Топонімічна гіпотеза
про походження гідронімів «Мерефа» і «Харків»

І. Л. Михайлин

Мапа Харківської області На мапі Харківщини, зокрема її північно-східної частини, є чимало географічних назв, (що починаються на склади «мур-» і «мер-». Це с. Мурафа Краснокутського району, м. Мерефа Харківського району, що лежить на берегах однойменної річки, річки Мерло і Мерчик, що течуть через Боходухівський і Краснокутський райони (належать до басейну Ворскли), це села Валківськогого р-ну Старий Мерчик і Новий Мерчик, розташовані на такій віддалі від однойменної річки, яка робить малоймовірним припущення, що саме вона дала їм назву. Має Слобожанщина й свій Муром – село Шебекиніського району Білгороідської оібл., розташоване на самій межі України з Росією. І якщо, нарешті, додати сюди знаменитий Муравський шлях, що у межах нинішньої Харківщини проходив саме в ареалі поширення наведених нами назв, то навряд чи можна пояснити таке скупчення близьких найменувань лише випадковим збігом.

Дослідники топоніміки Харківщини по-різному підходили до витлумачення цього ряду назв. Так А.П. Ярещенко, пояснюючи походження назви Мерефа, розповідає красиву, але малоймовірну легенду (та ще й без посилання на будь-які історичні джерела) про загибель татарського сотника Мерефатлі, що нібито сталася на берегах до того безіменної річки. Зазначимо на це, що землі Харківщини ще в XI–XII ст. являли собою прикордоння Половеччини з Руссю, були добре відомі як одній, так і другій стороні, це не дає можливості припустити, що географічні об’єкти не дістали своїх найменувань ще тоді, а найімовірніше й раніше. Автор «Топонімічного словника-довідника УРСР» М.Т. Янко назву Мерло пов’язує із слов’янською основою «мерети» – мертвий; тобто – Мерло – це «річка з повільною течією». Щодо Муравського шляху то тут є спроби вивести його назву від «мурави», на якій випасали коней воїни й подорожні. Д.І. Багалій вважав це ймення татарського; походження: «Воно татарське, бо в одному документі я знайшов прізвище татарина Муравського», – писав він в «Історії Слобідської України». Усі ці пояснення не переконливі, особливо ті, що пропонують персоналістичний підхід. Як правило, легенди, що пов’язують назви з певними особами, виникають постфактум для витлумачення найменувань, котрі втратили для населення семантичне наповнення. Тоді й виникає легенда, яка це значення повертає.

Ще одна версія пов’язує походження слобожанських топонімів з процесом заселення наших земель мігрантами з Гетьманщини й Правобережжя під час визвольної війни Б. Хмельницького за українську державність. При цьому, згадують, що на Поділлі є річка Мурафа – ліва притока Дністра. Поява двох цілком тотожних топонімів на Слобожанщині й Подоллі – прямо скажемо – загадкова. Але слобідська Мурафа існувала до приходу переселенців, а прийшли вони з Умані на чолі з уманським полковником Микитою Сененком. Очевидно, що дві Мурафи – родички, але швидше сестри, а не мати й дочка.

Отже, треба шукати далі, не вдовольняючись існуючими поясненнями.

Тимчасом на мапі Європи наші слобожанські «мури» і «мери» не виглядають самотніми. Особливо багато близьких за звучанням назв серед гідронімів – назв водних об’єктів, – що вважаються найдавнішими. Через Австрію і Словенію тече річка, котра так і називається «Мур» – ліва притока р. Драви, яка в свого чергу є притокою Дунаю. У Румунії починається р. Муреш, що в Угорщині дістає назву Марош – ліва притока Тиси (бас. Дунаю). Нагадаймо про лівий доплив Дунаю, велику сербську річку Мораву, що у верхів’ї складається з двох рівнозначних річок Західної Морави і Південної Морави, і річку Мораву в Чехословаччині. Слушно згадати болгарську річку Марицю, що в нижній течії творить кордон між Грецією й Туреччиною і впадає в Егейське море, а також французьку річку Марну, праву притоку Сени, що впадає в неї трохи вище Парижа.

