БЛИСК І ЗЛИДНІ СЛОБОЖАНЩИНИ,
або ЯК МИ МАНДРУВАЛИ ХАРКІВЩИНОЮ…
Наталя Нечаєва
доцент кафедри журналістики

Щорічний виїзд філологічного факультету відбувся не навесні, як зазвичай, а 3 червня, у суботу, трохи хмарного літнього дня, коли, запасшись гарним настроєм і парасолями, любі колеги вирушили в мандри…

Цього разу маршрут поїздки був прокладений нашим незмінним Мойсеєм Валентиною Володимирівною не так далеко, рідною Харківщиною, у якій ми мали познайомитися з архітектурними пам’ятками старовинних поміщицьких маєтків і садово-паркового мистецтва. Одразу зазначу, що в жодному з відвіданих місць нам не довелось познайомитися з інтер’єрними красотами, тож ми насолоджувались, власне, будівлями і навколишніми незрівнянними пейзажами.

Першим пунктом програми став Старий Мерчик, селище міського типу Валківського району в 40 км від Харкова. Невеличке провінційне село славиться двома архітектурними перлинами: палацово-парковим комплексом національного значення «Старомерчанський» і храмом «Усіх-Святих».

Збудована 1680 року церква спочатку була дерев’яною, а значить, часто зазнавала пожежних небезпек, поки 1778 року (за іншими даними, 1760) граф Шидловський не збудував новий, вже кам’яний храм. За радянських атеїстичних часів храм був закритий для вірян, занепав і відродився лише після 1994 року зусиллями отця Леоніда. Тепер цей світла споруда сонячного кольору, що стоїть обабіч дороги отінена старезними деревами, є освяченою місциною для шукачів Божої благодаті.

Тож не дивно, що саме на території цього красивого храму поховано його найбільш щедрого прихожанина – Григорія Романовича Шидловського.

Як часто буває, релігійні споруди зводилися безпосередньо або неподалік місць, де раніше були старовинні жертовники, місця язичницьких ритуалів. Ось і біля Храму ми знайшли старовинну кам’яну «бабу» і поруч із нею жертовний камінь, які втратили релігійне призначення, проте сповнилися романтично-містичного флеру. За словами гіда, хто до того каменя припаде, той відчує силу предків, зазнаватиме їхньої містичної підтримки (деякі припали?).

Нарешті, обійшовши храмову територію, ми опиняємося перед в’їздом на територію палацу, виконаному в класичому архітектурному рішенні: подвійний заїзд–виїзд, який веде до круглої доріжки біля палацу, яка йшла довкола фонтану. Тепер фонтану нема, на його місці занедбана клумба, обрамлена пихтами. Обабіч палацу розташовані господарчі будівлі (тепер занедбані або віддані під житло чи адміністративні потреби). В центрі стоїть – палац. Заснований наприкінці 17 сторіччя полковником Ізюмського слобідського полку Лаврентієм Івановичем Шидловським, остаточної архітектурної краси і довершеності він зазнав за його онука Григорія Романовича Шидловського. І хоча від його краси мало що залишилось (хіба що кам’яні скульптурні вази, розташовані у прорізних нішах, і залишки багатої ліпнини), відчувається любов і масштаб, з яким його господар колись взявся зводити цей архітеркурний шедевр. Коштів не шкодував. Достеменно не відомо, хто автор проекту, проте серед імовірних називають В. Растреллі, П. Ярославського, В. Баженова. Всередині палац був оздоблений багатою ліпниною, незвичайними архітертурними родзинками і, звичайно, дорогими мраморними і бронзовими статуями, кришталевими люстрами, вишуканими меблями, картинами, порцеляною. Все було найдорожче і найкраще. Окрасою бібліотеки була гігантська, в два поверхи, пальма. Після смерті Григорія Шидловського садибу у його вдови купив граф Василь Васильович Орлов-Денисов, герой військової кампанії 1812 року. Наступним власником маєтку став в 1871 році інженер-залізничник Євген Михайлович Духовський, який утратив його 1918 року. Після революції палац перетворили на ветеринарний технікум.

