Сходження до минулого
Любов Хавкіна
професор кафедри журналістики

Усе складніше філологічному факультету, який за останні роки об’їздив всі близькі й не дуже прикметні місця – історичні, природні, музейні – визначатися з черговим маршрутом, і всі віддаленішими стають ці маршрути. У цьому можна було пересвідчитися 28 травня тим, хто наважився на 16-годинну екскурсію (яка врешті-решт виявилася ще на пару годин довшою) до Чигирина. А точніше – по кількох історичних місцях, пов’язаних із козацьким минулим, серед яких – музей Богдана Хмельницького у м. Чигирин, Замкова гора, Суботів, Холодний Яр та Мотронинський жіночий монастир.

Довга дорога дозволяє побачити багато міст, пригадати минулі поїздки – і порадіти, що не злякалися далечини і не зрадили гарній факультетській традиції. А ще – дійсно відчути, що виїхали далеко за межі свого регіону і на нас чекає справжня подорож.

Одне з перших вражень по прибутті до Чигирина – пам’ятник Богдану Хмельницькому на Замковій горі, який видно майже з будь-якої точки. А ще – буяння квітів, зокрема півоній, які на Харківщині ледве-ледве почали з’являтися, а тут уже квітнуть у повну силу, знову ж таки нагадуючи, як далеко ми забралися цього разу.

Неможливо не завітати до «Чигиринської крамнички», яку чи то «охороняють», чи то до неї запрошують суворі козаки з дерева та каменю. Сувеніри тут пропонуються на будь-який смак – звичні й не дуже, практичні й декоративні, вироблені з дерева, глини, кераміки, соломи, і з порожніми руками піти протсо неможливо, а от запізнитися до автобусу, поринувши в пошуку найоригінальнішого та найколоритнішого – дуже просто.

Наскрізне незабутнє враження від поїздки – козацькі церковки, яких вдалося побачити кілька і які завжди неповторні, але в чомусь основному схожі – невеличкі, привітні, з чудовими іконостасами та якимсь особливим духом, сповненим відчуття легкості буття і гармонії. Тут одразу забуваєш, що ти на екскурсії, і перестаєш відчувати себе туристом, і чомусь здається, що надіслана звідси молитва обов’язково буде почута.

Усі відвідані місця мають ще одну прикмету – цілий розсип пам’ятників, здебільшого козацької тематики, які навіть не встигаєш всі сфотографувати. Вони постійно нагадують про історичну специфіку відвідуваних місць, оживлюючи їх.

Для харків’ян особливо цікавим і дещо несподіваним видається пам’ятник на вершині Замкової гори, що композиційно абсолютно нагадує пам’ятник Тарасові Шевченку в нашому однойменному парку. Тож найперше бажання – обійти його довкола, роздивитись і порахувати всі фігури, зрозуміти вкладену в них логіку.

Саме звідси відкривається незабутній вид, який мені видався подібним до того, чим я була щиро вражена, вперше потрапивши на Високий замок у Львові. Щоправда, сам підйом безліччю сходинок чомусь викликав у декого з присутніх дещо інші асоціації – із кримським Ластівчиним гніздом. Загалом, усі ці відомі «високі» місця українського ландшафту мають для мене багато спільного з огляду на відчуття, які виникають і змінюють одне одне протягом сходження: спочатку бажання обов’язково потрапити і зрозуміти, в чому полягає привабливість природно-архітектурного куточка, потім сумнів у тому, що сил на сходження таки вистачить, й очікування, що кожна сходинка виявиться останньою, а далі – рішучість досягти вершини, після чого просто йдеш, розуміючи, що зупинитися й повернутися з півдороги вже неможна. І чим далі піднімаєшся й більше втомлюєшся, тим підсвідомо більшою стає цінність того, що невдовзі побачиш і відчуєш. Такий екскурсійний підйом для мене завжди символічний, особливо в ту мить, коли, подолавши-таки всі сходинки, як ніколи прозоро розумієш, що цінність результату і сила вражень дійсно вимірюються кількістю подоланих перешкод, а шлях сам по собі може полишати незабутні враження.

Побачене не розчарувало. Вид зверху на довколишні природні краєвиди та створені людьми споруди величний і напрочуд світлий – можливо, від сонця, яке в обраний для екскурсії день не жаліло тепла і сяйва, а можливо, від того, що називають «енергетикою місця» – а вона тут сильна й добра, бо природна краса і гармонія, розлита в цих місцях, щедро доповнена людськими шуканнями правди, подвигами і мріями, які не завжди виявлялися виправданими і здійсненними, але завжди ушляхетнювали все довкола своєю духовною силою.

Тож не дивно, що присутні з кафедри журналістики – принаймні ті, хто потрапив разом зі мною у цю частину екскурсантів, розподілених навпіл, – чомусь саме на цьому найвищому з відвідуваних місці забажали зробити колективне фото.