Усі ці факти теж не скидаються на випадкові співпадіння, а підштовхують до пошуку наукового пояснення. Очевидно, слово з приголосними «м–р» і голосною у, а, о, е посередині є дуже давнього походження, його мало залишити нам дуже стародавнє населення Європи.

Є всі підстави вважати, що Україна – прабатьківщина арійської раси. Сьогодні вже точно встановлено, що ця прабатьківщина знаходилася в Північній Припонтиді в ареалі між гирлами Дону й Дунаю.

Мерефа з погляду археології являє собою цілковиту таємницю, тут ще по справжньому ніхто нічого не копав, є лише принагідні знахідки. Але ще в 1953 р. професор Харківського університету Б.А. Шрамко розкопав велике городище скіфської епохи в Островерхівці. Воно відноситься до VI–II ст. до н.е. Отже, вже тоді наша земля була заселена землеробськими племенами.

Присутність індоіранців фіксується і в гідронімах із початкового сполукою «Д–н». Можна стверджувати, що в скіфосарматську епоху існувало два слова «ap-af-av» – вода і «dan» – річка. Від цього стародавнього індоіранського «Дан» і походять назви: «Дунай», «Дністер», «Дніпро», «Дон», «Дінець».

Фахівцям, знайомим з давньоруською географією, відомо, що в епоху князя Ігоря Новгород-Сіверського Доном називалася ріка, яка сьогодні відома під назвою Сіверський Дінець, а Дінцем – нинішні Уди. На Удах, тобто тодішньому Дінці, стояла найпівденніша фортеця сіверян – місто Дінець.

річка Уди біля Солоницівки Воно розкопане на березі річки Уди на території, що зараз входить до Жовтневого району м. Харкова. Безумовно, назву місту дала річка. Водночас ці назви свідчать про те, що ми живемо в ареалі розселення давніх скіфо-сарматських племен. Очевидно, в індо-іранських мовах слід шукати й пояснення слів «Мерефа» та «Харків», як таких гідронімів, що виникли одночасно з сусідніми «Доном» і «Дінцем».

Прямою спадкоємницею скіфської мови (зараз вона мертва) мовознавці вважають сучасну осетинську мову. На щастя, маємо ґрунтовний чотирьохтомний «Історико-етимологічний словник осетинської мови» (1958–1978, т. 1–4) В.І. Абаєва, у якому зафіксовані не лише сучасні значення слів але й виведено їхнє походження.

Є в осетинській мові слово «Мњеr/Мњеrde», де головна літера вимовляється, як проміжна між а і е, отже, це слово могло в різних місцях звучати, як «мер» або «мар». Його значення – «грунт, земля». Це і є зміст першої частини назви «Мерефа».

Ці дані підтверджує й санскритська (тобто давньоіндійська) мова, де є слово «mrod», що означає «глина, земля, ґрунт». В.І. Абаєв так і вважає, що осетинське слово походить з давньоіндійського з відпадінням кінцевого «d».

Про другу частину назви нашого міста й річки вже йшлося: за відсутності письменності в стародавні скіфосарматські часи вона мала голосний «а» з приєднанням до нього p, v, f, тобто – «ар-аf-аv». Так ми дістаємо «Meraf» – вода на землі, вода на ґрунті. Очевидно, поєднання цих значень мало означати – «болото», «річка в болоті».

Українська мова тяжіє до повноголосся. Дооформлений за законами українського повноголосся давньоіраноіндійської «річки в болоті» й дало сучасну «Мерефу».

