Мистецтво і природа: два виміри світової краси
Л.М. Хавкіна
доцент кафедри журналістики

Мабуть, саме таким чином всі напрямки останньої поїздки філологічного факультету узгоджуються в одну цілісну концепцію. І, вірогідно, саме за таким принципом обирали маршрут екскурсії для філологів у цьому році. І виявилися абсолютно праві, поєднавши в один маршрут унікальний за своєю концепцією та історією музей у Пархомівці й так само унікалний дендропарк у Краснокутську. Але варто згадати про все по порядку.

Не знаю, як інші учасники поїздки, а я вперше потрапила до Пархомівки, хоча дуже багато про неї чула. Узагалі-то для харківянки це дивно – жити так близько й не побувати в такому місці, – тому, мабуть, усі харківяни поділя.ться на тих, хто був у Пархомівському музеї, і тих, хто мріє туди потрапити. Отже, у травні настав час для здійснення однієї з моїх (і, вірогідно, не тільки моїх) мрій – і після цього, я певна, ніхто не залишився розчарованим.

На момент прибуття до музею в учасників накопичилося вже чимало вражень. Перше з них спричинив сам автобус – новітня двоповерхова споруда, а на таких мало кому доводилося їздити. Друге враження було повязане з екскурсоводом – виключно говіркою жінкою, яка вважала чомусь за необхідне детально поінформувати нас не тільки – і навіть не в першу чергу – про пункт призначення й місця, які ми минали, а про інші екскурсійні маршрути. Так що за дві години ми встигли засвоїти массу інформації – зокрема про специфіку розведення страусів у наших умовах та процес виробництва скляних пляшок на відповідному заводі. А також захотіли потрапити, окрім запланованих місць, ще й до Наталіївки, що, на щастя, вдалося здійснити завдяки безмежній енергії та ентузіазму наших організаторів.

Свято-Троїцька церква. Фото Є. Купріянова Але то все було додатковим. І ось ми, нарешті, у Пархомівці. Спочатку будівля музею і місцина навкруги особливо не вражають – хіба що цілими садками розквітлого бузку й величезнимим червоними маками (принаймні, я таких раніше не бачила). Вірогідно, прибічники «альтернативної науки» сказали б, що це унікальна енергетика музею та емоції його відвідувачів сприяють буянню такої природної краси довкола нього.

Музей справді вражає. Перш за все своєю історією, яка пронизує всю розповідь екскурсовода: ми протягом неї дізнаємося, як справжні шедеври потрапили до музею завдяки дивовижному комунікативному таланту його засновника, простого вчителя Луньова, та енергії малих учасників очолюваного ним краєзнавчого гуртка. Це музей не тільки мистецтва, але й закоханості у свою справу, альтруїзму та служіння прекрасному й бажання донести й наблизити його до всіх.

А шедеврів тут справді багато. Розмовляючи потім з учасниками екскурсії, я з подивом зрозуміла, що кожен виділив і запамятав щось своє із чималої експозиції – але кожного щось вразило. Для когось це були вперше побачені оригінали Пікассо чи Мане, для когось – привезена з Палестини ікона, виконана на висушеній шкірі риби, для когось – численні роботи «передвижників» та дивовижні історії про них, або ж зала парадних і романичних портретів видатних майстрів, або ж напівпрозорий порцеляновий посуд, статуетки та малесенькі «дитячі» сервізики. І цей ряд можна ще довго-довго продовжувати.

Були там і експонати, які запамяталися, мабуть, усім, – можливо, через те, що зазвичай у традиційних художніх музеях такого не побачиш. Маю на увазі переш за все зразки мистецтва східного світу: статуетки богів і божків зі східних релігій, неймовірно витончені витвори зі слонової кістки, химерні віяла, японський живопис у сувоях і т.д. Багатою на враження виявилася й одна з останніх зал експозиції, яка містила не мистецькі шедеври, а зразки технічного генія наших предків: великий камін (несподіваний «подарунок» від самої будівлі, де розташувався музей), а також музичні прилади минулого – величезну музичну шкатулку з металевими прототипами платівок, патефон зі старими записами та грамофон. Причому перші два – у робочому стані, так що ми мали змогу послухати «штучно» виконані мелодії, під які відпочивали й, мабуть же, танцювали наші предки. Органічно вписався в ряд цих експонатів і рукописний альбом якоїсь панночки з добре збереженими сентиментальними малюнками, віршами й вітаннями – саме про такі ми часто читали в класиків.

