмухав степовий пронизливий вітер. Не пройшовши і п’яти кілометрів, ми вирішили повертатися.

На наступний день для учасників конференції планувалася екскурсія до Обласного музею «Молода гвардія» (м. Краснодон). Для мене це була несподіванка, бо я знав про попередні плани везти конференцію в музей Бориса Грінченка в Олексіївку. Микола Іванович нагадав, що він нещодавно став лауреатом премії імені Бориса Грінченка, і дуже хотів би побувати в його музеї. Він сам запропонував мені місце в своїй машині, якою він прибув на конференцію, адже все одно шлях з Луганська в Полтаву лежав через Харків. Я запрошення прийняв.

Але ще увечері стало відомо, що учасників конференції на наступний день вранці зможе прийняти ректор професор Віталій Семенович Курило, який уночі повертається із закордонного відрядження. Тут же за столом ми обговорили план майбутньої зустрічі. За присутності професора В. В. Різуна ситуація розв’язувалася просто: ми передали йому лідерські функції й місію сформулювати загальні ідеї в журналістській освіті.

На наступний день прийняття відбулося. Конференцію репрезентували професори В. В. Різун, М. І. Степаненко і я. Були присутні при розмові Валентина Миколаївна й Наталя Федотова. Володимир Володимирович подякував Віталію Семеновичу за увагу до спеціальностей напрямку «Журналістика та інформація», за підтримку Валентини Миколаївни Галич, яка взяла на себе адміністративні та академічні труднощі в справі відкриття нових спеціальностей та підготовки кадрів для них. Але треба рухатися далі, — вів нитку розмови Володимир Володимирович, — створювати факультет. Для цього можна використати наявні в університеті спеціальності з документознавства, соціальної інформатики. Ректор не погодився з тим, що для нового факультету треба забирати якісь спеціальності в інших факультетів, які вони відкривали для себе. Він висловив готовність до створення нового факультету, але не відразу, на його думку, поки що бракує належної кількості кадрів вищої кваліфікації.

Прийняття було коротким, але ефективним. Мені здалося, що сторони зрозуміли одна одну. Валентина Миколаївна, коли ми вийшли, ще затрималася в ректора. Ми одяглися й спустилися вниз, коли вона вийшла з приймальні. Вона мала вигляд щасливої людини. Володимир Володимирович так само не захотів їхати в музей Молодої гвардії, але виявив бажання поїхати з ними в Олексіївку.

По дорозі ми заїхали в Святотроїцький храм Української православної церкви Київського патріархату. Цей красень стоїть на околиці міста, приваблюючи погляди мешканців одноманітних одноповерхових забудов. Нас зустріли отець Анатолій і епіскоп Луганський.

В Олексіївці ми застали в музеї дві екскурсії. Це були школярі. Я поцікавився, звідки вони. Гарною українською мовою мені відповіли: «З Луганської школи № 37». Я сфотографував Миколу Івановича біля пам’ятника Борисові Грінченкові, а також за партою в його школі. Для людини. яка вперше сюди потрапляє, екскурсія дає багато знань про родину Алчевських та про родину Грінченків. Я не вперше в цьому музеї, але завжди з трепетом ставлюся до історії, виставлених на огляд документів. Для нас екскурсію натхненно провела директор музею Надія Володимирівна Павленко. Нашу вдячність я відобразив у записі в книзі музею, яку підписали всі її учасники. Десь о першій годині ми залишили музей. Володимир Володимирович повертався до Луганська, а Микола Іванович і я продовжили поїздку за маршрутом Луганськ — Харків — Полтава.