Луганськ
як регіон і центр вивчення регіональної журналістики
І.Л. Михайлин
професор кафедри журналістики

проф. І.Л. Михайлин Якщо я знову скажу про молодість нашої науки – журналістикознавства у широкому розумінні, – то можливо, нарешті, нікого не здивую. Для мене це ідея не нова, я часто звертаюся до неї й озвучую в різних ситуаціях. Відтак, хотілося б, щоб вона вже була відома читачам. Через молодість нашої науки, на мій погляд, недостатньо засвоєним залишається факт, що регіональний статус журналістики – у багатьох країнах це не ознака провінційності, «катрагена якої, за Юрієм Шерехом, має бути зруйнована» (див. його есей «Над озером. Баварія», 1948), а природний стан її розвитку й функціонування. Виняток становлять суворо централізовані держави, унітарні, або й навіть то-талітарні.

Уся історія російської журналістики складається сьогодні з історії петербурзький і московських газет і журналів. Лише у 1980-х роках несміливо науковці Ростовського (над Доном) університету заклали традицію вивчення російської провінційної журналістики. Здається, ці дослідження тривають і сьогодні, але не так потужно, як центральної преси, з ініціативи лише цього навчального закладу. Перебуваючи й досі в полі культурного й наукового тяжіння Росії, ми думаємо, що такий стан (панівне домінування центральної преси над провінційною) є нормативним. Але це далеко не так.

Знову повернуся до молодості нашої науки: у нас створено багато (принаймні достатньо) підручників і навчальних посібників із зарубіжної літератури, де за країнами й літературними епохами викладена їх історія, є видання класики в перекладі доступними нам українською й росій-ською мовами, є хрестоматії й антології. І в нас немає аналогічних підручників із зарубіжної журналістики, де б так само викладалася їх історія за країнами й інформаційними епохами. Зовсім неможливо говорити про переклади класики журналістики й публіцистики, створення антологій і хрестоматій. Це питання навіть не поставлене в українському журналістикознавстві, а кафедри міжнародної журналістики у наших провідних університетах обрали полегшений варіант витлумачення самого поняття – «зарубіжна журналістика». Вони під ним розуміють не журналістику зарубіжних країн, а українську еміграційну (діаспорну) журналістику в зарубіжних країнах.

Тимчасом, якщо ми зазирнемо в історії польської журналістики, то побачимо відсутність панівної репрезентації центральної преси на шкоду регіональній, навпаки там уже утвердилася думка про потребу вивчати окремо польську пресу в Галичині, на Познанщині, у Великопольщі і т. д. Те ж саме ми можемо бачити в Німеччині. Складена в одну державу з федеративних земель Німеччина й досі залишається країною з дуже сильною регіональною структурою журналістики, про що свідчить провідне становище в ній не берлінських газет і журналів, а «Франкфуртер альгемайне цайтунг» та інших подібних видань.

Якщо під цим кутом зору поглянути на Україну, то доведеться визнати, що й вона складена з частин, які перед тим досить довго перебували в складі різних держав, а відтак регіональна засада існування журналістики мусить бути в нас істотним чинником її історичного буття та розвитку. Чого тільки не доводиться вивчати історикові української журналістики: і її харківський період на початку ХІХ століття, і петербурзьку «Основу», і «Черниговский листок», і львівський період її розвитку в другій половині ХІХ століття, активізацію української преси в Києві на початку ХХ століття і т. д. Тож цілком логічно вивчати українську журналістику на засадах регіонального підходу й ме-тодології.

Очевидно, усім цим пояснюється те, що два університети України заявили на 2008 рік проведення конференцій з проблем розвитку регіональної журналістики: Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка – «Регіональні ЗМІ України: історія, стан та перспективи розвитку» (20–21березня) і Кам’янець-Подільський національний університет – «Актуальні проблеми регіональної журналістики в Україні» (9–10 жовтня).

