Під зорями балканськими,
або ж «Хороша страна Болгария…»
Ю.І. Кохан
доцент кафедри української мови

Ю.І. Кохан – автор нотаток подорожнього Наприкінці травня філологів традиційно охоплює, як писав класик, “беспокойство, охота к перемене мест”. Оце саме бажання до переміни місць, а також запрошення взяти участь у конференції привело мене до міста ВеликоТирново в Болгарії, де в тамтешньому університеті імені Святих Кирила та Мефодія й проходила конференція, присвячена гуманізації вищої освіти в умовах Болонського процесу. Перш ніж перетнути кордон з Болгарією треба було проїхати Румунією від Відул-Сірета на україно-румунському кордоні до Русе на румунсько-болгарському. Сценка на кордоні: паспортний контроль. Румунський прикордонник перевіряє паспорт мого попутника, який їде на конференцію до Бухареста. Дивиться на прізвище:”О, Шевченко! Грейт юкрейніан футболіст”. Той відповідає:”Єс, енд грейт юкрейніан поет”. На обличчі румуна – непідробне здивування. Зовсім як в анекдоті: “Так він іще й вірші пише!”

Кілька слів про румунську залізницю, яка ні в яку порівняння не йде з нашою. У нас всі вокзали й станції відремонтовано, перони вимощено новою плиткою. Навіть будки чергових на переїздах ошатні, вікна зі склопакетами, дахи з металочерепиці. Станції ж у Румунії обшарпані, на перонах побита плитка чи подовбаний асфальт. Станційні будівлі вкрито не метало-, а справжньою черепицею, мабуть, ще часів Антонеску.

Румуни на возі. Фото Ю. Кохана Дивлячись у вікно на румунські краєвиди, згадував “Прапороносців” Олеся Гончара, оскільки події першої частини трилогії розгорталися саме в Румунії. Таке враження, що з того часу ніщо не змінилося: «Обабіч шляху лежали незнайомі поля, перекраяні вузькими довгими нивками.

– Аж дивно бачити такі клаптики, – сказав Козаков.

Черниш мовчки дивився на злиденні смужки, що сумно п’ялися по підгір’ю» (О.Гончар. «Прапороносці»). І зараз уздовж залізниці тягнуться суцільні поля, покраяні вузькими довжелезними смужками, на яких місцеві селяни мотиками (саме мотиками, бо звичайна сапачка не візьме глинисту землю) обробляють картоплю, соняшники і, звичайно, кукурудзу. У нас кукурудза була “царицею полів” за хрущовських часів. У Румунії вона царює й досі. Звісна річ, яка ж мамалига без кукурудзи! Румунський краєвид з вікна потяга. Фото Ю. Кохана Правда, трапляються й великі поля. Це або сільгосппідприємства, або поля фермерів. Дуже багато возів, запряжених кіньми. Типова картина: поле, розпряжений кінь, припнутий до воза, і кілька чоловік працюють у полі. Якщо родина заможніша, то коня запрягають у плуг, яким обробляють міжряддя або обгортають картоплю. ХІХ, максимум початок ХХ століття! Але ж Європа, Євросоюз! Села здебільшого бідненькі, хоча зрідка трапляються будинки “нових румунів”. Сподобалось, що навіть невеликі будиночки прикрашені якимись декоративними елементами. Кілька разів бачив криниці у дворі, оформлені як альтанки, різьблені з дерева. Шкода, не встигав знімати. Більшість легкових авто – старенькі “Дачії”, випущені ще за часів Чаушеску. На їх тлі нові “Дачії Логан”, які випускаються спільно з “Рено” і, до речі, успішно експортуються в Україну, виглядають як шедевр автомобілебудування.