Далі враження збираються й накопичуються невпинно, майже кожен шматочок місця позначений якоюсь «родзинкою», яку варто роздивитися, сфотографувати, а то й – задумати біля неї бажання. Саме такими були, наприклад, показна гармата та великий «камінь бажань», до якого поспішили доторкнутися більшість екскурсантів. І нехай подібних каменів і скульптур по туристичних місцях України розкидано чимало, а загадані бажання далеко не завжди здійснюються – це чомусь ніколи не зупиняє, і кожного разу знову хочеться хоч трошки повірити в диво і до нього доторкнутися.

Музей Богдана Хмельницького лишає дещо несподіване й неоднозначне враження, принаймні в мене. Чималу роль у цьому відіграє екскурсовод, який намагається об’єктивізувати розповідь, не акцентувати складні ідеологічні моменти й позбавити виклад політизованості. Загалом мені в якийсь момент хочеться вже не слухати нагромадження фактів, прізвищ і дат, а, відсторонившись від екскурсії, спробувати відчути дух того часу, таємницю визначних осіб нашої історії, щось невловиме, але реальне. Чи не найбільше відчуваєш неоднозначну особистість гетьмана через портрети його близьких, так само як загалом дух козацького минулого – через численні військові та побутові дрібнички, які складали й визначали повсякдення, приховане за оспівуваними чи таврованими нащадками історичними подіями.

Усі отримані в Чигирині враження посилює Суботів, почуте й побачене тут органічно продовжує попередні відчуття та засвоєну інформацію. По суті, вся екскурсія сприймається як єдине ціле, хіба що зовсім іншим виявляється екскурсовод. Він намагається «оживити» історію на свій розсуд, наситити розповідь емоціями й жартами, історичними припущеннями й легендами, весь час комунікуючи зі своєю аудиторією й очікуючи від неї зворотної реакції. І якщо спочатку це комусь імпонує, а когось дратує, то в результаті йому вдається захопити увагу всіх присутніх і отримати від «філологічної» аудиторії чимало цікавих відповідей.

Замчище Хмельницьких, як, власне, і Чигиринські пам’ятки, лишають враження дуже подвійне. З одного боку, відчувається краса і велич місця і пов’язаних із ним славетних і трагічних подій, а з другого – є певне розчарування, оскільки автентичних залишків історичної архітектури насправді дуже небагато, значно більше – реконструйованих, часто – побудованих наново споруд і об’єктів. Тож тим більше важливим видається кожен справді історичний камінець, фрагмент стіни, хрест чи надгробок – саме вони не дозволяють парадно-туристичній стихії переважити власне історичну.

Відчувається, що, взявшись за збереження історично вагомих об’єктів і їх перетворення на туристичний маршрут, намагалися зберегти всі історично значущі залишки, проте надто пізно почали це робити, надто багато незворотно зруйнувалося і знищилося. Тож емоційна усна оповідь екскурсовода покликана активізувати уяву екскурсантів, щоб вони якнайповніше змогли подумки «побачити» все те, що не збереглося, відчути дух місця і часу, – і, слід відзначити, врешті-решт йому це вдається.

Як і в Чигирині, сильне враження лишають церковні пам’ятки – і архітектурні, і іконописні. Але, знову ж таки, їх важко сприймати як екскурсійний момент – надто вони сповнені справжнім духовним чуттям, яке змушує забути, через скільки хвилин потрібно бути в автобусі, і прагнути відчути щось іще більше за побаченою зовнішньою красою і величчю.

Останній пункт нашої подорожі – Мотронинський жіночий монастир. Бажання його побачити теж зростає прямо пропорційно часу, протягом якого ми шукаємо дорогу – виявляється, що водій не надто її уявляє, а ми тим більше. Тож на відвідування й фотографування лишається менше часу, ніж сподівалися. Коли нарешті доїжджаємо до монастиря, спочатку навіть трохи губимося – всі чекали на продовження екскурсії з переповненою фактами розповіддю екскурсовода, а виявляється, що ми просто маємо час усе самі роздивитися. І, як на мене, то в цьому випадку це найкращий варіант – такі місця говорять самі за себе, і їх голос не потрібно перебивати озвучуванням історичних довідок, які бажаючі можуть прочитати у вигляді розміщених на стіні текстів чи у брошурках та листівках, які тут же продаються.

Зі служби, на яку потрапляємо, зайшовши до храму, йти не хочеться, час спливає непомітно, але його не жаль, бо тут набираєшся тієї гармонії і світлої сили, якої всім так не вистачає наразі. Тож не відвіданим лишається джерело Святого Онуфрія Великого, побачене екскурсантами здалеку, – не всі свої тайни відкрив нам монастир, і тим сильніше хочеться ще повернутися в це місце.

Завершується день, переповнений позитивом, емоціями, новими знаннями і враженнями – і, здається, всім непросто пригадати, коли вони востаннє стільки встигли за один день. Вражень у всіх забагато, сил значно менше – а попереду ще довга дорога назад, зручний автобус, демонстрування й роздивляння придбаних сувенірів і багато приємних спогадів. А далі – очікування, який іще новий і несподіваний маршрут на нас чекатиме наступного травня.