Завдяки своєму давньому походженню слово «mrod» залишило свої впливи в багатьох романських та германських мовах. У сучасній німецькій мові є слова «das Moor» і «die Morast» із значенням – «болото, грузька місцина, трясовина». У сучасній англійській мові, є слово «moor» із тим же значенням: «болотиста місцевість; звучить воно сьогодні «mur», але етимологічний правопис фіксує його первісну фонетику; близьке до нього слово «morass» [mњraњs], що означає – «болото, трясовина, драговина».

Що являє собою під цим кутім зору гідронім «Харків»? Нагадую, що скіфи більшістю науковців сьогодні витлумачуються як. У Перській затоці ми побачимо острови Харк і Харкус, затоку Хор-Муса. Виявляється, знову наш Харків не самотній у світі. Слід врахувати, що літерою «х» в пізньому сприйнятті могли передаватися наближені до) «х» фонеми «к» і «г». Тобто сучасна назва великої іранської річки «Карун» могла в давнину звучати як «Харун». Але я облишу ці гіпотетичні непевності і перейду до витлумачення гідроніма.

У перекладі з перської мови «хар» – означає «шип, колючка, ожина». Порівняймо «хар-тут» – аґрус, «хар-бон» – терен, чагарник. Нарешті, «харестан» або «харсан» – місце, що заросло чагарником. Ось вам і розшифрування назви острова «Харкус» – зарослий чагарником, острів чагарниковий.

В осетинській мові «хњrіs» – верба, «Хњr + wis/wes» – сіра лоза. В обох випадках маємо однакову частину «хар», яка позначала специфічну форму лісу: або низькорослого колючого чагарнику, або лісу з верби й лози. Кожному, хто знає Слобожанщину, відома картина: наші річкові низини й справді заростають верболозом. Чи ж не є українське слово буквальним перекладом знайденої нами частини «жар»? Найбільш дивує в цьому індоєвропейському слові наявність значення «ожина», бо кому ж не відомо, що береги наших річок і справді бувають рясно вкриті цими чагарниками?

Ожина

Друга частина топоніма «Харків» нам вже відома. Тільки з тріади «ар-аf-аv» тут було використано останній варіант – «ау». Це слово змінювалось в європейських мовах. У латинській «ада», в угро-фінських «VA», й було рознесене в численних назвах з цією кінцівкою: Калитва, Бороква, Іква, Болва, Поротва, Москва. Цілком можливо, що й Харків був колись «Харква». Але в будь-якій формі значення цього двоскладового слова зрозуміле: вода в чагарнику, вода у верболозі. Висловимо здогад, що словом «Дан» стародавні скіфи позначали великі повноводні ріки, якими насправді є Дунай, Дніпро, Дон, а менші річки могли називати водою – «ар-аf-аv».

Таким чином, гідронім Мерефа слід розуміти як «річка в болоті», «трясовина, заболочена річка», а гідронім Харків слід розуміти як «річка в чагарнику», «річка у верболозі» або навіть ще конкретніше – «річка в ожині», «ожинова річка».

Гідроніми «Мерефа» і «Харків», безумовно, належать до найдавніших на Слобожанщині. Вони виникли не пізніше, ніж у скіфську епоху, тобто в VI–II ст. до н.е. а, можливо, й раніше, в арійську епоху. В усякому разі від скіфської доби усна традиція передає ці назви, вони не забулися, не стерлися в свідомості поколінь і є свідченням безперервності перебування населення на нашій землі.


ВГОРУ

Листопады Университетского сада Елена Ткач

Мапа Харківської області Бывает, что в серое осеннее предвечерье вдруг выглянет неизвестно откуда солнечный лучик и окрасит вокруг все, что до сих пор было серым и скучным, в радостно сияющие золотые тона.