Побувати в луганську було так багато причин!.. По-перше, це сусідній з Харковом обласний центр, який теж належить до Слобожанщини, декларуючи це проведенням від 2003 року щорічних міжнародних конференцій «Слобожанщина: літературний вимір». По-друге, глибоко симпатичні люди репрезентують найвищий рівень науки в Луганському педагогічному університеті імені Тараса Шевченка: професори Олександр Андрійович Галич і Валентина Миколаївна Галич. Між нашими університетами і нами особисто вже встановилися ділові партнерські стосунки. Олександр Андрійович був першим опонентом при захисті дисертації моєї учениці Т. П. Гажі (2006), а потім не-одноразово бував у Харкові на захистах уже своїх учнів у нашій спеціалізованій ученій раді, головувати в якій мені довелося в каденції від 2007 року. На книжку В. М. Галич «Олесь Гончар – журналіст, публіцист редактор: еволюція творчої майстерності» (К., 2004) я написав рецензію і опублікував її в журналі «Українське журналістикознавство» (2004, вип. 5); після чого наша кафедра журналістики була призначена провідною установою при захисті докторської дисертації В. М. Галич. Іншими словами, я відчув обов’язок побувати на конференції в Луганську.

Пасажирський потяг № 605 «Суми–Луганськ» прибував до Луганська о 10 годині 5 хвилин. Приїздити ним у день початку конференції, знаючи, що я маю виступати саме о десятій годині на пленарному засідання, було неможливо. Я приїхав на день раніше, 19 березня. На вокзалі мене зустріла викладач кафедри журналістики і видавничої справи Олена Довженко, яка тільки-но в грудня 2007 року захистила кандидатську дисертацію а нашій спеціалізованій ученій раді. З нею був її тато Володимир Порфирович, який сказав, що щойно приїхав з Києва і затримався, щоб підвезти мене до університетського готелю. Ми були на місці через 10–15 хвилин. Працюючи на високій посаді в проектному інституті з шахтобудівництва, він непогано знає науковий Луганськ, зокрема розповів, що колишній машинобудівний інститут, а нині Східноукраїнський національний університет імені В. Даля, ще з радянських часів вважався найбільший вищим навчальним закладом України з 33 тисячами студентів. Для порівняння: у Сорбонні на початку 1980-х років навчалося понад 70 тис., у Московському – 40 тис. студентів. Зараз у СУНУ імені В. Даля. існує й факультет журналістики. Щоправда, сумно сказати, я не бачив на конференції В ЛНПУ жодного викладача чи хоча б студента з сусіднього університету.

У мене було трохи часу, щоб розкласти речі й відпочити з дороги. О 13.50 розпочиналися заняття другої зміни, у яку навчався філологічний факультет (вічна, хронічна наша нестача аудиторного фонду), і я мав читати лекцію для студентів спеціальності «журналістика». Я сам попросив дозволу у Валентини Миколаївни Галич – завідувача кафедри журналістики й видавничої справи – таку лекцію прочитати. По-перше, треба було виправдати свій приїзд на цілий день раніше (хто не знає, що то прийняти конференцію в себе вдома, приділити увагу гостям!?), виявити вдячність до гарного прийняття. По-друге, кортіло й самому подивитися на студентів сусіднього університету: які вони?

проф. І.Л. Михайлин й Валентина Миколаївна Галич Лекцію я назвав «Роль університетів у розвитку журналістики й журналістської освіти». Розпочала лекцію Валентина Миколаївна Галич, відрекомендувавши мене студентам. Я розповів про дисципліну «Журналістська освіта і наука», яку ми запровадили в магістратурі, про її завдання, предмет, логіку розгортання тематичних блоків. Потім перейшов безпосередньо до викладу матеріалу й окреслення колізії «журналістика – освіта». Не описуватиму наукового сюжету лекції, бо з її думками я знайомив наукову спільноту на наукових конференціях минулого року і в своїх публіка-ціях. Цікавих можу відіслати до електронної версії підручника «Журналістська освіта і наука» на сайті нашої кафедри.

проф. І.Л. Михайлин На лекції були присутні не менше ста студентів, Валентина Миколаївна з повним складом своєї кафедри, включаючи й аспірантів. Аудиторія була замовлена велика, розташована амфітеатром, мені довелося вперше дивитися на студентів знизу вгору, вони нависали наді мною як небожителі над звичайною людиною. Я в таких аудиторіях у нашому університеті лекцій не читаю. Це була перша незвична річ для мене. Друга полягала в тому, що лекція мала регламент одну годину двадцять хвилин без перерви. Я знаю, що деякі університети вдаються до такого режиму роботи. І хоча така лекція всього на десять хвилин коротша, ніж канонічна пара в нашому університеті, виявилося в кінці, що я недостатньо адаптувався до нових умов і залишив обмаль часу для запитань і відповідей. Найбільше дошкуляла третя обставина: двері в аудиторії зачинялися з гучним скрипом. Якусь мить я пошкодував, що не маю в кишені слоїка з машинним маслом.

