Мені відкрився світ, незнаний і таємний
(нотатки подорожнього)…
Т. С. Матвєєва
доцент кафедри історії української літератури

Святі гори, 2003.
 Фото Є. Купріянова Вознесенська церква в м. Ізюм, 2003. 
 Фото Є. Купріянова Дорога до храму – це завжди просвітлення, заспокоєння душі, бо веде вона у непізнану ще людиною височінь одкровення. Тому відвідини святих місць – Вознесенської церкви в м. Ізюм та Свято-Успенського Святогірського монастиря – стали неабиякою подією. Шлях вів екскурсантів вічнозеленими сосновими лісами, наповненими співами птаства, між крейдяними горами аж до широкого, величного Сіверського Дінця. Сонце і прозорість небес, цілюще повітря, блиск церковних бань – усе це обіцяло не тільки нові враження, але й осягнення раніше прихованого.

Каплиця-купальня біля Вознесенської церкви в м. Ізюм, 2003. 
 Фото Є. Купріянова Перша зупинка – Вознесенська церква, яка вразила своєю архітектурою, водночас строгістю й вишуканістю внутрішнього оздоблення, а головне – тією особливою атмосферою, яка поглинає кожного, хто переступить поріг храму. Тут же знаходиться і знаменита Піщанська чудотворна ікона Божої Матері, біля якої в надії знайти зцілення від душевних і тілесних хвороб завжди багато людей. Неподалік каплиця-купальня, збудована біля джерела, вода якого має силу очищати, вибавляти від немочі. Готель “На семи вітрах”, 2003. 
 Фото Н.Б. Суржик

Друга зупинка біля готелю “На семи вітрах”, який нагадує казковий міні-замок своїми примхливими баштами, вузькими вікнами, але насамперед місцем розташування: Краєвид біля готелю“На семи вітрах”,  м. Ізюм, 2003. 
 Фото Є. Купріянова над урвищем, з якого відкривається невимовної краси краєвид, далечінь, що губиться за обрієм, залишаючи відчуття безкінечності.

Спостерігши ці диво, мандрівники-філологи їдуть далі й незабаром із якимось внутрішнім хвилюванням увіходять на територію монастиря, що виник (за однією з церковних легенд) у XIII ст. На території монастиря, 2003. 
 Фото Н.Б. Суржик Перше, що вражає, – органічність краєвиду: численні храми ніби виростають зі скель, природно піднімаються над марнотою земною, кличучи за собою мирян. Святі гори, 2003. 
 Фото Є. Купріянова Білосніжні будівлі, золото бань, яке ніби стікає примхливими хвилями, ажурність хрестів, міць дзвонів – усе створює атмосферу небуденності, очікування чуда. Ним став інший світ, до якого ми, пілігрими, доторкнулися, Краєвид  з каплиці святого апостола Андрія Первозванного, 2003. 
 Фото Є. Купріянова надто пройшовши через крейдяні печери на вершечок гори (~170 м над рівнем моря), де розташувалася каплиця святого апостола Андрія Первозванного і звідки відкривається така далечінь, що аж перехоплює подих. Здається, Соборний храм Успіня Божої Матері, 2003. 
 Фото Н.Б. Суржик що і Соборний храм Успіня Божої Матері, і храм святого Миколая на скелі ніби збудовані в повітрі.

Останнім пунктом подорожі стали відвідини могили преподобного Іоанна, затворника Святогорського, який прожив 17 років самітником у печерній келії Святогорської скелі. Щороку 24 серпня – у день пам’яті преподобного Іоанна – відбувається хресний хід до його могили, біля якої збирається чимало паломників.

Дерев’яні забудови для послушників, 2003. 
 Фото Є. Купріянова Побачили ми й нові дерев’яні забудови для послушників, з храмом у центрі, із символічною Голгофою перед входом: кам’яний насип, увінчаний хрестом.

Непомітно сплили години мандрів святими місцями: природа ніби подарувала для нас сонячний день, щоб ми вповні могли відчути, як тьмяніє буденний дріб’язок перед величчю непроминального.