На цьому скінчилася мистецька частина екскурсії – знайомство зі зразками духовної культури, результатами прагнення людини передати красу світу – завжди по-різному, химерно чи реалістично, під впливом дуже різних культурних традицій.

Пам'ятник  Івану Назаровичу Каразіну. Фото Є. Купріянова Після цього шлях автобусу пролягав до Краснокутського дендрарію, заснованого Іваном Каразіним, – рідкісного, як на мене, поєднання одвічної природної краси українського простору та людського втручання в цю природну гармонію. І, вірогідно, саме нашій групі екскурсантів-філологів було особливо цікаво слухати історію роду Каразіних, побачити могили його представників, із підсвідомою гордістю відчуваючи зв'язок свого університету з дивовижним природним осередком – завдяки засновникам братам Василю та Івану Каразіним ми можемо вважати наш університет і Краснокутський дендрарій «братами» – чи принаймні побратимами.

Соснова алея. Фото О.Ю. Матушек Дендрарій вражає з першого погляду. При вході відвідувачів зустрічають двоє оленят (з точною назвою тварин я могла помилитися, але то несуттєво). Потім розгортається велична панорама – нескінченна , насаджена в далекі часи заснування дендрарію. Далі закохана у свою справу й у довколишню красу дівчина-екскурсовод веде нас плутаними стежками та алейками, розповідаючи історію всього дендрарію і історію кожного дерева й куща, привезеного здалеку й довги роки опікуваного на цьому шматочку української землі.

Айва. Фото Є. Купріянова Тисовий кущ. Фото Є. Купріянова Ми проходимо уздовж різнокольорових кущів барбарису, зарослей тису, «їстівних» каштанів, бобового дерева, безлічі різновидів хвойних дерев, зазвичай не властивих для нашої місцевості та повз багато-багато-багато інших природних див. Деякі екземпляри заслуговують на окрему увагу – і перш за все через повязані з ними легенди. Такою є біла ялиця – височезне дерево жіночого щастя. Так, саме щастя і саме жіночого: кожній жінці варто обійняти її товстезний стовбур і крізь розлогу багатошарову крону подивитися на небо – і на неї посиплються усілякі життєві гаразди. Звичайно ж, оминути таку нагоду неможливо!

Дім на курячих ніжках. Фото О.Ю. Матушек Русалонька. Фото Є. Купріянова Узагалі, парк прагнули різними шляхами перетворити на казковий куточок – і в результаті це вдалося. По дендрарію розкидано дерев'яні казкові фігури – це розташовані на деревах русалка, сова, білка з горішком, мудрий кіт та ін., а також велика хатинка «на курячих ніжках»; відкрите для відвідувачів таємниче підземелля тощо. Ставок. Фото О.Ю. Матушек На окрему увагу заслуговує острів кохання, з яким повязано спогади-легенли. На сьогодні ж це просто надзвичайно мальовничий острівець з фігурним містком, який колись піднімався, роблячі закохані пари відірваними від світу. Не дивно, що багатьом захотілося пройтися по ньому зі своєю парою – або ж зійти на острів одному й загадати повернутися сюди колись із коханою людиною.

Вхід до Наталіївського парку. Фото Є. Купріянова Церква у Наталіївському парку. Фото О.Ю. Матушек Але казка, як завжди, закінчується. Усі втомлені й задоволені збираються додому, – і тут на нас чекає останній сюрприз – незапланована поїздка до Наталіївки. Там ми опиняємося біля церкви дивної архітектури: одразу впадає в око великий купол оригінальної форми, схожий на східну чалму. На стіні – важкопрочитуваний давній напис. Поблизу – напівзруйновані стайні, водонапорна башта, схожа на фрагмент лицарського замку. І цілі хмари комарів – неймовірно великих, злющих і голодних. Чи то вони радіють появі лдей, чи то намагаються прогнати нас зі своєї території. Вони активно заважають зупинятися, читати написи й фотографуватися – від того в людини з розвиненою фантазією може виникнути враження, що ми ступили на якусь заборонену недоторканну територію, тим більше, місце добре заховане за деревами й на цей час абсолютно пустинне.

Але екскурсанти – люди витримані, і ніщо не завадить їм усе роздивитися та сфотографувати. І ці фотографії доповнять те, що загубила пам'ять, нагадуватимуть про яскраві враження й цікаву інформацію, зберігаючи тепло навдивовижу ясного дня та чудової компанії – і заохочуватимуть усіх інших майбутніх екскурсантів обрати саме цей маршрут.

До нових поїздок, філологи!