Это я иду после работы из университета по аллее Сада Шевченко…


ВГОРУ

Харків із вікон нашого факультету

Зима

Харків. Вид із вікна коридору на другому поверсі. Фото О. Ткач Харків. Вид із вікна коридору на другому поверсі. Фото О. Ткач Харків. Вид із вікна Інформаційного центру факультету. Фото О. Ткач Харків. Вид із вікна коридору на другому поверсі. Фото О. Ткач Харків. Вид із вікна деканату. Фото О. Ткач


Весна

Харків. Вид із вікна кафедри журналістики на 11 поверсі. Фото О. Ткач Харків. Вид із вікна кафедри журналістики на 11 поверсі. Фото О. Ткач Харків. Вид із вікна кафедри журналістики на 11 поверсі. Фото О. Ткач


Літо

Харків. Вид із вікна кафедри російської мови на 6 поверсі. Фото О. Ткач Харків. Вид із вікна кафедри російської мови на 6 поверсі. Фото О. Ткач Харків. Вид із вікна кафедри російської мови на 6 поверсі. Фото О. Ткач Харків. Вид із вікна кафедри російської мови на 6 поверсі. Фото О. Ткач Харків. Вид із вікна коридору на шостому поверсі. Фото О. Ткач

ВГОРУ

Над Харьковом безоблачное небо
Елена Ткач
Информационный центр филологического факультета

Плакат “Защитим Харьков”

Пока живут на свете дураки,
Обманом жить нам, стало быть, с руки
Какое небо голубое!
Мы не сторонники разбоя,
На дурака не нужен нож
Ему с три короба наврешь
И делай с ним что хошь.

Б. Ш. Окуджава
«Вторая песня лисы Алисы и кота Базилио»


Харьков славный город, но что ни говори, редко везло ему на городское начальство. Вот и новая команда у власти вряд ли будет с благодарностью упомянута потомками.

Уже неприлично стало напоминать народным избранникам об их предвыборных обещаниях. Ах, ну это же так, право, понятно, это такие правила игры с вами, дорогие обыватели!

Ну, клялись мы в любви к Харькову, и сами в какой-то момент в это поверили (с девятого или десятого дубля перед телекамерой), вспоминали, что предки наши тут проживали и дети будут жить, а может, даже и внуки, обещали ничего не утратить, а все больше сохранить или даже возродить. А уж исторический центр города вообще место святое и неприкосновенное… Какое небо голубое!

Харків початку ХІХ ст. На высоком месте, у слияния двух рек, появлялся на свет Харьков. Он окружал себя крепостным валом и создавал подземные коммуникации для защиты своих жителей, рос и строился, не желая уступать в архитектуре столичным городам. Вот отстроены дом губернатора, приютивший позже университет, а напротив – университетская церковь и читальный зал, которым пользуется не одно поколение студентов и преподавателей.

А вот уже стала видна со всех концов Харькова Успенская церковь, которую возводили на пожертвования горожан. Здание церкви несколько раз перепрофилировали: то красильню в ней открыли, то органный зал – последнее, несомненно, предпочтительнее, но не совсем так, как задумывалось с самого начала. Может быть, именно в этом усмотрели нынешние городские власти историческую традицию: осквернять святые и дорогие места для харьковчан?

Сегодня здесь, варварски, нагло, цинично круша остатки крепостных сооружений, вывозя их на грузовых машинах (видимо, чтобы археологи не утруждались) под покровом ночи (совсем как в одной сказке: «Честные граждане, ложитесь спать, разбойники и воры, выходите на работу!»), ведется подготовка к строительству торгово-офисного центра с объектами общественного питания, вы только вообразите! с подземной парковкой!

“Буклет о сказочном Харькове от застройщиков” “Буклет о сказочном Харькове от застройщиков” “Буклет о сказочном Харькове от застройщиков”

Ну что вы так раскричались, уважаемые жильцы дома по пл. Р. Люксембург, 5?! Да посмотрите, какие мы вам картинки будущей красивой жизни нарисовали! Нарушаются все санитарные, противопожарные и иные нормы застройки? А вы что, специалисты? А ну, идите отсюда! Нам такие специалисты все разрешения подписали, не вам чета. Ну ладно, ладно. Вот вам еще один буклетик. Какое небо голубое!

ВГОРУ