Студенти очевидно не всі знали про переведення занять, запізнювалися. Перші чверть години я мусив працювати в екстремальних умовах, перечікувати скрип дверей. Надалі потік студентів припинився, вони всі зійшлися і я відчув плавність руху думки й мови. Я люблю використовувати дошку, писати на ній дати й ключові слова, малювати схеми. У цій аудиторії дошка була, але дуже забруднена, а ганчірка сухою. Схоже, нею х тиждень не користувалися. Але з допомогою викладачів я подолав ці труднощі.

Шкодую, що на запитання залишив лише п’ять хвилин. Я встиг відповісти на два запитання. Перше: до якого типу журналістики з названих мною раніше я міг би віднести українську? Відповідаючи, я сказав, що власне говорив не про типи журналістики, а про типи походження журналістики. Мені довелося повернутися до цієї теми, коротко викласти «чотири теорії преси» і доповнення до неї, розповісти про журналістику розвитку, адже саме цьому типові відповідає сучасна українська журналістика. Думаю, що мене зрозуміли.

Друге питання, очевидно, було домашньою заготовкою, але гарною: як я оцінюю створення нового освітнього напрямку для журналістики. Я сказав, що освітянська журналістська спільнота боролася за це добрих десять років; у цілому це відповідає завданням розвитку журналістської освіти; але в цій новій ситуації важливо зберегти все краще, що було напрацьовано в філологічній інтерпретації журналістики, оскільки вона була, є і буде пов’язана із створенням текстів, а журналістикознавство – з їх вивченням.

Звичайно, лекцію хвалили, інакше й не могло бути з мотивів гостинності, але я внутрішньо відчував, що виклався неповно, особливо в аспекті артистичному. Адже лекція – то творчість не тільки наукова, але й театральна: режисерська й акторська. Нехай мені пробачать за таку інтерпретацію ті, хто думає інакше.

Вечір у родині мого двоюрідного брата Бориса Борисовича Сазонова Вечір я провів у родині мого двоюрідного брата (наші мами – рідні сестри) – Бориса Борисовича Сазонова, який працює начальником служби інформаційної безпеки в Луганській філії одного з провідних українських банків. Він забрав мене від центрального входу в педуніверситет прямо з рук Валентини Миколаївни, їхали ми містом хвилин двадцять до їхнього дому. Борис і його дружина Люда мають донечку Анну, яка вчиться в четвертому класі. Дівчинки саме дома не було, вона лікувалася в санаторії десь під Євпаторією за безкоштовною путівкою. Але прикметні тут такі речі: вчиться вона в українському класі, добре говорить по-українськи (ми розмовляли по телефону), батьки передплачують їй українські дитячі часописи, вона вчиться в музичній школі за класом флейти, виступає в концертах в українському строї, у домі багато її фотографій. Але самі батьки по-українськи й не говорять. Ми не бачилися давно, хоча дитинство провели разом. У готель мене не відпустили, вклавши спати в кімнаті дочки. Уранці ми разом з Борисом поїхали на роботу: він у банк, а я на конференцію.

Пленерне засідання розпочалося о десятій годині в конференц-залі. Відкривала його Валентина Миколаївна Галич, яка промовляла після невеличкого слова проректора, розповівши, що їх педуніверситет заснований у 1921 році, найстаріший вищий навчальний заклад Донбасу. Вона й головувала на засіданні. Кидалася в очі відсутність на цій події, яка мала б розумітися як видатна на факультеті, відсутність не тільки представників факультету журналістики сусіднього Східноукраїнського національного університету імені В. Даля, але й професорів та завідувачів інших кафедри свого ж Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, як-от: відомого мені В. Д. Ужченка та ін. Людині властиво мислити стереотипами свого простору: для Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна у випадку проведення конференцій на філологічному факультеті є суворо обов’язковою участь усіх кафедр, незалежно від тематики конференції. А відвідання пленарного засідання, на якому звучать доповіді провідних учених, розглядається як священний моральний обов’язок і норма наукової комунікації. Тут було все навпаки: конференція ніби була відокремлена від факультету новим (не філологічним) статусом спеціальності; ніби з офіційного обов’язку на ній була присутня декан професор Тетяна Степанівна Пінчук, якій мене відрекомендували ще напередодні.