Одразу за будівлею починався парк, оформлений у класичних європейських садово-паркових традиціях Олександром Паліциним: з терасами, східцями, озерами, спеціально завезеними деревами і квітами, які прижились тут завдяки старанності місцевих садівників і становили предмет особливої гордості господарів. На жаль, тепер від колишньої краси залишились самі хащі.

Далі вирушаємо в селище Володимирівка Краснокутського району, на території якого розташований маєток Наталівка, названий на честь молодшої доньки Павла Івановича Харитоненка Наталії. Пройшовши крізь вишукану браму, оформлену, як на мій погляд, у старовинному німецькому стилі, ми потрапляємо в парк.

Високі ялини, розкидисті дуби, ясені, берези, в тиші алей і галявин хочеться залишитися, зайве ковтнути чистого повітря, послухати пісню дощу. Простота і душевність навколишньої природи лише підкреслює велич і затишок Свято-Преображенського храму, який заховався в тіні старовинного лісу.

Дивне поєднання староруської архітектури із старорицарським стилем, храм вражає великим куполом, що, наче чалма турецького паші, взгромадилася на міцних стінах споруди. Стіни храму прикрашені багатим різьбленими мармуровими барельєфами, які часто наводили на думку про мальтійські уподобання архітектора Олексія Щусева (відомого іншою пам’яткою – Мавзолеєм Леніну в Москві). Точна копія Спаської церкви стоїть у Франції, в місті Ніцца. Це теж будівля Харитоненків – нащадків, що емігрували у 1917 році.

Саме тут вінчалася Наталія Харитоненко, донька одного із найбагатших промисловців Росії, сахарного магната, з князем Михайлом Горчаковим. Про цю подію свідчать горлиці, що заховалися на лівій стіні споруди. Ми ж побували тут на світле свято Трійці, отримавши чудову нагоди прикластися до старовинних ікон, поставити свічки і подумати про вічні цінності.

Рухаємося далі… На галявині серед розлапистих ялин і дубів височіє архітектурне чудо – водонапірна башта, окрасою якої стали зливні труби, виконані у формі голів драконів.

У цілому всі споруди в маєтку будувалися в класичих швейцарських, англійських, німецьких традиціях, обов’язковим був парк (на 50 га!), з озерами, диковинними карельськими березами, канадськими ялинами, загалом понад 20 різнопородних дерев. Будинок господаря був виконаний у стилі швейцарського шале, стояв на березі Мерчика осторонь основного архітектурного ансамблю і дотепер не зберігся. На разі збереглися деякі споруди, руїни господарських конюшень – величезна споруда червоного каменю (оздоблена колись, за словами гіда, краще за людські будинки). Скрізь відчувається велич і запустіння, а суворі мармурові леви й десятки равликів про щось із сумом мовчать…

Останнім пунктом нашого турне по Харківщині стала її родзинка, білосніжна перлина Богодухівщини, така ж біла, як і цукор, на кошти від продажу якого був зведений палац у Шарівці.

ВЕЛИЧ і БАГАТСТВО!!! Шалений розмах і європейський шик посеред степів України. Тільки-но підходиш до центрального входу і губишся: Франція? Іспанія? Німеччина? Різьблені башточки, фронтони, прорізні віконця, шпилі – французька фортеця на сторожі палацової величі. І справді, саме у стилі французьких замків виконаний в’їзд на територію комплексу.

Заходимо… Мрія, казка, повітряний замок, який ніби відривається у блакитну височінь, прямуючи до таких само білосніжних хмар своїми гострими шпилями. Аж не віриться, що колись тут був туберкульозний санаторій.

Першим власником Шарівки був козацький полковник Охтирського полку Матвій Йосипович Шарій, який придбав навколишні землі у 1670 році за чотири карбованці. У 19 сторіччі маєток викупила родина Ольховських, розпочинається будівництво, проте затятий картяр Ольховський програв його Християну Гебенштрейну. Він проводить ремонт будинку, в маєтку зявляється нова огорожа, будиночок приватника. Велику увагу Християн Гебенштрейн приділяє парку, чия колекція поповнюється рідкісними екземплярами. Зрештою, у 90-х роках ХІХ століття Шарівку викупає Леопольд Єгорович Кеніг, сахарний король того часу, який вперше застосував паровий видобуток цукру з бурякової маси, заробивши на німецьких передових технологіях величезні статки. Оскільки основні виробничі потужності були в Україні, тож і свої маєтки він будував тут – у Тростянці (зараз Сумська область) й у Шарівці.