Вид на“Царевець” зі Святої гори. Фото Ю. Кохана Черепичні дахи Велико Тирново. Фото Ю. Кохана Болгарський кордон перетнули серед ночі. Вразив величезний двоярусний міст через Дунай. На болгарському березі Дунаю з’явилося відчуття чогось якщо не рідного, то досить близького. Все ж таки кирилична графіка на табличках з назвами станцій на відміну від Румунії з її латиницею. Уранці мене разом з двома жінками-колегами (колежки – блгр.) з Росії везуть оглядати місто. Розташоване на трьох високих пагорбах, воно має неповторний колорит південного гірського міста. Навколо його теж оточують гори, які чимось нагадують Кримські, зокрема кримську Яйлу.. Вхід до фортеці“Царевець”. Фото Ю. Кохана Звичайно, головною окрасою Тирнова є старовинна відреставрована фортеця “Царевець”, резиденція болгарських царів періоду Другого Болгарського царства (1187–1396 рр). Усяке порівняння кульгає, але у неї є щось спільне з Генуезькою фортецею в Судаку. Пам'ятник на місці проголошення незалежності Болгарії у  фортеці“Царевець”. Фото Ю. Кохана Найвищий пагорб у “Царевці” вінчає церква, яка не є власне церквою, бо розписана не канонічно.Це своєрідний пам’ятник історії Болгарії. На її стінах художник в образно-алегоричній формі відтворив основні етапи болгарської історії. Тут особливо виразно відчувається незборний слов’янсько-християнський дух народу, який дав можливість витримати 500-річне турецьке поневолення. Увечері, як стемніє, у фортеці влаштовують світло-лазерне шоу “Звук і світло”. У супроводі духовної музики і церковних дзвонів мури і вежі підсвічуються кольоровими вогнями і лазерними променями. Видовище динамічне: вогні міняють колір, біжать по стінах, як на новорічній гірлянді, фортеця то занурююється в темряву, то знову стає видною. Шоу справляє велике враження і приваблює безліч туристів. Сотні спалахів фотокамер доповнюють гру світла й темряви.

пам’ятник “Майка България”. Фото Ю. Кохана Окрім “Царевця”, привертає увагу пам’ятник “Майка България” (Мати Болгарія). Навколо постамента – фігури солдатів, які символізують чотири війни, у яких брала участь Болгарія: визвольна війна 1877–1878 рр., сербо-болгарська 1885 р., Перша балканська війна 1912–1913 рр. та Перша світова війна. Цікаво поблукати старовинними вуличками, де на кожному кроці крамнички сувенірів, майстерні ремісників – гончарів, вишивальниць, ювелірів, зброярів, дереворізів. Найтиповіший болгарський сувенір – це, звичайно, трояндова олія або парфуми на її основі. В одній крамничці продавець пропонував трояндове варення. Одне зовсім прозоре, друге – густіше і з якоюсь м’якоттю. На моє питання, що це за м’якоть, відповів російською, що це варення “с листками роз”. Здивувавшись, шляхом перепитування і залучення “наочного матеріалу”, а саме малюнків троянди, з’ясовую, що в болгарській мові і листок, і пелюстка – листок. Проводжу експрес-курс російської мови і пояснюю, що таке листок і лепесток. Слова лепесток болгарин не знав. На додачу підкидаю слово пелюстка. Може, знадобиться. Інші болгарські сувеніри – гончарні вироби, срібло, вироби з дерева. Звичайно, багато кітчу а-ля Болгарія. Часто трапляються зовсім не болгарські матрьошки. Одну з туристок обурило, що матрьошки продаються разом з болгарськими сувенірами. Продавець відповів, що це, дійсно, не Болгарія, але західноєвропейські туристи спеціально по них приїздять, бо в Болгарії дешевше, ніж у Росії. Як і в Україні, одним із видів народних ремесел є вишивання. Вишивкою прикрашаоть одяг, рушники, капшучки для мобільних телефонів. У селі Арбанасі (про нього пізніше) прицінився до одого рушника – 120 левів (60 євро), ручна робота. Як часто буває і в нас, у товару дві ціни – спитати і забрати. Цей рушник забрати можна було за 70 левів. У вишиванні я не фахівець, але було цікаво дізнатись, що є т.з. болгарський хрестик, який нагадує літеру Ж. Хоча, як сказала одна з місцевих жінок, самі болгари таким хрестиком не вишивають. Чому називається болгарським, незрозуміло.