Я виступав першим на пленарному засіданні і прочитав доповідь «Степан Кость як дослідник історії регіональної журналістики», наголосивши на моральному змісті свого викладу. Адже пошана до колег, зробленого ними, написаних праць – основа наукового співжиття. Проте сьогодні (чого приховувати?) чи читаємо ми праці один одного, чи рецензуємо їх у своїх наукових часописах? На мій погляд, існує певний вакуум у науковій комунікації серед тих, хто цю ж комунікацію мусить вивчати. І якщо один герой із знакового для 1960-х років художнього фільму «Доживемо до понеділка» пропонував формулу «Щастя – це коли тебе розуміють», то в сучасну епоху воно може бути трансформоване так: «Щастя – це коли тебе прочитають», бо процес прочитання мусить передувати процесові розуміння.

Я не в усьому погоджуюся з Степаном Андрійовичем Костем (це завідувач кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка), дискутую з ним з метою пошуку істини, але не можна замовчати чотири томи його досліджень з історії західноукраїнської журналістики першої половини ХХ століття. Його книжки – вагомий здобуток, надбання українського журналістикознавства. Про це я говорив у своїй доповіді.

На традиційну для себе тему журналістського професіоналізму прочитав доповідь професор Львівського національного університету імені Івана Франка Василь Васильович Лизанчук. Він послідовний репрезентант публіцистичної журналістики, спрямованої на захист українського інформаційного простору від подальшого поросійщення, яке триває, на виховання в українському журналістові патріота свого народу й своєї держави. Йому болить, що в силу застосування фінансових важелів, антиукраїнські сили домагаються викривлення інформаційного образу сучасності. У такому витлумаченні журналістської професії ми з ним цілковиті однодумці.

Професор Класичного приватного університету (м. Запоріжжя) Зіновій Васильович Партико доповідав теж традиційну для себе тему едитології. Вона була фрагментом ширшої полеміки, яка ведеться в колах фахівців з видавничої справи і редагування, і могла бути оцінена лише в контексті цієї полеміки.

На жаль, ці два професори використали левину частку регламенту, відведеного на пленарне засідання, на двох одну годину. Я теж не вклався в класичні п’ятнадцять хвилин і насправді доповідав сімнадцять. Якщо додати до цього виступи тих, хто відкривав конференцію, то стане ясно, що для заключних виступів на пленарному засідання часу лишалося обмаль.

Доктора філологічних наук професора Олександра Михайловича Холода з Кривого Рога я бачив уперше. Він оголосив тему виступу «Регіональні ЗМІ та політична „зафарбованість” журналістів», але не встиг розгорнути її. Зауважу при цій нагоді, що доповідачі, які з’їжджаються на журналістські конференції традиційно опиняються в таких умовах, що їм пропонують озвучити скорочений варіант їхньої доповіді. Це становить 5-7-10 хвилин у залежності від обставин. Отут уже потрібне непересічне вміння (мистецтво) на ходу перебудовуватися, скорочувати приклади й аргументацію, ущільнювати сюжет. Неодноразово доводилося з подивом спостерігати, як представники медіа-студій з честю виходили з цього становища, доповідали стисло і змістовно, в межах відведеного головами секцій регламенту унаслідок чого ще й залишалося кілька хвилин на запитання й обговорення сказаного й почутого.

Мистецтво перебудовуватися на ходу продемонструвала запрошена до виступу доктор Елеонора Георгіївна Шестакова (Донецький національний університет), яка не була заявлена в програму пленарного засідання, але можливість виступу для якої була знайдена. Її доповідь «Регіональна розважальна преса в контексті провідних теорій інформаційного суспільства» була сповнена уболіванням за «звичайну людину», якій у просторі повсякденності хочеться розважатися. Журналістика не мусить повертатися спиною до цієї звичайної людини, бо вона становить у всіх суспільствах мовчазну більшість. Зрештою, журналісти мусять зрозуміти, що працюють для цієї людини.

Пленарне засідання завершилося о 12 год.; після чого конференцію запросили в малу актову залу для презентації літературно-публіцистичного альманаху «Соняшник». Студенти чекали з нетерпінням гостей і хвилювалися так, що найкращий з них, вийшовши читати вступного вірша і... збився з тексту. «Соняшник» виходить коштом університету. Слід при цій нагоді відзначити, що в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка відкрито майже весь спектр філологічних спеціальностей з фольклористикою і літературною творчістю включно. Студенти цієї останньої спеціальності й заповнили сторінки альманаху, хоча й журналістів не бракувало.

