Бузкова мрія, або філологічні мандри тривають…
Т. С. Матвєєва
доцент кафедри історії української літератури

Людське життя – це одвічне прагнення змін, бажання бачити просторінь, а значить мати надію, що побачене незабаром стане пізнаним. Людина мандрує, ніби заточуючи нові світи до свого предковічного, батьківського, і в цьому є її духовна сила, адже зміни – основа розвитку, вони – наснага і міць, які плекають головне, заради чого кожен з’являється на Землі, – істину.

Троїцька церква у Диканці. Фото Є. Купрянова Мабуть, і ми, філологи ХХІ століття, підживлені одвічним літературознавчим непокоєм, рушили від рідного університету травня 16-го цього року в мандри Полтавщиною – землею славного нашого письменника М.В. Гоголя. Дорога не здалася важкою, бо сотні кілометрів подолані ніби не в часі, а подумки, миттєво, бо час загубився, відійшов за межу сприйняття, адже у вікна автобуса вживалися тепло і світло сонячного дня, милували око зелені краєвиди – це вічні супутники подорожніх. А разом усе це створювало незвичайний настрій, піднесений і натхненний, який не покидав нас.

Перша зупинка – в Диканьці – славнозвісному селі, назва якого одразу викликає спогади про “Вечори на хуторі біля Диканьки” з їх Вакулою та Оксаною, Солохою і дяком, Пацюком і чортом – персонажами, які ожили під пером майстра.

 Миколаївська церква у Диканці. Фото Є. Купрянова  Миколаївська церква у Диканці. Фото О.Д. Кобракової Кілька кроків – і ми підходимо до Миколаївської церкви, в якій зберігається ікона Святого Миколая Чудотворця. Цей храм ніби підноситься над землею, бо стоїть на узвишші й ніщо не заважає роздивитися усі деталі цієї дивовижної споруди. Найперше це незвична подвійна баня: нижня, велика, могутня, і менша, верхня, золота, яку вінчає хрест. Всередині – благоговійна тиша, адже мова не потрібна, коли опиняєшся віч-на-віч із чудом – іконостасом, з якого на тебе проникливо і тепло дивляться лики святих, а піднімеш очі – і побачиш сонце, адже храм оздоблений скляною банею, яку під час великих свят розкривають, щоб повно дзвеніли голоси півчих, заворожуючи і ніби змушуючи забути про марноту буденщини. Можливо, з часом відновлять фрески на внутрішній площині бані, які по-варварські були знищені в часи атеїзму, і тоді люди знову бачитимуть ніби поруч небо і янголів – вісників краси, гармонії, любові.

Має церква і нижчий поверх – усипальницю Кочубеїв, чий рід був пов’язаний із Полтавщиною. Найвідоміший з них – Василь Леонтійович (1640–1708) – управитель Генеральної військової канцелярії за гетьмана І. Самойловича, пізніше – генеральний писар (1687–1699), генеральний суддя (1699–1708), наказний гетьман (1706–1708); Віктор Павлович (1768–1834) – дипломат (у Швеції, Великобританії, Туреччині) і державний діяч: віце-канцлер (із 1798), управляючий Колегії іноземних справ (1801–1802), міністр внутрішніх справ (1802–1808; 1819–1823), голова Державної Ради і кабінету міністрів (із 1827), граф (із 1799), князь (із 1831).

Дзвіниця біля Миколаївської церкви у Диканці. Фото Є. Купрянова Навпроти церкви – відбудована дзвіниця із дивовижними дзвонами, вага одного із них – 600 кг. За переказами, їх дзвін у літню днину було чути на околицях Полтави (приблизно за 30 км).

Ніби єднає архітектурний ансамбль нещодавно висаджена березова алея і клумби тюльпанів, різнобарв’я яких вигідно відтіняє молоду зелень дерев.

Бузковий гай у Диканці. Фото Є. Купрянова Наступна наша зупинка – бузковий гай, закладений у 1822 р., який займає 2,5 га. Неможливо описати словами це диво, коли перед тобою – квітуче море, над ним – блакить і солов’їна пісня, яка ніби славить природну красу і людські руки, що виплекали і зберегли для нащадків таку перлину. Тут усе незвичайне: повітря, м’яке й солодке, затінок, який утворюється під склепінням віття, самий квіт, тендітний і запашний.

Побували ми і в Диканській картинній галереї, де побачили вироби місцевих майстрів, сонячні і теплі, ніби напоєні любов’ю людей від землі; і в краєзнавчому музеї, експозиція якого охоплює історію цього краю від часу перших поселень. Цікаво було побачити на власні очі одяг і деталі інтер’єра, екстер’єру сільської хати, знаряддя праці, намилуватися численними експонатами, пов’язаними із самою Диканькою та її мешканцями.