Преображенський монастир. Фото Ю. Кохана Преображенський монастир. Призначення цих предметів залишилося невідомим. Фото Ю. Кохана Купецький будинок  селі Арбанасі. Фото Ю. Кохана Купецький будинок  селі Арбанасі. Фото Ю. Кохана Пам’ятні місця навколо Тирнова – це старовинні церкви й монастирі, в одному з яких – Преображенському я побував. Заснований він у ХІVст. і після зруйнування відроджений у ХІХ ст. Ще одна пам’ятка – старовинне купецьке село Арбанасі, цікаве великими будинками-фортецями, де можна було оборонятися від банд курджалі, які діяли в країні у ХVІІІ – ХІХ ст. У цьому селі розташований храм Різдва Христового (ХV ст.), що споруджений як звичайна хата, без хреста, дзвіниці чи бані. Така була вимога турків, християнський храм не повинен був відрізнятись від інших споруд. Стіни всередині повністю зайняті розписами. Нема жодного вільного шматочка. Цікаво, що храм ділться на дві частини – чоловічу й жіночу.

Оскільки ці враження подорожнього писано для рубрики “Мандри філолога”, то не можна оминути філологічних, мовних вражень. Мовного дискомфорту не відчував, бо дуже багато значить рідна кирилиця. Розумів десь 85% написаного. З усним мовленням гірше. Виручала російська мова, яку багато хто, особливо старшого віку, пам’ятає з радянських часів. Досить адекватно реагують на українську. Іноді українське слово було зрозумілішим, ніж російське. Продавці крамниць, привітавшись “Добръ ден”, часто звертались англійською.

Розібратися в граматиці болгарської мови дуже допомагало знання старослов’янської. Старослов’янізмів і в фонетиці, і в лексиці, і в граматиці багато, що цілком природно, якщо пригадати, що старослов’янська – південний діалект староболгарської мови. Напр., поїзд – влак (звукосполука ла на місці сучасного повноголосся оло: влак, бо волочить, тягне). Звідти ж чергування приголосних к/ц у формі множини іменників чоловічого роду: език – езици, вълк – вълци, потник – потници (блгр. потник – майка).

Головний корпус Великотирновського університету. Фото Ю. Кохана Важливе значення для міста має університет. Зал “Європа”, де відбувалася конференція. Фото Ю. Кохана Як сказав один із викладачів, коли студенти роз’їжджаються на канікули, місто помітно порожніє. Університет досить молодий, трохи більше сорока років. Студентів багато – 15 тис., 7 факультетів. Є богословський факультет. Оскільки конференцію організовував їхній філфак, природно, що найбільше спілкувався з колегами-філологами. Сиджу на кафедрі російської мови. Заходить викладач і скаржиться, що студенти роблять у диктанті по 40 помилок. Від її слів повіяло таким рідним, наче я і не в Болгарії зовсім, а на рідній кафедрі! Оскільки у болгар немає звертання на ім’я по батькові, студенти звертаються до викладачів “доцент Гочев”, “професор Борисова”. Панно у залі “Європа”, де відбувалася конференція. Фото Ю. Кохана Так само звертаються і молодші колеги до старших.

Преображенський монастир. Ікона св. Георгія Побідоносця.  Фото Ю. Кохана Підводячи підсумок своїм подорожнім враженням, скажу, що сильного відчуття чужини в мене не було. Все-таки слов’янський народ, схожа, хоч і не завжди зрозуміла мова, багато спільного в системі цінностей. Болгари дуже шанують Кирила й Мефодія, 24 травня у них національне свято. Як Юрієві (Георгієві, Єгорові) було приємно дізнатись, що національним святом є 6 травня, День Святого Георгія Побідоносця. Але, як ні «хороша страна Болгария», а через кілька днів додому потягло. Проте, думаю, це не остання поїздка до Болгарії, хоча б тому, що десь там загубив чадир, парасольку по-болгарськи. Значить, доведеться повернутись.