Презентація літературно-публіцистичного альманаху «Соняшник» У сценарії, за яким розгорталося дійство, відчувалася осмисленість, доцільність фрагментів, які складали художню цілісність. Згадалися неодноразово бачені студентські виступи в Києві, в Інституті журналістики, під час щорічних святкувань «Журналістської весни», де важко було добрати, що ж студенти хотіли сказати чи показати зі сцени; ні окремі номери, ні цілісність не містила в собі достатньої для прочитання й розуміння семантики. Я, як і представники всіх регіональних кафедр і факультетів, спершу дивився знизу вгору на флагман української освітньої журналістики, але після кількох розчарувань просто припинив залишатися на ці «Журналістські весни», обмежуючи своє перебування в Інституті науковими цілями.

В Луганську все було навпаки. Студентський виступ, з мотивом соняшника, який зростає квіткою, плодоносить, годує бджіл, прикрашає краєвиди, був розгорнутий у прозорій символіці. Чого варта була тільки емблема з Україною в центрі в сердечками на місці пелюсток. Танок дівчат, убраний в різні кольори, символізував веселку. Силою таланту віяло від молодих студентських слів.

Я висловив Валентині Миколаївні все ж одне спостереження: наявність трьох змістових рядів, які потребували уваги реципієнта: слова читця, танцю під музику за його спиною і одночасно демонстрованого на екран, розташований з лівого боку від глядачів. фільму – розпорошувало увагу й не давало можливості зосередитися на тому, задля чого ми зібралися в зал, – на поетичному слові. Думається, що тут спрацювала дитяча хвороба спокуси скористатися усіма технічними можливостя-ми, без розуміння того, що справжнє мистецтво потребує ощадливості – у слові, у зображальних засобах, у музичному супроводі.

Після невеличкого обіду розпочалася робота секцій. Я був призначений керувати секцією «Актуальні проблеми журналістикознавства». Від 13.30 до 16.00 на моїй секції були прочитані 10 доповідей. В аудиторії вперше за тривалу історію моєї участі в конференціях сиділо, крім доповідачів, біля сорока студентів. На мою секцію виявив бажання прийти й професор В. В. Лизанчук, але невдовзі він змушений був залишити нас – його запросили виступити на телебаченні з нагоди журналістської конференції. Усі доповідачі були вислухані з увагою, їм були поставлені питання з приводу оголошених наукових доповідей, висловлені міркування з приводу дальшої роботи.

Особливою зрілістю відзначалися доповіді кандидатів наук доцентів Марії Бутиріної (Дніпропетровськ) «Стереотипні репрезентації образу науки в ЗМІ», Людмили Пономаренко (Запоріжжя) «Вплив Біблії на мову сучасних друкованих ЗМК», Олени Кулінич (Луганськ) «Засоби увиразнення заголовків у сучасних друкованих ЗМІ».

І все ж з особливим інтересом аудиторія слухала доповідь Геннадія Сенкевича «Міська газета: контент-аналіз соціальної спрямованості». Для мене він був особливо цікавий, оскільки я щойно прочитав в «Журналісті України» (2008, № 2) змістовну розповідь цього редактора газети «Здесь живем» (м. Енергодар Запорізької області) і одночасно аспіранта Класичного приватного університету про участь журналістів у судових розглядах у справах, пов’язаних з пресою.

Геннадій Анатолійович – журналіст з великим досвідом роботи, який і дозволив йому стати редактором. Одночасно він переконався в необхідності подальшої освіти і прийшов в аспірантуру авторитетного університету. У доповіді він розповів про найголовніше – практичний досвід роботи з висвітлення соціальної проблематики й конкретної участі журналістів у розв’язанні проблем читачів. Тільки так, переконаний Г. Сенкевич, можна завоювати читацьку аудиторію. У конкурентній боротьбі переможе та газета, яка реально буде вчити читача виживати в наших складних умовах, ставитиме на його захист.

Після завершення секційних засідань розпочалася дружня вечеря. Мене попросили головувати на ній. Я надав слово усім присутнім, незалежно від їх академічного статусу. А втім, кількість гостей не-впинно скорочувалася, вони роз’їздилися.