Запам’яталися й експозиція, присвячена ще одній знаменитій уродженці цих місць – художниці й письменниці Марії Костянтинівні Башкірцевій, яка побачила світ у 1860 р. в с. Гавронці поблизу Диканьки, а померла на 24 р. життя в Парижі. Вона залишила по собі велику спадщину: найвідоміші її живописні полотна “Жан і Жак”, “Мітинг” зберігаються в Луврі; є авторкою “Щоденника”, який має історико-культурну цінність, перекладений кількома мовами (сама Марія знала 8 мов). Їй присвятили елегії та станси Е. Дюкро, Робер де Суз, Ш. Кайяр, А. Тер’є, про неї писали М. Баррес, Ф. Конне, Ф. Сарсе, листувалася з Гі де Мопассаном. Була залюблена у життя, тому, мабуть, шанувала білий колір. І, очевидно, через це, вже відчуваючи наближення смерті (померла через сухоти), просила, щоб її поховальна процесія була біла, щоб це не було прощання, а лише супровід до іншого світу.

Гоголево. Батьківський будинок. Фото Є. Купрянова Далі наш маршрут проліг до с. Гоголеве (колишньої Василівки, названої на честь батька письменника) до заповідника-музея М.В. Гоголя, відкритого у 1984 р. Перше, що бачиш, це білостінний батьківський будинок, флігель, спеціально побудований для Миколи за наказом матері, щоб син міг там творити. Музейна експозиція вражає багатством експонатів (біля трьох тисяч), серед яких документи, особисті речи М. Гоголя та його рідних, фотокопії рукописів, перші видання його творів, ілюстрації до них художників В. Волкова, О. Венеціанова, К. Трутовського, М. Дерегуса, Є. Кибрика.Ідеш залами й ніби поринаєш у далекий вже початок ХІХ ст. Ось лист метричної книги Сорочинської Спасо-Преображенської церкви, який свідчить, що майбутній письменник народився 20 березня (1 квітня) 1809 р. в старовинному містечку Сорочинцях Миргородського повіту Полтавської губернії; книги, за якими навчався М. Гоголь у Полтавському повітовому училищі, Ніжінській гімназії вищих наук, гімназична парта, малюнки; документи, за якими постає Петербурзький період життя М. Гоголя і знайомство з В. Жуковським, А. Дельвигом, П. Плетньовим, О. Пушкіним.

Гоголево. Музейна експозиція. Фото Є. Купрянова Привертають увагу зали, що відтворюють інтер’єр будинку Гоголів: спальня матері, їдальня, вітальня (оздобленням останніх двох письменник займався власноруч: за згадками сестри Єлизавети, “Дома он очень входит в хозяйство и занимается усадьбой и садом, в самом зале он сам раскрашивал красками стены и потолки в зале и гостиной: наденет, бывало, белый фартук, станет на высокую скамейку и большими кистями рисует, – так он нарисовал бордюры, букеты и арабески”. У кімнатах зберігається чимало предметів, відтворених на основі згадок сучасників та епістолярної спадщини митця: родові герби Гоголів-Яновських і Лизогубів, годинник, що стоїть на підлозі, шафа з посудом, дзеркало, клавікорд, килими, створені за малюнками й описами візерунків, надісланих письменником матері, креслення і малюнки дверей, вікон із кольоровими вітражами, шкатулка, яка належала Ганні Гоголь.

Гоголево. Флігель. Фото Є. Купрянова Знайомство з життям і діяльністю М. Гоголя продовжується у флігелі, який має вигляд старовинної української мазанки під очеретяним дахом. Тут письменник зупинявся під час останніх відвідин Василівки (починаючи з 1848 р.) і займав дві кімнати: вітальню і робочий кабінет.

У вітальні – копії з альбому полтавського фотографа І. Хмелевського з краєвидами Василівки ХІХ ст.; у кабінеті, відтвореному за картиною В. Волкова “М.В. Гоголь у робочому кабінеті” виділяються висока конторка із грушевого дерева, яка служила М. Гоголю робочим столом, дерев’яне ліжко, дзеркало. Збережені й особисті печатки митця (іменна, гербова, закордонна), шаховий столик. Із особистих речей – білий жилет, молитовник, російсько-французький словник. Безсмертники ж нагадують ті квіти, які друзі Миколи Васильовича привезли з Москви, з могили письменника.

Гоголево. Грот. Фото Є. Купрянова Незабутнє враження справили й дерев’яна альтанка “Мрія”, грот, який у сім’ї Гоголів називали “храмом самотності”. Зберігся й великий камінь біля входу в грот, на якому любив сидіти письменник. Доріжка виводить до могили батьків М. Гоголя, яка ховається у затінку дерев.

Все у заповіднику розповідає про велику людину, прилучає до витоків її генія. Сьогодні справдилися слова М. Гоголя: “Знаю, что мое имя после меня будет счастливее меня”.

Гоголево. Ставок. Фото Є. Купрянова Непомітно сплив день, і ось сонце вже сідає за обрій, востаннє виграючи промінням на спокійній поверхні озера, на вершечках дерев, прощаючись із землею до ранку. Золота смуга заходу поступово гасне, аж поки вечір не починає господарювати в тиші й супокої.

А вже через кілька годин Харків зустрічав потомлених, але зачарованих мандрівників. І хто знає, можливо, наступного року, коли весна розфарбує світ, знову дорога покличе філологів.