Підходимо до основної будівлі: білосніжний палац (недавно підфарбований, що у нас називають реставрацією) двома баштами уходить у небо, зліва величезне крило, що нагадує складки шлейфу поважної дами, справа – веранда (новобудова 1926, якщо не помиляюсь, року), зроблена для симетрії і для комфорту хворих на туберкульоз. На відміну від уже побачених маєтків, маєток Кеніга краще зберігся в плані інтер’єрів: зберіглись меблі, оздоблення, книги. Весь ансамбль складався з палацу, гарного парку з майданчиками для крикету, тенісу, липових і дубових алей, фонтанів, фруктового саду, озерець, розарію фазанника, манежа, навіть автомобільного гаражу.

Від палацу вниз трьома широкими крилами йдуть тераси зі сходами, які завершуються симетричними озерцями з містком і лебедями (лебеді були ще донедавна, але тепер озерця вкрай замулились, і птахи полетіли). Якщо піти алеєю вправо, можна натрапити на найстаріший дуб в Україні.

Внизу зліва причаїлась візерункова альтанка, прикрашена напіврозбитими статуями грифонів, а на верху колон, які тримають ажурну стелю, бачимо барельєфи жаб і ящірок, яких тут водиться чимало.

Через озеро видно будинок економа, до якого веде амфілада зруйнованих теплиць, очолювана будиночком садівника.

Переходимо через місток і піднімаємось Цукровою гіркою, названою так тому, що колись серед літа донька Леопольда Кеніга захотіла покататися на санчатах. Бажання улюблениці батько виконав швидко й оригінально, засипавши гірку цукром. Дитина була у захваті! (Цікаво, риба в озері так само?...)

Окраса доволі занедбаної нині й зарослої сорними деревами гірки, внаслідок чого втрачений шикарний краєвид на палац, є Чорна алея, названа так тому, що тут росте спеціально висаджений різновид лип – чорних, всі гілки яких ростуть вгору, утворюючи такий собі бокал для шампанського. Узимку, коли листя з дерев опадає, тут навіть удень буває чорно, як уночі. Прогулюючись затишними алеями парку, милуючись, як сонце пробивається крізь зелень листяних шапок, натрапляєш на чималі приклади природної архітектури – гігантські мурашники.

Цікавинкою парку є величезний камінь, привезений сюди з Криму. Говорять, що дружина Леопольда зрадила йому під час відпочинку на Південному березі. Кеніг, дізнавшись про це від охоронців, звелів привести камінь, на якому відбулась адюльтерна подія, до маєтку в Шарівці і покласти на алеї, якою любила прогулюватися невірна дружина. Тепер ця каменюка стала місцем романтичного поклоніння молодят, які вірять, що припадання до неї зміцнить їхні шлюби. (Якби ж то так…)

Поряд із каменем, на невеличкому пагорбочку, стоїть чорного мармуру квадратний стовп. На ньому німецькою мовою вирізьблено слова Псалму 89, вірша 10: «Дні літ наших у них сімдесят літ, а при силах вісімдесят літ, і гордощі їхні страждання й марнота, бо все швидко минає, і ми відлітаємо…». Мабуть, колись ці слова мали б нагадувати про марноту і гріховність життя людини (швидше за все, в контексті подружньої невірності). Тепер же, наприкінці нашої мандрівки, побачивши всю велич і занепад багатих представників українського бомонду, радянської влади і сучасного безладдя, втіленого в прекрасних і розорених часом і людьми архітектурних шедеврах, ці слова набули зовсім іншого змісту…

Та не будемо завершувати чудову розповідь про чудову поїздку сумними роздумами, тим більш що дружні розмови біля палкого вогнища на березі затишного озера змусили швидко забути про все сумне і невеселе, налаштувавши колег-філологів на нові мандрівні подвиги!