На наступний день, 21 березня 2008 року, учасники конференції, які ще не роз’їхалися по домівках, зібралися о 9.30 на кафедрі журналістики. Після швидкої кави ми рушили по безкінечних коридорах університету в геологічний музей. Екскурсію проводив його директор Ігор Галата, з любов’ю розповідаючи про мільйоннорічну історію формування кам’яного вугілля, історію геологічних розвідок Донбасу. Однак, я відзначив, що як тільки доводилося відходити від каміння до людей, знань йому бракувало. Я люблю зазвичай бесідувати з екскурсоводами, але тут замовк, щоб не завдавати йому своїми розпитуваннями незручностей. На цю екскурсію ми мали годину. Як я довідався потім, це не єдиний музей, який має університет. Але решту за погодженням з Валентиною Миколаївною відклали до майбутніх конференцій.

Нас чекала Михайлівка... Так сьогодні називається село, у складі якого опинилася колишня Олексіївка, місце, де розквітнув педагогічний талант Бориса Грінченка. Тут, у маєтку родини Алчевських, розміщалася школа, куди Христина Данилівна 1887 року запросила викладати молодого українського письменника. Тут писав він свої романи, статті та вірші, які друкувалися у Львові в журналі «Зоря», в Чернівцях у газеті «Буковина». Фотографуємося напам’ять разом з Борисом Грінченком і на сходах його школи.

Екскурсія до Михайлівки Екскурсію проводила Надія Володимирівна Павленко – директор музею. З любов’ю розповідала вона про побут родини Грінченків в Олексіївці, взаємини з учнями та їхніми батьками. Музей зроблений із смаком, водночас відчувався брак ексклюзивних експонатів. Я сказав Надії Володимирівні, що колись купив у букіністичній крамниці Харкова прижиттєву книжку віршів Бориса Дмитровича і міг би подарувати її музею. Вона тільки зітхнула тяжко й відповіла, що не я перший обіцяю надати експонати для музею, але найчастіше такі обіцянки не виконуються. Забігаючи наперед відзначу, що, повернувшись додому в суботу, у понеділок 24 березня, я вже відіслав рекомендованим листом книжку Василя Чайченка (це псевдонім Б. Грінченка) в його музей.

Співробітництво учителя з власницею маєтку припинилося в 1894 році. Б. Грінченко знайшов для себе місце в Чернігівському земстві, перебрався ближче до Києва. Екскурсовод обережно говорила про розбіжності в педагогічних поглядах Бориса Грінченка і Христі Данилівни Алчевської. Але мені здається, що я знаю справжню причину їх розриву. У «Листах з України Наддніпрянської», опублікованих у газеті «Буковина» ще в 1892 р., Б. Грінченко висловив різке засудження просвітницької діяльності Христі Данилівни, вважаючи, що не будучи українською за змістом і формою, така освіта сприяла поросійщенню українського народу, а отже, не містила в собі й позитивного зерна. Думаю, що Грінченко розумів: засуджувати людину й працювати в створеній нею школі, тобто отримувати від неї гроші – річ, несумісна з поняттями моралі. Тому й покинув Олексіївку.

Музей містить багато матеріалів не тільки про родину Грінченків, але й Алчевських. У цьому музеї я дозволяв собі доповнювати екскурсовода цікавими деталями. Приємно було посидіти за партою в школі Б. Грінченка і залишити разом з професором В. В. Лизанчуком запис у книзі музею. Василь Васильович виявився цікавим співрозмовником і дуже зручним у комунікації приємним чоловіком. Про що б ми з ним не починали розмову, виявлялося, що ми однаково розуміємо багато речей у вихованні журналіста, розвитку освіти, становищі української мови, держави, культури.

Екскурсія до Михайлівки Наші потяги відходили майже одночасно, після п’ятої години вечора. Зворушила глибоко Валентина Миколаївна своєї турботою про гостей. Знаючи, що кожного з нас чекає далека дорога, вона принесла нам у каструльці щойно зварений суп. Спасибі вам, Валентино Миколаївно! З іншого ж боку, дивлюся на цю ситуацію і думаю: такими й повинні бути стосунки між науковцями, викладачами вищої школи, – сердечними, сповненими поваги одне до одного, прагнення допомогти.

Мене й Василя Васильовича проводжала на вокзал уся родина Галичів: до подружжя приєднався ще й син Артем, який сидів за кермом автомобіля. Я прибув Харків о шостій ранку, невдовзі був удома, а в дев’ять годив виїхав в Мереф’янську школу № 6 на конференцію «Історія міста Мерефи», на відкритті якої мене попросили виступити.

28 березня 2008 року.